Степан знову прокинувся від сліз дружини. Василина лягла обличчям у подушку і плакала тихо, щоб не розбудити чоловіка. А він все одно почув… – Ну що ти, Василинко моя, не плач, знаєш, як я тебе люблю, – казав Степан. – Я тебе ніколи не покину і прибери ці думки з голови. Багато хто живе без дітей, ну на крайній випадок візьмемо з дитячого будинку. Не в дітях щастя. Головне – ми любимо один одного. Він приніс склянку води і заспокоїв дружину. Наче Василина затихла, а може заснула. Але Степан не міг заснути. Правда, яку він приховував від дружини, могла зачепити її…
Степан знову прокинувся від сліз дружини. Василина лягла обличчям у подушку і плакала тихо, щоб не розбудити чоловіка. А він все одно почув… – Ну що ти, Василинко моя, не плач, знаєш, як я тебе люблю, – казав Степан. – Я тебе ніколи не покину і прибери ці думки з голови. Багато хто живе без дітей, ну на крайній випадок візьмемо з дитячого будинку. Не в дітях щастя. Головне – ми любимо один одного. Він приніс склянку води і заспокоїв дружину. Наче Василина затихла, а може заснула. Але Степан не міг заснути. Правда, яку він приховував від дружини, могла зачепити її…
Степан знову прокинувся від сліз дружини. Вона лягла обличчям у подушку і плакала тихо, щоб чоловіка не розбудити.
А він все одно почув.
Плечі Василини тремтіли, це він бачив не вперше. Часто прокидався вночі від цього та заспокоював дружину.
– Ну що ти, Василинко моя, не плач, знаєш, як я тебе люблю. Я тебе ніколи не кину і викинь ці думки з голови. Багато хто живе без дітей, ну на крайній випадок візьмемо з дитячого будинку. Не в дітях щастя. Головне – ми любимо один одного.
Степан заспокоював дружину, гладив по голові, шкодував, але знав, що каже їй лише половину правди. У нього в голові було багато різних думок, і була серед них одна, від якої його дружина Василина не одужає, він це знав точно. Цю правду Степан від дружини приховував.
– Аж надто любить мене Василина, її любов до мене неземна… Та ще й нема у нас дітей. Хоча б дитині могла половину цієї любові віддавати.
Він приніс склянку води і заспокоїв дружину, наче Василина затихла, а може заснула, але Степан не міг заснути.
Правда, яку він приховував від дружини, могла зачепити Василину, але й себе йому теж було шкода.
Хотілося дуже йому дітей, хоча б одну, свою кровиночку.
Він згадав, як після роботи повертався додому з Іваном, а його завжди зустрічали діти, син та донька.
– Я перший, я перший! – весело вигукував його син Денис, озираючись на молодшу сестричку Даринку, яка відставала від брата.
Кожному з дітей хотілося, щоб батько першим підхопив його на руки. Даринка вже надула губки і готова була розплакатися, коли Іван підхопив одночасно їх на руки, а донька галасувала від захоплення.
Іван поцілував дітей, опустив їх на землю, взяв за руки і вони пішли разом до хати. Степан дивився вслід із заздрістю, йому теж дуже хотілося, щоб його зустрічали його діти.
– Яке щастя, – думав він. – А Іван навіть не уявляє, яке це щастя мати дітей, вони в нього є і він радіє. Діти щодня зустрічають тата, а мені тільки серце турбують, знаю, заздрити не добре, але що робити? Не дуже весело бачити чуже щастя… Та-ак, виявляється отак буває в житті. Начебто і дружина в мене хороша, добра, дбайлива, а дітей поки що не може народити, хоч і живемо вже шість років. Треба наполягти, нехай Василина обстежується ще раз. Лікарі також можуть помилятися.
Дружина з усмішкою зустріла Степана, вечеря вже була на столі. Він вимив руки і сів за стіл.
– Степане, ти знову без настрою? Що сталося? Знову на роботі, знову бригадир дошкуляє? Ну чого ти такий сумний, – буркнула вона біля нього.
– Ну, як їй правду сказати, – думав Степан. – Знову плакатиме. Чи збрехати чи чесно сказати? Або запитати, коли вона поїде до обласної лікарні до лікаря? Навіщо тягне час?
Промовчав Степан, розповідав про Петра, який мало не заїхав трактором у річку, погульбанив і сів у нього, та й давай ганяти по березі. Добре вчасно його зупинив бригадир. Могла б біда статися…
– Все ця біленька винна, – казала Василина. – А Петро так і гульбанить, і як його до роботи тільки допускають?
– Так він з самого ранку серйозний приходить, – усміхався Степан. – А потім десь знаходить пригоди, друзів і пішло-поїхало.
Степан любив дружину і сердився, і шкодував. Але себе завжди контролював.
Степан приховував правду від усіх. Подобалася йому Рита, з якою вони працювали разом. Вона давно перед ним красувалася з надією. Фліртує з ним, натяки робить. Навіть і не натяки, а вже й відверто запрошувала в гості.
– Ну що ти Степане? – реготала Рита, закидаючи голову, підморгуючи йому, а то й сама обійме і пригорнеться до спини.
Зупиняло щось Степана, не хотілося йому ображати Василину, не заслужила вона такого ставлення до себе.
Але думки були різні і одна з них ніяк не покидала голову.
– Не народить Василина, піду до Рити. У неї вже є дитина, значить і мені пора народить сина чи доньку, – думав він. – Я правда Риту не люблю, ну що ж тепер? Але вона жінка видна, гаряча, ох і сяють у неї очі. Знаю, були в неї мужики, але вона гарна… Ну що ж, що характер у неї не подарунок. То це, швидше за все, від того, що мужика немає, – усе розкладав по поличках Степан.
– Степане, Степане! – сказала чоловіку Василина. – Ти про що думаєш? Не чуєш чи що?
– Чую, чую, Василинко, що ти кажеш?
– Завтра збираюся до обласної лікарні поїхати на обстеження, там лікарі краще розуміють, аніж тут наші місцеві. Все–таки обласне місто, велике, і лікарі розуміють, досвідчені. Як ти гадаєш?
– Підтримую на всі сто…
– Доведеться мені не на один день там затриматися, все–таки обстеження.
– Це нічого, Василинко, нічого, – серйозно відповів Степан.
– Аби все було добре. Проведу вранці тебе на електричку.
Василині сподобалося, як з нею уважно розмовляв лікар.
– Скільки ви з чоловіком живете?
– Шість років. А дітей нема.
– А у вашої матері скільки дітей?
– П’ятеро, – відповіла Василина, а він здивовано підняв брови. – У мене ще дві сестри та у них по двоє дітей. А я ось ніяк…
– А від інших чоловіків ви теж не вагітніли?
– Лікарю, та ви що, у мене Степаy один–єдиний.
– Тоді вам треба було приїхати з чоловіком, його теж треба обстежити, можливо, справа не в вас. Нехай також приїде.
Василина у лікарні була чотири дні, всі аналізи пройшла, лікарі оглянули. Потім одержала на руки результати аналізів. Лікар порадував:
– Ну що я вам скажу, все гаразд із вами, нічого особливо не виявили, чекайте… А ще краще, щоб ваш чоловік пройшов обстеження.
– Дякую, лікарю, дякую, ви мені дали надію, а то я зовсім була зневірена. І в церкву ходжу, прошу Господа, і навіть думала, що ви тут якусь мені процедуру зробите. Я на все згодна, все витримаю, аби дитинку народити.
Коли Василина зібралася до лікарні, Степан переживав. Всі ці дні чекав на її повернення з нетерпінням. Ніколи вони не розлучалися надовго, дружина завжди вдома. Увечері лягав навіть і не роздягаючись, і покривало не знімав із ліжка, так і засинав у роздумах.
– Ну яка може бути Рита? Якщо мені біле світло не миле без моєї Василинки.
Я навіть їсти без неї не хочу. Народить Василина чи ні, мені вже байдуже, аби скоріше додому приїхала. Нехай буде, як буде…
Виявляється, коли вона поряд, я й не замислююсь, як бути без неї. А ось поїхала, сказала на чотири дні, а я вже місця не знаходжу. Сьогодні якраз четвертий день. Добре, що зараз є телефони. Повідомила, що завтра приїде, зустріну її з електрички.
Василина подзвонила чоловікові, що приїде завтра, новин поганих не привезе. Вдома все докладно розповість. А Степан і радий:
– Та Бог із ними з новинами, аби сама швидше додому приїхала. Порожньо в будинку без неї.
На роботі все дивився на годинник, потім відпросився у бригадира:
– Петровичу, дружину треба з електрички зустріти. З області їде.
– Треба так треба, йди зустрічай, не питаючи подробиць, відпустив його бригадир, не часто Степан відпрошується, працює справно, працьовитий мужик.
Зустрічав Василину він так, ніби рік не бачилися, поцілував, обійнялися, так обійнявшись і йшли до хати.
– Лікар сказав, Степане, що тобі б теж обстеження пройти, не знайшов у мене нічого підозрілого.
– Ну що ж, треба так треба, тільки треба чекати до відпустки. Найкраще так, щоб ніхто нічого не знав. Розмови по селі підуть, не оберешся потім… – погодився чоловік.
Він уже й сам про це замислювався, коли дружини вдома не було, і навіть думав, що треба було б разом поїхати.
– Ох, ти Василинко моя, – радів Степан, коли увійшли до хати. – Ти ж моя радість, як же ж я по тобі я скучив, ці чотири дні для мене здалися вічністю. А я тобі навіть обід приготував, тільки ти не смійся з мене, як зміг, так і зварив, – сміявся чоловік. – Старався, як міг, – а Василина почувала себе найщасливішою жінкою у всьому Всесвіті.
Минув час. Рита вже не фліртувала з ним, зрозуміла, що зі Степаном каші не звариш, а перейшла на Михайла. Степан жив спокійним життям, мирно в ладі та злагоді з дружиною.
Якось вранці занедужала Василина.
– Ой, Степане, зʼїла я щось. Що могла вчора з’їсти? Ти ж, як почуваєшся?
– Нормально почуваюся, добре і бадьоро, – відповів Степан і підозріло глянув на дружину.
Василина бліда, щойно увійшла до спальні. Видно було, що їй не дуже добре. Найстрашніше, що й наступного дня не проходило. А потім дійшло до неї.
– Так я ж вагітна! Це від того і нудить мене, каламутить. Ох, голівонька моя…
Побігла до матері, та зразу ж зрозуміла, що вагітна донька.
– Так доню, так, у мене теж була слабість з усіма вами.
Степан ішов додому з роботи в гарному настрої, чомусь з ранку був радісним, все йому здавалося в рожевому кольорі, сам не розумів, що з ним. А зайшов у будинок і відчув смачний запах улюбленої смаженої курочки.
– Ого, Василинка моя затіяла щось.
– Степане! – побачивши чоловіка, – вилетіла назустріч дружина, – Степане! Дитинка у нас буде. Ну як я одразу не зрозуміла?! – сміялася вона, а він уже тримав її на руках і кружляв.
– Молодець, кохана, молодець, порадувала, а я думаю, що це весь день такий вдалий у мене? Ну тепер я тебе тільки й носитиму на руках…
Минув час і народила Василина сина Микитку, дуже схожого на свого батька. Галасливого і спритного, а Степан радів:
– Весь у мене, весь у батька…