Бабу Катерину в селі знали всі, їй уже перевалило за сімдесят. Вона мала двох дітей – сина й дочку, але обидвоє давно поїхали в світи й з рідною мамою спілкувались не часто, лише листівки на великі свята.

Бабу Катерину в селі знали всі, їй уже перевалило за сімдесят. Вона мала двох дітей – сина й дочку, але обидвоє давно поїхали в світи й з рідною мамою спілкувались не часто, лише листівки на великі свята.

Але літня жінка не нарікала, приймала все як є.

– Та що мені треба? – казала вона сусідці Галі. – Щоб ноги не боліли і було кому дрова підкинути.

Катерина мала одну добру звичку – все життя допомагала людям. Колись була медсестрою в місцевій лікарні, знали її всі: і ті, кому робила уколи, і ті, кого виходила після важких станів, і ті, кого зустрічала в нічні чергування з теплим чаєм. А вже коли пішла на пенсію, підгодовувала бездомних собак, приносила зілля старим односельчанам, а головне – ніколи не відмовляла, якщо хтось просив допомоги.

Якось у грудні, за тиждень до Миколая, Катерина послизнулась біля криниці, коли виносила відро води. Упала, не могла піднятися, а голосу вже й не вистачало кликати. Мороз щипав щоки, день хилявся до вечора.

Її знайшов хлопчина з дев’ятого класу – Андрійко, який ішов повз із тренування. Він одразу зателефонував у «швидку» й залишився з бабцею, поки та не приїхала. А потім, як виявилось, ще два тижні щодня після школи носив їй воду, розпалював піч і годував курей.

– Чого це ти до бабки ходиш? – запитали хлопці з класу.

– Бо вона колись мою маму врятувала, коли я мав на світ зʼявитися.  Мама казала, що саме ця бабця тоді чергувала в лікарні. Якби не вона – мене б не було.

І стало зрозуміло: добро має пам’ять. Навіть якщо пройшло п’ятнадцять років, навіть якщо здається, що всі забули. Але хтось пам’ятає.

Минуло трохи часу. Про історію Андрія й баби Катерини дізналась журналістка місцевої газети. Написала щирий репортаж, і його передрукували обласні видання. А вже згодом почали дзвонити волонтери, які запропонували допомогу старенькій: хтось завіз дрова, хтось привіз нове взуття й ковдру, бо стара вже зовсім зносилась. Один підприємець навіть зробив ремонт у її хаті – поставив пластикові вікна й полагодив дах.

– Та що ви, люди добрі! Я ж не звикла до такого, – плакала Катерина. – Це ж я мала би вам дякувати…

І кожному, хто приходив до неї, вона намагалася віддячити по-своєму – в’язала теплі шкарпетки, пекла пиріжки з капустою, варила узвар.

Одного разу до неї приїхала жінка – Наталя, років сорока п’яти, доглянута, з трояндою в руках. Постояла біля хвіртки, а потім сказала:

– Ви мене не впізнаєте, але я вам винна життя.

Виявилось, що колись, ще у 90-х, Катерина врятувала її, тоді ще 13-річну дівчинку, був з нею один неприємний випадок. Та жила тоді в притулку, а Катерина приходила волонтером – мила дітей, перев’язувала рани, приносила теплий одяг. Наталю вона тоді відвела до лікаря й допомогла оформити документи, щоб її забрали в іншу родину.

– Ви мені тоді дали відчуття, що світ не злий. Що десь є люди, які не хочуть болю. Я виросла, маю доньку, маю бізнес. І я хотіла би вам допомогти. Візьміть цю карточку – тут кошти. Робіть, що хочете, але знайте – я не забула.

Про Катерину почали писати в соцмережах. Люди надсилали їй теплі слова, хтось навіть запропонував зняти фільм. Але вона тільки махала рукою:

– Я нічого особливого не робила. Просто треба жити так, щоб не було соромно.

Зовсім несподівано, під Новий рік, приїхали її діти. Дочка Марія розплакалась, коли побачила, як незнайомі люди заходять у двір і вітають її матір із добрими словами. Вперше за багато років вона залишилась удома на кілька тижнів.

– Мам, я не знала, що тебе тут так люблять, – сказала вона, сидячи на ліжку біля Катерини. – Я думала, ти просто старенька бабуся. А ти – легенда.

Катерина тихо усміхнулась.

– Добро не кричить, доню. Воно просто йде поруч, а коли падаєш – підставляє плече.

На весну баба Катерина захворіла. Її поклали в лікарню. І саме там, під дверима палати, кожного дня сиділи нові обличчя, кожен кому вона колись допомагала, зараз захотів віддячити.

Бабуся Катерина хотіла прожити тихо, але не вийшло, бо добро – нікуди не зникає, воно повертається в найнеочікуваніший момент.

Мораль цієї історії проста: добро – це не гучні вчинки, не пости в соцмережах, не грошові перекази для галочки. Це піч розтопити, воду піднести, подивитися в очі й не пройти повз. Добро – це ти. І воно завжди, завжди повертається.

Хочеш – поділись цією історією. Може, комусь вона стане поштовхом допомогти, комусь – згадати, а комусь – подякувати.