“За смачною вечерею, Гліб і Соня крадькома поглядали один на одного та обидва згадували першу спільну вечерю – одну сардельку на двох
Змучена холодом і безсонням кішка намагалася знайти притулок, щоб подрімати хоча б кілька годин. Голод теж дошкуляв, але вона до нього звикла, гірше було з переслідуючим усюди морозом, який проник у тіло кішки та трусив її тіло сильним тремтінням.
З під’їзду, де вона, знесилена впала на голу підлогу під теплою батареєю, її вигнали, безцеремонно відкинувши від життєдайного тепла, до того ж ногою.
Деякий час вона намагалася грітися на стоянці автомобілів, забираючись на капоти машин, що тільки-но заглушили двигун.
Але навіть заснути не виходило – господарі автомобілів, що повернулися, проганяли її – хто співчутливо вибачаючись, а хто грубо відкинув її в сніг.
Зневірившись, вона прошмигнула у двері магазину, але всередину не пішла.
Залишившись між дверима, де калорифер ганяв тепле повітря, вона впала біля зачинених дверей, тут вона не могла завадити покупцям, що снували туди й назад.
Сил уже не було і вона, здригаючись кожної секунди, вбираючи кожну калорію тепла, миттєво заснула.
Але навіть уві сні вона очікувала, що зараз її розбудять тичком ноги та викинуть на мороз, де вже не буде ні сил, ні бажання боротися за життя.
Гліб, прикриваючи долонею замерзлий ніс, поспішав до магазину.
Легка куртка та кросівки – не найкращий одяг для цієї пори року, але Глібу вибирати не доводилося – не було з чого вибирати. У майже порожній квартирі, в шафі одягу порожньо.
Як і в холодильнику, який не працював понад рік і невідомо – чи почне працювати? Електрика вимкнена за несплату боргів.
Борг за комуналку теж зростав із кожним місяцем, добре, що опалення та газ не відключили. Грошей банально не було.
Та й де вони візьмуться у студента технологічного інституту? Поки жива була бабуся, ще якось перебивались, але вже рік, як бабусі немає.
Стипендія – курям на сміх, випадкові підробітки не рятували – платили копійки, а то й зовсім не платили та вимагати зароблене часом виходило собі дорожче – бритоголові «братки» жваво пояснювали напівголодним студентам – хто тут правий.
Деякі однокурсники кинули навчання та подалися на заробітки. Гліб теж подумував про це, але його зупиняла обіцянка, дана бабусі – будь-що закінчити інститут.
З навчанням пішли негаразди – постійні відволікання у пошуках підробітку, що негативно позначалися на успішності. А навчання не давало можливості зачепитися за постійну роботу, щоб бути відносно ситим. Замкнене коло, з якого немає виходу.
Гліб виховувався бабусею. Батьків своїх він не пам’ятав, бабуся на розпитування відповідала, що обидва вони загинули в автокатастрофі.
Тільки після, як не стало бабусі він знайшов документи про опікунство і з’ясував, що його, кинутого немовлям у пологовому будинку, взяла під опіку санітарка – абсолютно чужа йому людина – його бабуся, яка стала йому єдино рідною та близькою.
Не міг він порушити цю обіцянку і тягнувся з останніх сил – довчитися! Але дев’яності роки боляче вдарили по матеріальному становищу людей і дивлячись на деяких, Гліб думав:
«Добре, що маю хоча б квартиру. Нехай без електрики, але тепла…»
Сьогодні, заробивши невелику суму за курсову для студента – заочника, він поспішав до магазину. Можна купити кілька пачок локшини швидкого приготування і – гуляти так гуляти! – пару сардельок на вагу.
Виходячи з покупками з дверей магазину, він трохи затримався, підставляючи руки теплому потоку повітря та уткнувся поглядом у напис на дверях – «ВИХОДУ НЕМАЄ».
Напис відгукнувся тривогою в думках Гліба, опустивши очі, він побачив кішку, яка відчула людину поряд і благаючи глянула на нього. У її очах читалося:
«Не проганяй, будь ласка, ще трохи, зовсім трохи погріюсь …»
– Ось у кого справді немає виходу. – прошепотів Гліб. – Я зможу, я все зможу, а ось вона…
Він розстебнув куртку, нахилившись, підняв з підлоги притихлу кішку і сунув її за пазуху. Погладив її заспокоюючи:
– Не хвилюйся, я тебе не скривджу. Мені теж несолодко, але вдвох якось перетерпимо, переживемо. Все буде добре, ось побачиш, усе буде гаразд. – І по тихому муркотінню кішки зрозумів – вона повірила йому!
До під’їзду він майже біг. Піднімаючись сходовим маршем, відчув тепло від кішки – ніби й не замерз. Два тіла гріли одне одного, поділяючи тепло, нехай трохи, але тепло!
У квартирі він опустив кішку на підлогу, та пройшла темним коридором – у кімнату, яка освітлювалася вуличним ліхтарем. Тепло! Кішка примружила очі, глянула на Гліба, ніби намагаючись раз і назавжди запам’ятати цю людину.
Гліб зварив сардельку, виклав на тарілку, щоб остудити. Бульйоном, що вийшов, залив локшину. Сардельку поділив на дві рівні половинки та одну, виклавши у блюдце, поставив перед кішкою.
– Це мені? – Муркотіла кішка, не вірячи своїм очам. – Я можу це з’їсти?
– Їж, їж, моя хороша. Вибач, на сьогодні все. Решта – завтра.
Після вечері він, при світлі свічі, знайшов велику бляшанку з-під оселедця, накришив у неї газетного паперу і пояснив кішці – для чого вона їй знадобиться, але кішка, розімлівши в теплі, після ситної вечері, ні про що більше не думала. Вона впала біля гарячої батареї та провалилася в сон.
Вночі вона прокинулася і згадавши все, що трапилося з нею минулого вечора, щасливо примружилася. Забралася на диван до свого господаря, притулилася до нього теплим бочком і почала тихо, умиротворюючи муркотіти:
– Спи, хазяїне. Ти мав рацію – все буде добре. Тепер я теж вірю, що все буде гаразд…
– Гліб Івановичу, вітаю! – Керівник інженерного центру з натхненням тряс руку молодому, але дуже перспективному інженеру. – Ваш проєкт не викликав нарікань у нашого головного замовника! Зрештою, як і всі попередні! Ба більше, ваша розробка перемогла у конкурсі та на її реалізацію вже виділяються кошти з державного бюджету!
Гліб – молодий хлопець, який не досяг ще й тридцятирічного віку. зніяковіло посміхався.
– Для того, щоб довести справу до логічного завершення, я вирішив організувати новий відділ. Керуватимете їм – ви! Інших кандидатур не бачу та й не збираюся шукати. Ваша розробка – вам її і доводити до ладу! Здайте поточні справи заступнику, а із завтрашнього дня – вперед! До речі, який у вас оклад? – Почувши названу суму поблажливо посміхнувся.
– Нам із Сонею вистачає. – знизав плечима Гліб.
– Оклад подвоюю! І не заперечуйте!
І дивлячись услід Глібу, промовив:
– Таким фахівцям конкуренти й утричі більше готові платити! Добре, що в нього дружина, схоже, не балувана. Соня. Подивитися б на неї.
Не нова, але надійна іномарка заїхала на стоянку. Гліб натиснув на кнопку пульта і вирушив до найближчого магазину. Депресивного напису «ВИХОДУ НЕМАЄ» давно не було близько.
Двері, що автоматично відкриваються, безперешкодно впускали й випускали відвідувачів.
– Обіцяв Соні креветок купити. Ласункою вона в мене стала. – усміхався він.
Взявши все необхідне для вечері, він подався до своєї квартири. Ні, не свою – бабусину. Він завжди з теплотою згадував найріднішу людину, чия турбота, теплота і добрі поради так допомогли йому у житті та допомагають досі.
– Соня, Сонечко! – Покликав він, знімаючи взуття і перевзуваючись у пухнасті домашні капці. – Я тобі креветок купив, йдемо, святкуватимемо моє призначення!
З кімнати, потягуючись, вийшла кішка з розкішним хутром, що відливає здоровим блиском.
– Як справи, хазяїне? – нявкнула вона і притулилася до його ніг.
– Все добре, Сонечко. – посміхнувся Гліб. – Призначили керівником відділу, реалізовуватиму свою розробку.
– Все ще тільки починається! До речі, що ти говорив про креветки? – нявкала Соня.
За смачною вечерею, Гліб і Соня крадькома поглядали один на одного та обидва згадували першу спільну вечерю – одну сардельку на двох.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!”