Минув місяць. Потім другий. І якось серед ночі Петро прокинувся, пішов на кухню, взяв старий альбом і довго-довго дивився на фото. На молоденьку Марічку з косою. На малюків у неї на руках. На всі ті миті, які він сприймав як належне.

Марія вийшла заміж у двадцять два. Не з великої любові – швидше з довіри. Вона знала Петра ще зі школи, він був спокійним, розсудливим, не пив, не гуляв. «Та з ним хоч у воду, хоч у вогонь», – казала тоді її мама.

Жили, як усі. Не бідно, не багато. Вона працювала в школі вчителькою, він – на станції електриком. Хата стара, але доглянута. Сад, город, пес Рекс, двоє дітей.

Марія завжди встигала все. Вона вставала раніше за всіх, готувала, збирала дітей, йшла на роботу, поверталася й крутилася, як білка в колесі. Її день тривав від шостої ранку до дванадцятої ночі. І весь той час вона «була» – і для дітей, і для чоловіка, і для роботи, і для батьків. Вона не вимагала квітів, подарунків чи подяки. Вона була така, яка тримає на собі все і всіх, не питаючи нічого навзаєм.

Петро ж… просто жив. Приходив з роботи, вечеряв, дивився телевізор, спав. Іноді щось лагодив у дворі, іноді бурчав на дітей. Не п’яниця, не гуляка. Але й не друг, не підтримка, не той, хто подивиться в очі й скаже: «Ти молодець. Я пишаюся тобою».

Вона звикла до такого життя. Але одного дня все змінилося. Її молодша сестра Ганна, що вже п’ять років жила в Італії, запропонувала їй приїхати до неї відпочити.

– Приїдь хоч на місяць. Тут так гарно. Відпочинеш трохи. Хоч побачиш, що таке – жити, а не виживати.

Марія спершу посміялася.

– Та ти що, Ганно! Як я все покину? А діти? А Петро?

Але одного вечора, коли вона, з температурою, все одно стояла над плитою, а Петро лише гукнув з кімнати:

– Ти не можеш тихше грюкати? Я серіал дивлюся!

…вона просто витерла руки, зайшла в спальню й вперше за довгі роки заплакала вголос.

Вночі вона не спала, думала про своє життя. На ранок вона прийняла рішення:

– Петре, я поїду до Ганни. Місяць-два. Мені треба відпочити.

– Ти що вигадала? А хата? А діти?

– Діти вже великі. Тобі мама допоможе. А хата… нічого з нею не станеться. Я більше не можу.

Він мовчав. Потім сказав лише:

– Їдь, якщо хочеш. Я ж тебе не тримаю.

І вона поїхала.

Перші дні в Італії були, як сон. Вона не мила підлогу щодня. Не прала вручну. Не готувала трьох страв. Просто ходила з Ганною по магазинах, пила каву на вулиці, спала, коли хотіла. І вперше за багато років… усміхалась по-справжньому.

А вдома щось почало змінюватися. Спершу Петро шукав її чашку. Потім не знайшов дитячих речей. Далі забув, коли день народження в сина. Згодом спробував сам зварити борщ – діти сказали, що він несмачний.

Літня мама, що мала й так свої хвороби, не справлялася. Діти почали сваритися. В хаті – безлад. І вперше Петро не мав, до кого звернутися.

Він дзвонив, питав:

– Коли ти повернешся?

А вона відповідала спокійно:

– Не знаю. Мені добре тут. Я вчу мову. Я нарешті відчуваю, що я – жінка, а не прислуга.

Його це неабияк зачіпало. Але він не показував. Просто кидав слухавку

Минув місяць. Потім другий. І якось серед ночі Петро прокинувся, пішов на кухню, взяв старий альбом і довго-довго дивився на фото. На молоденьку Марічку з косою. На малюків у неї на руках. На всі ті миті, які він сприймав як належне.

І тоді написав їй повідомлення, бо навіть не мав хоробрості сказати їй це по телефону.

«Маріє. Я все життя думав, що ти – просто така. Що у тебе все легко виходить. Що жінка має тримати хату, дітей, чоловіка. А тепер я бачу, що ти — не просто дружина. Ти – серце нашого дому. Без тебе хата глуха, діти нервові, а я самотній, хоч і серед людей.

Пробач, що я тебе не цінував. Не розумів. Не бачив. Якщо захочеш повернутися – я тебе чекатиму. Якщо ні – я все одно дякую тобі. За все.»

Вона прочитала то повідомлення десятки разів. Потім зателефонувала.

– Петре, я не знаю, що буде далі. Але дякую, що написав. Я не та, що була колись. І якщо я повернуся – то не як покоївка. А як жінка, яку поважають.

Він відповів:

– Я зрозумів. І, якщо ще зможу – я навчуся тебе любити. Так, як ти цього варта.

І вона повернулась додому, хоча сестра і просила її цього не робити. Для Марії було важливо, що чоловік все зрозумів, нарешті.