— Ой, ну почалося! — Аня закотила очі. — Тебе що, не можна попросити про таку дрібницю? Мама права, ти зовсім не стараєшся для нашої родини.

— Уля, ну як ти могла забути купити оливки? Мама їх так любить у салаті! — Аня сплеснула пакетом з продуктами, показово зітхаючи.

Уляна промовчала, витираючи руки кухонним рушником. Святкова вечеря мала розпочатися за годину, а список претензій від зовиці продовжував зростати…

— Я купила все на три види салатів, два види м’яса, чотири закуски і торт. Якщо Марії Кирилівні так потрібні оливки, могла б і сама їх привезти, — Уляна намагалася говорити спокійно, хоча всередині все вирувало.

— Ой, ну почалося! — Аня закотила очі. — Тебе що, не можна попросити про таку дрібницю? Мама права, ти зовсім не стараєшся для нашої родини.

Уляна промовчала. Сперечатися з Анею було марно — вона завжди вивертала ситуацію так, ніби Уляна в чомусь винна. П’ять років шлюбу з Михайлом навчили її вибирати битви.

Вхідні двері грюкнули, і в передпокої почулися голоси — приїхали свекруха і Мишко, який заїжджав за нею після роботи.

— Мої любі! — проспівала Марія Кирилівна, влітаючи на кухню в новому вбранні. — Уляно, чому так темно? Увімкни світло, неможливо ж нічого розгледіти!

Не чекаючи відповіді, вона клацнула вимикачем і критично оглянула кухню.

— Так, а де святкова скатертина? Аню, дістань з моєї сумки ту, з вишивкою. Я ж казала Уляні купити нову, але вона, мабуть, забула.

— Я не забула, — спокійно відповіла Уляна. — Просто не вважаю за потрібне витрачати гроші на річ, яка у нас вже є.

— Боже мій, — театрально зітхнула свекруха, — економія на таких дрібницях — ознака міщанства. Мишко, ти чуєш, як твоя дружина міркує?

Мишко, який щойно увійшов до кухні, винувато посміхнувся:

— Мамо, давай без сварок сьогодні, добре? У нас же свято.

— Я й не сварилася, — Марія Кирилівна стиснула губи. — Просто намагаюся допомогти вашій родині жити гідно.

Уляна продовжила нарізати овочі для салату. Це була їхня з Михайлом п’ята річниця весілля, і чомусь свекруха вирішила, що це чудовий привід для сімейної вечері. У їхньому заміському будинку. Який вони купили на гроші від спадщини дідуся Уляни.

— До речі, — ніби між іншим зауважила Марія Кирилівна, розкладаючи привезену скатертину, — я запросила Віктора з дружиною. Вони давно хотіли подивитися ваш будинок.

Уляна завмерла, ніж застиг над помідором.

— Віктора? Але ми не готували на сімох.

І взагалі не планували…

— Улянко, — перебила її свекруха, — у нормальних сім’ях завжди раді гостям. Накрити пару зайвих приборів — хіба це проблема?

— Так, Уля, — підхопила Аня, — не будь занудою. Вітя так рідко буває в місті.

Уляна подивилася на чоловіка, шукаючи підтримки, але той уже відкривав принесене вино, вдаючи, що не чує розмови.

Історія їхніх сімейних «посиденьок» почалася відразу після весілля. Спочатку Марія Кирилівна наполягла на щотижневих недільних обідах у міській квартирі, де жили Мишко й Уляна.

Потім це перетворилося на традицію збиратися на всі свята. І щоразу вся підготовка, готування і прибирання лягали на плечі Уляни.

— Ти ж господиня, — говорила свекруха, зручно влаштовуючись у кріслі, поки Уляна носилася між кухнею і вітальнею. — Це твої обов’язки.

Аня охоче підтакувала, гортаючи стрічку в телефоні і попутно критикуючи сервірування столу або вбрання Уляни.

Купівля заміського будинку три роки тому мала стати порятунком — їхній власний простір, далеко від нав’язливої уваги родичів.

Уляна вклала в нього всі свої заощадження і спадщину від дідуся. Мишко додав набагато менше, хоча всім розповідав, що будинок вони купили «разом».

Але замість відпочинку і спокою будинок перетворився на місце паломництва родичів чоловіка.

Спочатку на вихідні, потім на свята, а тепер Марія Кирилівна заводила розмови про те, як чудово було б провести тут все літо.

— Уля, ти чого замислилася? Гості зараз приїдуть, а у тебе ще стіл не накритий, — голос Ані вирвав Уляну зі спогадів.

— Іду, — зітхнула вона, витираючи руки.

У вітальні Марія Кирилівна вже перевішувала картини.

— Ця виглядає краще над каміном, правда, синку? Не розумію, чому Уляна наполягла на такому дивному розміщенні.

Мишко невизначено хмикнув, розливаючи напої.

— Мамо, може не чіпатимемо? Уля все-таки…

— Що Уля? — перебила його мати. — У твоєї дружини зовсім немає смаку, і ти це прекрасно знаєш. Я просто намагаюся зробити ваш будинок затишнішим.

Уляна стиснула зуби. Це була її картина — пейзаж, куплений на першу премію на роботі.

І місце для неї вона вибрала сама, довго продумуючи інтер’єр вітальні.

Дзвінок у двері перервав назріваючий конфлікт. Приїхали Віктор з дружиною Наталією — двоюрідний брат Михайла та його дружина, яких Уляна бачила від сили разів п’ять за всі роки шлюбу.

— Який чудовий будинок! — захоплювалася Наталія, цілуючи Уляну в щоку. — Аня нам стільки розповідала, показувала фотографії. Просто чудово!

Уляна здивовано моргнула:

— Фотографії?

— Ну так, — безтурботно відповіла Наталя, — Аня виклала цілу галерею в мережу. Написала, що ви часто тут збираєтеся сім’єю. Так мило!

Уляна перевела погляд на Аню, яка сліпуче посміхалася, але очі зовиці видавали легке занепокоєння.

— Сподіваюся, ти не проти? — з награною невинністю запитала Аня. — Ми ж сім’я, повинні пишатися один одним.

Це було вже занадто. Їхній будинок, куплений на її гроші, тепер виставлявся напоказ родичами Михайла, ніби це їхня власність.

Але перш ніж Уляна встигла відповісти, чоловік взяв її за лікоть:

— Уля, допоможеш мені з салатами?

На кухні, подалі від гостей, він тихо заговорив:

— Послухай, я знаю, що мама і Аня бувають нав’язливими…

— Мишко, вони поводяться так, ніби цей будинок належить їм! Аня викладає фотографії, твоя мама переставляє меблі і картини, вони запрошують гостей без нашого відома!

— Ну навіщо ти перебільшуєш? — чоловік втомлено потер лоба. — Вони просто хочуть бути ближче до нас. Хіба це погано?

— Бути ближче — це одне. А використовувати нас — зовсім інше. Я втомилася бути прислугою на цих «сімейних» посиденьках.

— Давай обговоримо це пізніше, добре? — Мишко примирливо погладив її по плечу. — Зараз не час для сварок.

Як завжди, розмова відкладалася на потім. Як завжди, Михайло уникав конфлікту. Як завжди, Уляна залишалася наодинці зі своїм роздратуванням.

Глибоко зітхнувши, вона повернулася до вітальні з черговою посмішкою на обличчі.

Святкова вечеря тільки починалася, і це обіцяло бути дуже, дуже довгим вечором.

Вечеря проходила як у тумані. Уляна механічно посміхалася, розливала напої, подавала страви і підтримувала розмову. Всередині ж наростало глухе роздратування.

— О, Уляна, це м’ясо трохи пересушене,

— Марія Кирилівна критично подивилася на свою тарілку. — Я завжди говорила сину, що дружина повинна вміти готувати. Моя мама вчила мене з дитинства.

— М’ясо ідеальне, мамо, — заступився Мишко, але якось невпевнено.

— Ні-ні, я не критикую, — свекруха посміхнулася з видом мудрої наставниці. — Просто даю пораду. Уляна ж хоче стати хорошою господинею, правда, дорога?

Уляна ковтнула соку замість відповіді.

— А ви плануєте розширювати будинок? — запитав Віктор, оглядаючи вітальню. — Місця замало для великої родини.

— Яке розширення? — здивувалася Уляна. — Нам удвох більш ніж достатньо.

— Ну як же, — втрутилася Марія Кирилівна, — ми з Анею думали провести тут літо. І Вітя з Наталею могли б погостювати тиждень. А якщо прибудувати веранду…

— Що? — Уляна ледь не поперхнулася. — Провести літо? Але ми не обговорювали цього.

— А що обговорювати? — щиро здивувалася Аня. —  Ти все одно цілими днями на роботі. Мама догляне за будинком, зробить ремонт…

— Який ще ремонт?

— Ну, тут багато чого вимагає переробки, — діловито заявила Марія Кирилівна. — Ці шпалери в спальні абсолютно не підходять до меблів. А у вітальні я б поміняла розташування дивана і…

— Стоп, — Уляна поставила келих на стіл так різко, що сік виплеснувся через край. — Ви плануєте переробляти мій будинок? Без мого відома?

Зависла незручна пауза. Наталя збентежено опустила очі. Віктор зробив вигляд, що дуже захоплений своєю тарілкою.

— Уля, ну що ти так нервуєш, — натягнуто посміхнулася Аня. — Мама просто хоче допомогти. У неї чудовий смак, на відміну від…

Вона не договорила, але всі зрозуміли.

— На відміну від мене? — тихо промовила Уляна. — Це мій будинок, Аню. Я вибирала кожну деталь. Я платила за нього своїми грошима.

— Твоїми грошима? — підняла брови Марія Кирилівна. — Мишко, ти дозволяєш дружині таке говорити? У вас не повинно бути «твого» і «мого».

Чоловік виглядав розгубленим.

— Уля, мама в чомусь права. Навіщо ці розмови про гроші…

— Тому що будинок куплений на мою спадщину, — відрізала Уляна. — І я не дозволю його переробляти без моєї згоди.

— Боже, яка дріб’язковість, — Аня закотила очі. — Мишко, а я тебе попереджала, що вона…

— Досить! — Уляна раптом підвелася з-за столу. — П’ять років я терпіла всі ваші зауваження, критику, непрохані поради. П’ять років вислуховувала, яка я неправильна дружина і господиня. П’ять років готувала для вас, прибирала, розважала, а в подяку отримувала тільки нові вимоги!

У кімнаті запала дзвінка тиша. Навіть Марія Кирилівна виглядала збентеженою таким раптовим спалахом зазвичай стриманої невістки.

— Уляно, ти що собі дозволяєш? — першою отямилася свекруха. — Це неповага до старших!

Уляна гірко розсміялася.

— А як назвати те, що ви робите? Ви приїжджаєте без попередження, критикуєте кожен мій крок, запрошуєте своїх друзів до мого дому, плануєте переробки без мого відома, і при цьому очікуєте, що я буду вам вдячна?

— Михайло, — Марія Кирилівна повернулася до сина, — поясни своїй дружині, як поводитися в пристойному оточенні!

Мишко виглядав як загнана тварина.

— Уля, може, не варто… при гостях…

— При гостях? — Уляна вже не могла зупинитися. — Яких я не запрошувала? Які приїхали на запрошення твоєї сестри, яка розмістила фотографії мого будинку в інтернеті? І тепер ти просиш мене мовчати?

— Уля, ти перегинаєш, — чоловік спробував взяти її за руку, але вона відсторонилася.

— Ні, милий. Це ви всі перегнули. І з мене досить.

У цей момент пролунав дзвінок у двері. Уляна завмерла на місці.

— Хто це ще?

— А, це, напевно, Костя з Оленою, — безтурботно відгукнулася Аня. — Я їх запросила на чай. Вони теж хотіли побачити ваш будинок!

Це стало останньою краплею.

Уляна відчула, як щось обривається всередині — остання ниточка терпіння, поваги, прихильності.

— Геть, — промовила вона так тихо, що всі нахилилися вперед, щоб розчути. — Всі геть з мого будинку. Негайно.

— Що ти сказала? — Марія Кирилівна явно не вірила своїм вухам.

— Я сказала — ГЕТЬ! — Уляна підвищила голос. — Провалюйте, і недоїдки свої забирайте! Негайно!

— Уляна! — чоловік підхопився. — Ти не можеш так розмовляти з моїми рідними!

— Можу, — вона подивилася йому прямо в очі. — І або вони підуть зараз, або ти підеш разом з ними. Назавжди.

Наталя і Віктор першими підвелися з-за столу, бурмочучи вибачення. Аня демонстративно залишалася сидіти, схрестивши руки на грудях.

— Ми нікуди не підемо, — заявила вона. — Це будинок Мишка, а не твій.

— Неправда, — Уляна вже повністю опанувала себе. — Я можу показати документи, де чорним по білому написано, що будинок придбано на мої кошти. Тож вирішувати, хто тут залишиться, буду я.

Вона повернулася до чоловіка:

— Вибирай. Прямо зараз.

Мишко переводив погляд з дружини на матір і сестру, відкривав рот, але не міг вимовити ні слова.

— Синку, не дозволяй їй так з нами поводитися! — вигукнула Марія Кирилівна. — Ти чоловік у родині чи хто?

— Уля, давай заспокоїмося, — нарешті вичавив Михайло. — Ми всі трохи погарячкували і…

— «Ми»? — Уляна похитала головою. — Значить, ти знову не на моєму боці.

Вона підійшла до вхідних дверей і відчинила їх.

— Я рахуватиму до десяти. Хто не встигне вийти, речі отримає поштою.

Через півгодини будинок спорожнів. Уляна методично зібрала речі гостей, що залишилися, в пакети і виставила їх на ганок.

Дзвонив телефон — Михайло, але вона не брала трубку.

Вперше за довгий час вона відчувала дивне полегшення. Немов величезний тягар, що тиснув на плечі роками, раптово зник.

Так, попереду невизначеність, можливо, розлучення, життя без звичної опори. Але зараз, у тиші власного будинку, їй було дивно спокійно.

Михайло приїхав через два дні. Один, без матері і сестри. Постукав невпевнено, немов до чужого будинку.

— Уля, нам потрібно поговорити, — сказав він, коли вона відчинила двері.

Його очі були червоними від недосипання, щоки вкрилися щетиною.

— Заходь, — Уляна відступила, пропускаючи його в будинок. — Хочеш кави?

— Ні, дякую, — він ніяково тупцював у передпокої. — Уля, я прийшов вибачитися. Мама перегнула палицю, і Аня теж. Вони не повинні були…

— Справа не в них, — перебила Уляна. — Справа в тобі. У нас. П’ять років я чекала, що ти станеш на мій бік. Захистиш мене. Не від бандитів чи хуліганів — від власної матері та сестри. Але ти завжди обирав їх. Завжди.

— Це не так! — запротестував він. — Я кохаю тебе, ти моя дружина!

— Тоді чому ти дозволяв їм ставитися до мене як до прислуги? Чому мовчав, коли твоя мати критикувала все, що я роблю? Чому жодного разу не сказав Ані, що вона не має права розпоряджатися в нашому домі?

Він опустив очі.

— Вони моя сім’я, Уля. Я не можу…

— Я теж була твоєю сім’єю, — тихо сказала Уляна. — Але тепер, здається, вже ні.

— Що ти маєш на увазі? — в його голосі звучала тривога.

— Я подаю на розлучення.

Він зблід.

— Що? Уля, але ти не можеш… через одну сварку…

— Не через одну сварку, — похитала головою Уляна. — Через п’ять років, коли я відчувала себе чужою у власному житті. Через те, що ти жодного разу не став на мій бік.

— Я можу змінитися! — в його очах з’явилися сльози.

— Пізно, Мишко, — Уляна сумно посміхнулася. — Я краще за містом житиму, ніж з тобою в одній квартирі після всього цього.

— Але як ти будеш добиратися на роботу?

— Автобус ходить щогодини. А потім, є колеги з машинами. Я впораюся.

Він дивився на неї так, ніби бачив вперше. Ця нова, рішуча Уляна була зовсім не схожа на тиху, поступливу дружину, яку він знав.

— Я не підпишу документи на розлучення, — нарешті сказав чоловік. — Ти просто засмучена, тобі потрібен час подумати.

— Я думала п’ять років. Досить.

— Мама каже, що ти просто ревнуєш мене до моєї родини, — він спробував взяти її за руку. — Що всі невістки через це проходять, а потім звикають.

Уляна вивільнила руку.

— Бачиш? Навіть зараз — «мама каже». Не ти думаєш, не ти вирішуєш — мама. Іди додому, Михайло. І передай своїй мамі і сестрі, щоб більше не з’являлися на моїй території.

— Уля, послухай…

— Ні, це ти послухай, — вона відкрила вхідні двері. — Я заберу свої речі з квартири наступного тижня. Ключі залишу у сусідки. А тепер, будь ласка, йди.

Коли двері за ним зачинилися, Уляна притулилася до стіни і заплющила очі.

Всередині була порожнеча — ні смутку, ні жалю, тільки величезна втома і дивне відчуття свободи.

Вперше за п’ять років вона могла дихати на повні груди. Вперше не потрібно було догоджати, відповідати, терпіти. Вперше дім дійсно став її фортецею, а не полем бою.

Завтра почнеться нове життя. Важке, самотнє, непередбачуване. Але своє — від першого до останнього подиху.