“- До зарплати ще тиждень. Син захворів. Грошей зовсім не залишилося. Добре хоч сама в аптеці працюю! – сумні думки мучили Світлану, яка цього ранку поверталася з аптеки.

“- До зарплати ще тиждень. Син захворів. Грошей зовсім не залишилося. Добре хоч сама в аптеці працюю! – сумні думки мучили Світлану, яка цього ранку поверталася з аптеки.

– У кого позичити? Хоча б дві тисячі. А краще п’ять тисяч. Адже їх і віддавати треба. Начебто двадцять п’ять чистими виходить, а грошей все одно не вистачає. Хоч би хтось одружився. Та кому я потрібна?

Двадцять сім, далеко не красуня, та ще й з дитиною. Ой, треба поспішати. Син прокинеться. І дощик зараз піде. ”

І тут вона побачила в траві біля проїжджої частини гаманець. Швидко підійшла, підняла. Озирнулася – нікого! Швидко поклала в пакет з ліками і поспішно пішла додому.

Тихо зайшла в свою квартиру, підійшла до дитячого ліжечка. Син все ще спав. Дістала гаманець, відкрила. Візитки, банківська картка, документи… гроші. Почала читати… збилася. Знову перерахувала:

«Сімдесят сім тисяч! Три мої місячні зарплати!»

– Мамо! – почувся голос сина.
Сунула гаманець назад у пакет і кинулася до ліжечка.

– Як ти, синочку? – доторкнулася до чола. – Схоже, температури немає!

– Мамо, я хочу їсти!

– Зараз. Давай, шкарпетки одягнемо, а то підлога холодна! – одягла шкарпетки. – Іди в туалет і вмийся! Ти вже великий, чотири роки.

Наклала в тарілки манну кашу, зварену перед тим, як піти в аптеку. У кухню зайшов син, скривився:

– Мамо, не хочу кашу! Дай ковбаски!

– Дмитрику, немає! – відкрила холодильник, подивилася вміст. – Їж кашу! Потім щось купимо.

«Піти в магазин і витратити ці гроші. Адже я їх не вкрала, а знайшла. Весна настала, а мені нічого вдягнути. Дмитрику в садок одяг потрібен».

Подивилася, з яким незадоволенням син їсть кашу.
– Синку, тобі чаю налити?

– З цукерками?

– Цукерок немає. Печиво будеш?

Швидко налила чай. Поклала в тарілочку печиво.

«Що робити? Що робити? Адже і у людини, яка втратила, проблеми почнуться. Може, у нього ці гроші останні або на щось збирав. Там ще банківська картка і документи».

Пішла в кімнату, дістала з пакета чужий гаманець. Взяла одну з візитівок.

«Костянтин Павлович Тимонін. Автосервіс «Вулкан». Схоже, небідний, якщо візитка. Яка різниця? Бідний – не бідний. Гроші все одно чужі і треба повернути. Номер телефону є…»

Світлана ще трохи подумала, важко зітхнула і почала набирати на своєму телефоні номер, вказаний у візитці:

– Я вас слухаю! – пролунав роздратований чоловічий голос.- Це Костянтин Павлович Тимонін?

– Так. З ким я розмовляю?

– Я знайшла гаманець. Там документи, гроші…

– Дівчино, дівчино, де ви? – голос став радісним. – Я зараз приїду.
Світлана продиктувала адресу.

За двадцять хвилин у передпокої пролунала мелодія домофона.

– Я – Тимонін. Ви мені дзвонили.

– Заходьте!
За хвилину увійшов немолодий чоловік, з некрасивим обличчям зі шрамами і сивим волоссям:

– Добрий день!

– Ось, ваше! – Світлана подала йому знахідку.
Він відкрив, перевірив вміст. На обличчі з’явилася задоволена посмішка:

– Дякую!

Потім оглянув небагату однокімнатну квартиру, худенького хлопчика, що стояв поруч з мамою. Дістав з гаманця всі гроші:
– Візьміть!

– Навіщо? – здивувалася жінка.

– Ви врятували мене від багатьох проблем. Я не збіднію, а вам вони будуть не зайвими, – поклав гроші на тумбочку. – Дякую вам!
Чоловік кивнув головою і вийшов.

Кілька хвилин Світлана зачаровано дивилася на гроші, що лежали на тумбочці, потім підняла руки вгору:
– Ура!

– Що, мамо? – не зрозумів син.
Вона взяла сина на руки і закружляла:

– Все добре, синочку! – опустила його на підлогу, глянула у вікно.

– На вулиці сонечко виглянуло, і ми йдемо з тобою в магазин.
Радість передалася синові, і він кинувся самостійно збиратися.

Як добре, коли є гроші! Два рази з сином в магазин ходили. Перший раз – продуктів накупили, вдруге – одягу на весну.

У суботу поїхали на озеро. Погода тепла, а син ще жодного разу на природі не був. Їжі з собою взяли.

Як Дмитру сподобалося. Купатися, звичайно, рано, але він від води не відходив. Апетит у обох вовчий з’явився.

Хмари зібралися, якось несподівано. Відпочиваючі кинулися до своїх автомобілів, а Світлана з сином до зупинки.

Маршруток – немає, дощ – ллє.
І раптом зупинився «Джип». Звідти вискочив чоловік із сивим волоссям. Відкрив задні двері:
– Сідайте швидше!

– Костянтин Павлович?! – здивовано вигукнула Світлана.

– Сідайте! Сідайте!

– Ой, а ми все у вас забруднимо! – сівши в машину, вигукнула жінка.

– Нічого страшного! – машина плавно рушила з місця. – Я тоді навіть не запитав, як вас звати.

– Світлана.

– А мене – Дмитро! – вимовив хлопчик.

– А мене – дядько Костя! – посміхнувся чоловік.

– Вирішили на озеро з сином з’їздити, а ось під дощ потрапили, – стала, немов виправдовуватися Світлана.

– А вам куди?

– Нам на вулицю Єгорова. Це в кінці міста. Але ви нас тільки до міста довезіть.

– А поїхали до мене в гості, – запропонував чоловік. – Я тут недалеко живу. Дощ закінчиться, додому вас відвезу.

– Мамо, поїхали в гості! – зрадів Дмитрик.

– Та ви що? Незручно…, – сказала Світлана.

– Поїхали, поїхали! До мене рідко хто в гості приходить.

Квартира у Костянтина була трикімнатна з євроремонтом.

– А у мене навіть одягу для вас немає! – приречено вимовив господар. – Зараз обігрівач увімкну. Він у мене найсучасніший. Сідайте на диван!

Увімкнув обігрівач, від якого відразу потягнуло теплом.

– Грійтеся! Піду, чай приготую!
Чоловік пішов на кухню, а Світлана озирнулася. На стіні фотографії, на них військові люди, машини – теж військові.
Зайшов господар:

– Ходімо на кухню!
На столі, крім чаю, стояла ваза з дорогими цукерками. Нарізані ковбаса і сир. Професійним поглядом Світлана помітила аптечку, що стояла на підвіконні.
– Будь ласка, пригощайтеся!

– Костянтин Павлович…

– Світлано, давайте по імені і на «ти»!

– Якось незручно…

– Все нормально.

– Костянтине, а ти військовий? – запитала Світлана, щоб якось розрядити обстановку.

– Був, – обличчя чоловіка стало похмурим.

– Вибачте… вибач! – жінка відчула, що це болюча тема.

– Машина, на якій ми їхали, підірвалася на міні. Живим залишився дивом, навіть лікарі дивувалися. Зшили мене по частинах. Півроку пролежав у госпіталі. Півроку в реабілітаційному центрі. По-новому навчився ходити. Звичайно, комісували. Призначили пенсію, непогану.

Він замовк, видно спогади давалися важко.

– Повернувся. Сидіти без діла нудно. Автосервіс придбав. Справи пішли вгору. Сім’єю раніше не обзавівся, а тепер вже й не обзаведуся, – опустив голову. – Все тіло понівечене. Радий, що хоч обличчя, більш-менш цілим залишилося.

– А вам… тобі, скільки років?

– Сорок два, – він посміхнувся. – А виглядаю старим?

– Нормально ти виглядаєш!

– Світлана, а як у вас з Дмитриком справи?

– А що у нас? Тата у нас немає. І взагалі з родичів нікого немає. Закінчила медичний коледж. Працюю в аптеці провізором.

– Ким, ким? – не зрозумів Костянтин.

– Фармацевтом. Це, практично, одне і те ж. Готую ліки. Даю консультації, – вона посміхнулася. – Гаразд, Костянтине, дощ закінчився. Ми, мабуть, підемо.

– Я вас підвезу.

Він різко підхопився і раптом… почав падати.
Світлана розгубилася лише на пару секунд. Подивилася зіниці, пощупала пульс. Припустила причину втрати свідомості.
Кинулася на кухню. Вміст аптечки підтвердив її припущення.

Підбігла до хворого. Знайшла в аптечці одноразовий шприц, ліки, зробила укол. Хворий відразу відкрив очі.

– Давай, допоможу лягти на диван! – Вона взяла його за руку.

– Не треба, я сам!
Сів на диван, винувато опустивши голову.

– І часто з тобою таке? – почала задавати питання Світлана.

– Рідко. Останній раз півроку тому було.

– Перехвилювався?

– Так, – кивнув головою чоловік.

– Медична карта де?

– У спальні на тумбочці.
Світлана пішла, взяла досить товсту книжечку. Поруч стояла ще одна аптечка, взяла і її. Повернувшись, наказала чоловікові:

– Полеж трохи!

– Вже минуло.

– Тоді посидь спокійно! – повернулася до сина. – Дмитрику, все гаразд. Сиди, їж!

Світлана почала уважно переглядати медичну карту, зупиняючись на деяких сторінках і уважно вдивляючись у результати аналізів.
Потім почала уважно переглядати вміст обох аптечок.

– Світлано, все вже минуло.

– Ми йдемо. Перед сном вип’єш ось ці дві таблетки. – Навіть не думай нас проводжати. Завтра прийду, приблизно, об одинадцятій ранку.

– Так незручно вийшло, – він встав на ноги.

Наступного дня рівно об одинадцятій вона увійшла в його квартиру.

– Привіт, Світлано! – його обличчя осяяла радісна посмішка.

– Привіт, Костянтине! Я ненадовго.

– Заходь, заходь!

Вона пройшла в кімнату, виклала на стіл вміст пакета, який тримала в руці. Дістала надрукований аркуш паперу:

– Ось ліки і бальзами. Ось тут написано, коли і як їх вживати, – глянула на чоловіка. – Костя, не дивись на мене такими очима. Я в цьому розбираюся дуже добре.

– Дякую! – кивнув той головою.

– Ось, – вона перевернула аркуш. – Тут написано, що ти повинен їсти і пити частіше і те, що ти не повинен вживати ні в якому разі.

– Дякую! – знову кивнув він головою. – Ходімо чай пити!

– Костя, я сина у сусідки залишила. Вибач, не можу! – і вона попрямувала до передпокою.

– Зачекай!
Він кинувся до шафи. Потім підійшов до жінки і простягнув гроші:

– Візьми!

– Костя, ну, навіщо?

– Бери, бери! Куди мені їх подіти. У мене ж теж нікого з родичів немає.

– Дякую!

– Світлано, я тобі зателефоную? У мене твій номер телефону зберігся.

– Звичайно, телефонуй! А я постараюся тебе до кінця вилікувати.

Він зателефонував у п’ятницю ввечері.

– Привіт, Світлано!

– Привіт, Костя! Як твоє здоров’я?

– Добре! Ти не думай, тоді я сам не знаю чому поплив. Напевно, перехвилювався. До мене ніколи в гості красиві жінки не приходили.

– Дякую!

– Я ось що дзвоню! Поїхали завтра в аквапарк!

– У нас же в місті немає аквапарку?

– Так в обласному центрі є.

– Так…

– Півтори години на машині. Завтра вранці о восьмій заїду за вами.

Поклала телефон на стіл. На обличчі радісна посмішка.

– Мамо…, – син заглянув їй в обличчя.

– Синку, ти хочеш в аквапарк?

– Так! – очі дитини загорілися.

– Завтра за нами дядько Костя заїде, і ми поїдемо в аквапарк.

Поїздки на вихідні в усілякі парки або на природу стали регулярними.

Чоловіка і жінку все більше і більше тягнуло один до одного. Але здоров’я і різниця у віці довго заважали Костянтину зробити вирішальний крок.
І ось…

У чергову п’ятницю Костянтин заїхав за Світланою на роботу.

– Поїхали за Дмитриком в садок, – сказав він, саджаючи жінку в машину.

– Костя, ти що надумав?

– Поїдемо сьогодні до мене, – він зробив паузу, – з ночівлею.

– Навіть так? – обличчя Світлани осяяла щаслива посмішка.

– Більше нічого не питай!

– Гаразд!

Весь вечір він грав з Дмитриком . Нарешті, того поклали спати.

– Світлано, ти тільки не перебивай! – почав розмову Костянтин. – Ти пам’ятаєш, як ти знайшла гаманець і повернула його мені.

Я після цього завжди думав про тебе. І тоді думав, коли ви з Дмитриком під дощем стояли на зупинці.

Він замовк, а серце у Світлани чомусь сильно забилося.

– Я, звичайно, вже немолодий і весь поранений, але мені стає все краще і краще…
Він знову замовк. І раптом рішуче вимовив:

– Світлано, я тебе кохаю! Виходь за мене заміж! Дмитрик буде нашим сином.

Послідував поцілунок, довгий, на всю ніч.