-Медальйончик ваш… Як би його тут залишити, – Василь обережно озирнувся і присів. Прямо руками він розрив ямку біля пам’ятника і поклав туди коштовність, – не втрачайте більше. І дякую вам.

Василю було соромно перед пасажирами. Він їхав і схлипував, як дитина. Бувало, що гіркі сльози накочувалися і заважали вести автобус.

Хотілося кричати, але не можна. А в голові одне питання – за що? В голові одне прохання – будь ласка, не зараз.

-Ну, розповідайте!

До Василя абсолютно несподівано підсіла пасажирка.
Жінка плюхнулася на одиночне сидіння, яке колись встановили поруч з водійським, щоб змінник не тіснився в салоні.

-Що? Що розповідати? – Василь витер сльози, але вони знову зібралися в куточках очей, а потім гарячою рікою полилися по щоках.

-Що сказали? Що у вас сталося? – жінка серйозно і трохи схвильовано дивилася на водія, з її тону було зрозуміло, що краще розповісти, вона не відстане.

-Діагноз поставили. Вже і перевірили все. Та й… Жити хочеться, розумієте? Жити! Так, я звичайна людина. Не геній. Не дуже важлива персона. Людей не рятую, не вчу. Просто водій.

Звичайне життя у мене. Дім, робота, дружина, дочка. Скоро онук з’явиться на світ. Хочеться просто жити. Бачити, як поруч люди живуть. Дивитися на світ. На дорогу. Хочу їхати. Не хочу на той світ! А мені сказали, що півроку максимум. Не хочу! Не можу!

-Ви себе даремно не накручуйте. Фахівців зараз багато різних. Одні підтвердили, інші спростують. У вас все буде добре!

Жінка втомлено зітхнула і дістала з кишені товстий ланцюжок, на якому висів круглий медальйон. Вона крутила його в руці і продовжувала тихо говорити:

-Всі хочуть жити. У когось вагомі причини, довести щось до кінця, допомогти комусь, обіцянка виправитися.

Хтось відчуває, що попереду він повинен створити щось важливе. Зазвичай так і є, до речі. Тому всі хочуть затриматися в цьому світі. Рідко хто спокійно приймає долю і може змиритися.

Ось ви, наприклад. Кажете, просто жити хочеться. Так, хочеться. А тому, що ще не час йти. І якщо так, то все змінити можна. Можете до мене прийти. Подивлюся, що і як. Знаєте, звичайно, я не всесильна, але ми придумаємо щось.

-Ви лікар? -Василь з надією подивився на пасажирку.

-Ой, мало не проїхали мою зупинку, – раптом занепокоїлася жінка і підвелася на ноги, – мене тут знайдете. Мене всі знають. Приходьте. І все буде добре!

Здивований Василь зупинив автобус, і пасажирка вийшла. Чоловік навіть не встиг запитати, як її звати, не дізнався, як знайти жінку. А та вже зникла в густих заростях.

-Ну і як мені шукати цю пасажирку? – прошепотів Василь.

А всього через пару кілометрів водій побачив, що на сидінні залишився її медальйон. Чоловік оглянув його вже на кінцевій зупинці. На зворотному боці він побачив гравіювання «Мар’яні на довгу пам’ять».

Василь вирішив, що завтра, у свій вихідний, він поїде до того села, запитає у когось про цю саму Мар’яну. Так і пасажирку знайде і річ поверне.

***
Василь зупинив стареньку машину біля першого будинку. На лавці там сиділа жінка. Вона була схожа на сторожа або охоронця. Дивиться серйозно і вирішує, пускати людину далі чи ні.

-Доброго ранку, – посміхнувся Василь, – підкажіть, знаєте, як знайти Мар’яну? Я їхав з нею в автобусі, розговорилися. Вона на цій зупинці вийшла, але свою річ загубила.

-Мар’яна, Мар’яна… Так немає її більше. Років п’ять, як в землі лежить, – жінка сумно посміхнулася.

-Може, родичка її? Просто написано… Ось, Мар’яна, – Василь дістав медальйон і показав жінці.

-Господи! Господи! – Зашепотіла та і почала швидко хреститися, – це її річ! Але… Я сама бачила, медальйон на ній був, коли вона в труні лежала! Хто дістав?..

-Ні! Ви не подумайте нічого такого, – почав швидко виправдовуватися Василь, – я водій, вона підсіла, стали розмовляти. Потім вона з кишені дістала кулончик, стала в руках теребити його.

Каже, заходь до мене. Каже, мене тут всі знають. Каже, все добре буде…

-Так це сама Мар’яна до вас і прийшла! – Жінка закрила рот рукою, – вона ж особливою була. Шепотілися, що вона з тим світом вміє домовлятися. Ну а як ще пояснити, що приречені від неї на своїх ногах йшли? Але вона не всім допомагала.

Так… Вибирала. Дивилася на людину і вирішувала, буде з нею працювати чи ні. Може, добро в ній вишукувала. Може, ще щось…

Але вам пощастило, якщо Мар’яна покликала вас, значить, йдіть. Не бійтеся. Вона була хорошою жінкою за життя. Значить, і зараз не нашкодить. Я вам підкажу, як її місце знайти…

Василь до останнього моменту сподівався, що його пасажирка не Мар’яна, а просто її родичка.

Але тепер, дивлячись на фотографію на пам’ятнику, він повірив. До нього в автобусі підсіла саме Мар’яна.

– Оце дива, -зітхнув Василь, – добре, я повірю в усе, що завгодно, аби тільки мені життя продовжити трохи… Тільки що робити?

З глибини цвинтаря долинули голоси:

-… Так я і кажу: ти допомагаєш і тобі допомагають. А раптом доля складеться так, що тобі пальцем лише поворухнути треба, а повернеться в сто разів більше!

Василь побачив двох стареньких, які йшли на вихід. Одна з них зупинилася біля пам’ятника Мар’яні.

-Ой, хороша була. Багато знала. Їй, напевно, ангели на вухо шепотіли, а вона вже людям передавала. Ви посидьте у неї ще, якщо вам погано. Допомагає…

Старенькі пішли, залишивши Василя на самоті. Він дивився на фото своєї пасажирки, намагаючись подумки поговорити з нею. З кожною хвилиною йому, дійсно, ставало спокійніше. І здавалося, що все обійдеться. Думалося, що все буде добре.

-Медальйончик ваш… Як би його тут залишити, – Василь обережно озирнувся і присів. Прямо руками він розрив ямку біля пам’ятника і поклав туди коштовність, – не втрачайте більше. І дякую вам.

Василь напружено дивився на дорогу. Ранній, ще темний ранок, тільки починався. Чоловік їхав до міста на чергове обстеження, намагаючись не заснути за кермом. Дорога порожня, пряма, одноманітна, так і хилить у сон.

Біля одного стовпа він побачив чоловіка. Той сидів, похиливши голову і злегка витягнувши руку. Ловив машину.

Мабуть, безуспішно. Адже виглядав він, як божевільний бездомний. Розпатланий, забруднений, без одного кросівка, обличчя опухле. Такого і в машину садити огидно.

Але Василь зупинився.

-Чим допомогти? – запитав він.

-Еее… Я можу зателефонувати з вашого телефону? Розумію, в такому вигляді ви мене в машину не пустите. Так що я просто своїм повідомлю, де я, – ввічливо сказав чоловік і облизав потріскані губи.

– Сідайте, – Василь відкрив пасажирські двері і дістав з багажника пляшку з водою і пачку печива, – поїжте. І телефон тримайте…

Чоловік зробив кілька жадібних ковтків і набрав номер.

– Алло… Кохана, це я! Так, все гаразд, живий… Не знаю, не пам’ятаю… Їхав,на сон потягнуло, заснув… Думаю, забув двері закрити на замок… прокинувся в лісі… Я не пам’ятаю! Мене чоловік зараз підібрав… Не знаю, куди їдемо…

-Ми їдемо в бік Харкова по шосе, – підказав Василь.

-Додому їду, все добре… Підібрати мене… Я не знаю…

-Я їду на проспект Героїв. Там лікарня.

-Я на роботу їду, кохана, – слабо посміхнувся чоловік, – у мене ж сьогодні останній день відпустки. Ось відразу і приступлю… Так, туди під’їжджай…

Дякую вам. Не знаю, щоб я і робив. Сидів тут добу. Ніхто й не зупинився. Ви єдиний. Не знаю, що б зі мною сталося…

-Будь ласка, – посміхнувся Василь, – мені якось одного разу одна пасажирка сказала, що все буде добре. Ось і у вас все буде добре. А ви справді в тій лікарні працюєте?

-Так. Я лікар. До речі. Слухайте! Якщо ви туди їдете, значить, у вас там справа! Я, мої колеги, ми зробимо все, що тільки можна!

-У мене така болячка, що не лікується. Хоча, може і лікується, але поки всі тільки руками розводять. Я в тій лікарні проходжу обстеження. А ось консультацію ще не призначили.

Сказали, лікар поки відсутній і коли з’явиться, невідомо. А може, це ви? Ви не Павлюх, випадково, – широко посміхнувся Василь.

-Павлюх, – відповів чоловік, – яка дивна випадкова зустріч у нас вийшла. Ви врятували мене, а я, виходить, повинен тепер врятувати вас.

-Ну, як піде. Побачимо. А взагалі так, у мене останнім часом дивовижні пасажири!

А Василь завів собі таку традицію. Він ще багато років, довго, до самої старості, поки ноги тримали, ходив до Мар’яни на місце спочину. Сидів і подумки розмовляв з нею. Як з доброю подругою.