Добре, що корову їм на весілля подарували батьки, та пару поросят і курей вони самі купили.
— Галино, притримай язика! Думай, що говориш! — Петро кинув на дружину гнівний погляд, мимоволі стиснувши кулаки.
Жінка, яка збиралася продовжити свій емоційний монолог, різко замовкла.
— А що такого? — вже набагато тихіше запитала вона.
В такому стані свого чоловіка Галина, мабуть, ніколи не бачила…
… Петро і Галина з народження жили в невеликому селищі, відлучалися ненадовго, щоб отримати освіту в технікумі, розташованому в сусідньому райцентрі.
Після навчання вони одружилися і оселилися в невеликому, старенькому будинку, який дістався чоловікові від бабусі.
Роботи в селищі практично не було — в сезон Петро працював трактористом, а Галя — обліковицею.
Виживали за рахунок свого невеликого підсобного господарства.
Коли у них народилася дочка Ірина, з фінансами стало зовсім скрутно…
Добре, що корову їм на весілля подарували батьки, та пару поросят і курей вони самі купили.
Город знову ж рятував від голоду. Маленька Іра з шести років допомагала батькам, які горбатилися в сараях, на заготівлі корму, на городі.
Здавалося, що у них не було шансу вибратися з бідності. І з селища їхати вони не збиралися.
Але, коли Ірині виповнилося 10 років, на порозі їхнього похилого будиночка раптом з’явився статний, добре одягнений чоловік.
— Петро, не впізнаєш мене чи що? — посміхнувся він. — Я ж дядько твій, Аркадій!
— Дядько Аркаша? — здивувався Петро. — Я вас навіть не впізнав. Скільки ж років ми не бачилися?
— Ну. Я давно вже Аркадій Сергійович. А не бачилися ми років 20, тобі тоді років 10 було.
— Так, напевно…
Родич, що несподівано з’явився через багато років, познайомився з Галиною та Іриною.
Скептично оглянув їхній будинок, пройшовся по двору, а потім наказав водієві занести в будинок пакети з подарунками.
Вже за столом, заставленим привезеними дядьком продуктами, пішла інша розмова.
— Я ж один як перст, — зітхнув Аркадій
Сергійович. — Ні дружини, ні дітей. А у мене хороший бізнес з виробництва упаковки. Грошей вдосталь. А кому це все залишити? Он навіть твої батьків, Петю, вже не стало.
Всі випили по чарочці за упокій батьків Петра.
— Так ось, — продовжив гість. — Подумав тут я і вирішив, тебе своїм спадкоємцем зробити. Але! — він вдарив долонею по столу. — Тільки якщо ти сам зможеш моїм бізнесом керувати.
Усьому навчу, все покажу. Якщо не спасуєш перед труднощами, вся твоя родина буде як сир у маслі кататися.
Сімейні пакетні тури
— Та ти що, дядьку Аркашо?! — здивувався Петро. — У мене ж навіть відповідної освіти немає. Куди мені у бізнес лізти?
— А ти не поспішай відмовлятися. У мене теж не було освіти. А ти — моєї породи, тому впораєшся.
— Та, Петю! Чого ти відразу відмовляєшся? — втрутилася в розмову Галина, яку пропозиція гостя дуже вразила.
Далі події розвивалися стрімко. Сім’я переїхала в сусіднє місто в простору квартиру дядька.
Сам він вважав за краще жити в заміському будинку. Петро з ранку до ночі пропадав на роботі, де родич йому все показував і розповідав.
Галина не працювала — вважалося, що їй потрібно доглядати за дочкою, яка поки не освоїлася в місті і новій школі
— Лізко, ти не уявляєш собі, як ми тепер живемо, — розповідала Галина подрузі, яка залишилася в селищі. — Я не можу повірити, що мені тепер не треба прибирати гній за коровою і садити цю чортову картоплю!
— Невже тобі не нудно нічим не займатися?
— Ні! А я й не байдикую ж повністю. Квартира велика — треба прибрати, помити. Потім до магазину сходити, обід приготувати. А там уже й Іринку зі школи час зустрічати.
— А Петро там як?
— Ой, та ми його майже зовсім не бачимо. Втомлюється страшенно, але задоволений…
Через рік Галину було не впізнати.
Вона ходила в найкращий салон краси в місті, одягалася в дорогих магазинах. Разом з дочкою вони поїхали відпочити на закордонний курорт.
Змінилася Галина не тільки зовні. У її поведінці з’явилася зарозумілість і гордовитість.
Кілька разів вона відвідала рідне селище, продемонструвавши свої наряди і золоті прикраси, які вона купувала в неймовірних кількостях.
Почастувала кращу подругу делікатесами і вишуканими напоями.
А потім раптом стала розмовляти з Лізою крізь зуби.
— Ти коли ще приїдеш, Галю? — цікавилася по телефону подруга. — Чи б до себе в гості покликала…
— Знаєш, Лізо, мені ніколи. Справ по горло. Та й не знаю, про що нам тепер розмовляти…? Потім подзвоню.
Давні подруги перестали спілкуватися.
У Галини з’явилися інші приятельки, разом з якими вона відвідувала СПА-центри і магазини, їздила на відпочинок.
З моменту переїзду сім’ї до міста минуло п’ять років.
Одного разу Петро прийшов додому чорніший за хмару. Він розповів, що, виявляється, у Аркадія Сергійовича давно виявили серйозне захворювання.
Саме тому він тоді приїхав до них у село і зробив родині двоюрідного племінника пропозицію, яка змінила все їхнє життя.
— Зараз хвороба прогресує, — зітхнув Петро. — Дядько Аркаша просить, щоб ми переїхали в його заміський будинок.
Лікарі допомогти йому вже не можуть. З ним цілодобово перебуває доглядальниця, але він хоче останні дні побути в оточенні рідних…
— Ні, ну мені, звичайно, шкода Аркадія Сергійовича, але він же там під наглядом. А у мене тут купа справ, — заявила Галина. — З жиру просто біситься твій родич!
Ось тоді чоловік і порадив дружині прикусити язика і думати, що та говорить.
— Ти забула, що тільки завдяки дядькові Аркаші ми тепер тут живемо? Що я людиною став?! Що ти купуєш собі все, що хочеш, і нічого не робиш?!
— Гаразд, гаразд, Петю, — Галина злякалася такої бурхливої реакції завжди стриманого чоловіка. Більше за все на світі вона боялася, що він її покине. — Зробимо все, як ти скажеш.
15-річну Ірину і змушувати не довелося. Вона любила дідуся, який раптово з’явився, і була йому дуже вдячна за чудові зміни в їхньому житті.
Аркадій Сергійович після цього прожив всього три місяці, і сім’я повернулася назад до міста.
Тепер Петру належало керувати бізнесом самостійно. Хоча дядько його багато чому навчив, та й заступники в нього були грамотні, наступний рік він практично весь час проводив на роботі.
Тому ледь не пропустив чергову вихідку дружини…
— Я не допущу цього! — кричала Галина, не бачачи чоловіка, який з’явився в дверях кімнати. — Ти будеш робити, що я скажу!
— Що тут відбувається? — запитав Петро, переводичи погляд з розчервонілої дружини на заплакану дочку.
— Ось! Подивись! Твоя дочка хоче стати ветеринарним лікарем! З глузду з’їхала зовсім!
— І в чому проблема? — здивувався чоловік.
— Як в чому? Що це за професія така?!
Дівчата з нашого оточення стають психологами, наприклад! Якщо вже вона не хоче виходити заміж за пристойну людину, то я сама її прилаштую. Я вже й підходящі кандидатури намітила.
— Галино! Що ти несеш?! Який чоловік?! Ірині тільки 17 років виповнилося.
— Треба заздалегідь думати. Але ж не ветеринаром ставати?!
— Дочко, — звернувся батько до Ірини. — Ти дійсно вибрала цю професію? Добре все обдумала? Я був би радий, якби ти закінчила якийсь економічний вуз, допомагала мені в бізнесі…
— Так, тату, я обдумала все. Ми з Веронікою хочемо вступати разом. Самі, — вперто підняла підборіддя дівчина.
— Я тобі заборонила спілкуватися з дочкою Лізки! — розлютилася мати. — У тебе нічого не може бути спільного з цією селючкою!
— Галино!
Жінка замовкла від крику чоловіка, а той обійняв дочку:
— Іринко, ти у мене велика розумниця. Роби, як вирішила.
— Але мама…
— Мама не буде проти, — Петро подивився кудись повз Галину.
— Звичайно, Петю, не буду, — смиренно промовила та.
— І ще, — промовив чоловік підозріло спокійним голосом. — Я не знаю, що ти там про себе уявила. І знати не хочу. Але ти зі своєю манією величі вже двічі намагалася нашкодити моїм близьким.
Третій раз буде останнім. Поїдеш назад у наше село без копійки грошей. Станеш, як Ліза з донькою і як ти колись була – “селючкою”.
Батько зняв для дочки та її подруги квартиру недалеко від вузу. А коли їм не вдалося вступити на бюджет, оплатив навчання доньці та допоміг її подрузі.
Галина в душі рвала і метала, але сказати нічого з цього приводу не наважилася.
Дочку подруги вона демонстративно ігнорувала. Втім, в гості дівчата її не кликали, а по телефону Ірина намагалася довго з матір’ю не розмовляти.
Галина не полишила думки вдало, на її думку, видати дочку заміж, і регулярно намагалася познайомити Ірину з «відповідними» кавалерами.
Та через два роки, на весіллі у Вероніки, Ірина познайомилася з двоюрідним братом нареченого — Костею.
Він був старший за дівчину на три роки, працював електриком і зовсім не відповідав вимогам мами.
Тому Ірина всіляко приховувала свої стосунки з Костею, але одного разу мати все-таки побачила їх разом на вулиці.
— Це хто?! — вимогливо запитала вона у дочки.
— Це Костя, мій наречений, — твердо відповіла дочка.
— Що-о-о? Цей обірванець?!
— Мамо! Будь ласка, не розмовляй з нами в такому тоні!
— Я і не збираюся розмовляти! — бушувала Галина, не звертаючи уваги на перехожих. — Я вимагаю, щоб ти зараз же поїхала зі мною, а цей…, щоб зник з нашого життя!
— Мамо, це МОЄ життя! Припини втручатися в нього!
Того дня пара майже бігла від матері, яка продовжувала щось кричати їм услід.
А потім Ірина довго ридала:
— Ну чому вона така стала? Адже була нормальною, коли ми в селі жили… Вона ж пів життя гній за худобою вивозила і на грядках копалася.
Тепер вдає з себе англійську королеву! Адже її заслуги в нашому благополуччі зараз зовсім немає. Це все тато.
Галина була налаштована рішуче. Нехай дочка виграла суперечку з навчанням, але заміж вона вийде за багатого хлопця.
Жінка по кілька разів на день дзвонила дочці, підстерігала її біля інституту з вимогою кинути Костю, поки Ірина не пригрозила матері все розповісти батькові.
— А ти пам’ятаєш, що тато тобі минулого разу сказав? Він слово дотримає. Не боїшся? З Костею тато знайомий, і він йому сподобався, щоб ти знала, — заявила дочка.
— Ой, та дивись! Петро мене ніколи не кине! — пирхнула мати.
Вже через кілька днів Петро запросив дочку з майбутнім зятем на вечерю додому.
Галина прямо в обличчі змінилася, коли побачила Костю.
— Я ж тебе попереджала, щоб ти близько не підходив до моєї дочки, — буквально прошипіла вона парубку.
— А що відбувається? — у холі з’явився Петро. — Ви чого тут застрягли? Костю, дуже радий тебе бачити! Привіт, донько! Проходьте.
— Нікуди ЦЕЙ не піде! — вигукнула Галина. — Не вистачало ще такому у моєму домі бути!
Обличчя чоловіка, здавалося, закам’яніло.
Він витримав паузу, щоб приглушити обурення, а потім проговорив:
— По-перше, ця квартира належить мені одноосібно. А по-друге, я тебе попереджав, Галю. Даремно ти мені не повірила.
— Петя, ну що ти? Хіба можна допустити, щоб у нашої донечки був ось такий чоловік? Я ж, як краще для неї хочу, — улесливо заголосила дружина.
— Проходьте, молоді люди, — вимовив Петро. — А тобі даю годину, щоб зібрати свої речі, — не дивлячись на дружину, продовжив він.
— Петю! – прошепотіла вона.
Але чоловік Галину вже не слухав. Він разом з дочкою і Костею пройшов у кімнату, де був накритий стіл.
Жінка зрозуміла, що зараз розмовляти з чоловіком марно.
Вона кинула в сумку якісь речі і пішла, сподіваючись незабаром повернутися. Адже чоловік любить її і обов’язково покличе назад.
Але цього не сталося.
Петро з нею розлучився. Правда, виплатив їй деяку суму грошей і дозволив забрати прикраси.
Подальша доля Галини перестала його хвилювати.