Олена раділа, як дитина. Дача була маленькою, але такою гарною: дерев’яна веранда, сад з яблунями, бузок біля хвіртки, а головне – тиша, птахи і свіже повітря. Вона давно мріяла про таке місце, де можна відпочити душею.
– Це ваш будинок, дочко. На тебе оформили, щоб мала свій куток. Будеш із чоловіком тут відпочивати, – лагідно сказала мама, передаючи ключі від затишної дачі в приміському лісі.
Олена раділа, як дитина. Дача була маленькою, але такою гарною: дерев’яна веранда, сад з яблунями, бузок біля хвіртки, а головне – тиша, птахи і свіже повітря. Вона давно мріяла про таке місце, де можна відпочити душею.
– Дякую вам, мамо, тату, – обіймала їх із вдячністю. – Ви здійснили мою мрію.
Вдома вона одразу поділилась новиною з чоловіком Сашком. Той знизав плечима:
– Ну, добре. Може, на вихідних якось поїдемо.
І хоч новину чоловік сприйняв не надто радісно, та на наступний день його настрій змінився.
– А може, й моїй мамі сподобається. Вона якраз хвору спину лікує – свіже повітря їй на користь.
Олена не дуже раділа цій ідеї. Стосунки зі свекрухою в неї були… складні. Та була владною жінкою, яка звикла всім розповідати, як правильно жити.
Але Сашко таки наполіг. І на наступні вихідні вони вже втрьох приїхали на дачу.
– Ой, яка хата! – вигукнула свекруха, ще не зайшовши. – Але ж тут треба стільки всього переробити! Глянь, паркан хитається, дерево те давно пора зрубати. І що, Олено, це ти сама садила оці кущі? Так абияк! Неестетично!
Олена мовчала. Її улюблений бузок і яблуні, посаджені з мамою ще в дитинстві, раптом стали “неестетичними”. Але ж не сваритися приїхали.
Тиждень по тому свекруха попросила залишитися ще. Потім – ще трохи. А далі заявила:
– Я вже звикла тут. Мені добре. Поставимо кондиціонер, і я житиму тут постійно. Олена, ти ж не проти? Це ж не завадить тобі, ти й так нечасто приїжджаєш.
Олена глянула на Сашка. Той, як завжди, промовчав. Як завжди, нічого не сказав на захист дружини.
– Це моя дача, мамо. Подарунок від батьків, – тихо, але твердо відповіла Олена.
– Та що ти кажеш! Хіба я щось погане зробила? Я ж просто хочу, щоб тут було добре. А ти можеш приїжджати, коли захочеш. Ну що ж, якщо так принципово – куплю собі дачу сама, а цю зробіть музеєм своїх бузкових мрій!
Свекруха поїхала образившись. І Сашко пішов у глуху образу теж.
– Чого ти така категорична? Моя мама – літня людина, їй зручно було. Ти ж усе одно рідко там буваєш.
– Це не в тому справа. Це мій дім. І я не хочу, щоб хтось там усе перекроював під себе. Мені не потрібна війна в моєму куточку спокою.
Після того випадку дача довго стояла пусткою. Олена не мала душевних сил туди їхати. Щось у ній зламалося. Їй здавалося, що в неї вкрали не просто простір – а спокій, повагу, право на свій вибір.
Та одного ранку вона таки наважилася. Сіла в маршрутку і приїхала сама. Дача зустріла її тишею. Бузок уже давно відцвів, але яблука на дереві наливалися соком. Вона сіла на лавочку, обхопила коліна і заплакала.
– Привіт, доню, – раптом пролунав голос. То була мама. Прийшла провідати, без дзвінка.
– Мамо, – Олена кинулась їй у обійми. – Я не знаю, що мені робити. Мені так соромно. І так боляче. І за себе, і за Сашка, і за все…
Мама мовчки сиділа поруч.
– Ти маєш право на свій простір. І ти маєш право не ділитися ним із тими, хто не поважає твоїх меж, – сказала вона спокійно. – Це – самоповага.
– Але ж… це ж його мама…
– І ти не повинна бути зручною для всіх. Якщо хтось використовує твою доброту – ти можеш сказати «досить». Не з ненависті. А з любові до себе.
Минуло кілька місяців. Сашко почав проводити все більше часу з матір’ю. А Олена – на дачі. Сама. І з кожним приїздом її душа відновлювалась.
Згодом вона завела там грядки, посадила новий бузок. Навіть запросила подруг на вихідні – ті привезли термоси, пледи й багато сміху.
Чоловік так і не зміг пробачити Олені того, що вона не пустила його маму жити на дачі.
Вони розлучились, він сам подав на розлучення, на цьому очевидно дуже наполягала його мама.
Отак дача, подарована батьками, виявилася причиною розлучення, на жаль.
А на чиїй стороні ви в цій історії?