Готувати для своєї дитини — це щастя! Тільки таке щастя останнім часом рідко траплялося Ірині Степанівні.
— Я відразу розкусив твій план! Ти вирішила приховувати від мене, поки не стане запізно від ЦЬОГО позбуватися!
Ось тут Катя не витримала:
— Позбуватися? Це не прострочені продукти в холодильнику і не пакет зі сміттям, щоб від нього позбуватися! Це дитина! Жива істота!…
…Готувати для своєї дитини — це щастя! Тільки таке щастя останнім часом рідко траплялося Ірині Степанівні.
Її дочка Катенька вступила до університету і переїхала в квартиру, яку їй залишила бабуся. А до мами тепер з’являлася нечасто.
– Мамо, я з них в шоці! – обурювалася Катя, з’явившись на маминому порозі. — Втретє за місяць вимикають воду! То у них аварія, то профілактичні роботи! Підозрюю, що скоро будуть відключати просто за звичкою!
— Катюша, так будинки старі, а труби ще старіші, — нарікала Ірина Степанівна з погано прихованою посмішкою. – Повністю поміняти складніше, ніж наскоками ремонтувати.
– Ага, а простій людині ні помитися, ні в туалет сходити!
– Так залишайся, – запропонувала
Ірина Степанівна, – поки там все відремонтують!
— Ні, — відмахнулася Катя, — я тільки помитися. У них вночі якісь випробування, а завтра воду дадуть.
Поки Катя насолоджувалася ванними процедурами, Ірина Степанівна метушилася на кухні. Хотіла і вдома доньку нагодувати, і з собою зібрати.
Перекладаючи Катеринин телефон на край столу, щоб звільнити місце, випадково побачила повідомлення, що надійшло від подруги:
«Ти впевнена, що при надії? Тест може брехати. Там може…»
Повідомлення зникло, а на його місці з’явилося нове:
«Не можна в вісімнадцять років ставати батьками! Я не знаю, що сказати!»
Екран згас…
Мати була приголомшена прочитаним.
Легка образа, що Катя нічого їй не сказала. Нерозуміння, а чи знає Сергій, це хлопець Каті. Розгубленість, а що робити далі?
Так просто цю справу Ірина Степанівна залишати не мала наміру.
— Мамо, на мені тепер жодні штани не зійдуться! — віддихуючись після вечері, говорила Катя. — А коли я донесу додому пакети, що ти мені з собою зібрала, у мене руки до землі відвиснуть!
Ірина Степанівна посміхнулася:
— Штани, якщо буде потрібно, ми тобі інші купимо, а пакети ще нікому не заважали. Кавалера свого нагодуєш!
Про кавалера Ірина Степанівна сказала спеціально. Те, що він їй категорично не подобається, ще не означає, що він не подобається доньці.
А якщо вона його остаточно обере, то Ірина Степанівна була готова змиритися.
Та й тепер донька при надії. Ненавидіти батька власного онука — дурість.
— Катюша, дістанешся додому, обов’язково подзвони, — попросила Ірина Степанівна, проводжаючи дочку, — вже пізно, я хвилюватимуся.
— Звичайно, мамо, тільки скоро не чекай. Поки я ще доповзу! Пакети важать, як три мене, а Сергій працює до півночі.
До речі, про Сергія. З ним Ірина Степанівна вирішила поговорити сама, не відкладаючи в довгий ящик. Пора братися за голову. Скоро стане батьком…
Знайти Сергія не склало труднощів. Він працював на автомийці.
“Двадцять два роки чоловікові, — подумала про себе Ірина Степанівна, — а роботу вибрав, як підліток!”
— Сергію, ти знаєш, що Катя, ймовірно, носить дитину? — запитала вона у молодого чоловіка, коли той, побачивши її і закотивши очі, зволив підійти.
– Що? Що за нісенітниця? — Сергій зробив кислий вираз обличчя. — Якби це було так, я б знав, а Катя вже котиоася б бубликом! Мені такі пригоди не потрібні!
– Сергію, це не пригода, це дитина! — намагалася донести серйозність ситуації Ірина Степанівна.
— Ні, і що ви пропонуєте? — Сергій вимогливо подивився на неї.
— Так треба щось думати!
— А ось мені інше цікаво, а з якого перепугу ви лізете не в свою справу? Це питання тільки між мною і Катькою. Якщо при надії — позбутися ще, думаю, можна! Треба бути повною дурепою, щоб в наш час у вісімнадцять років дитиною обзавестись!
— Я у вісімнадцять Катю народила, — промовила Ірина Степанівна.
— Воно й видно, — Сергій хмикнув і пішов працювати.
Киплячи обуренням і проклинаючи цього недорослика, Ірина Степанівна попрямувала до квартири дочки.
Потрібно було поговорити, але без цього суб’єкта.
— Катруся, донечко, знаю, що ти в положенні, — базікала Ірина Степанівна, — випадково побачила повідомлення у тебе в телефоні. А тепер просто місця собі не знаходжу. Я ж сама в твоєму віці вже тебе носила під серцем. Ох, і важко було! А я все за тебе турбуюся!
— Мамо…
— Дівчинко моя, ти не хвилюйся, я тебе ні краплі не засуджую, ти не думай, — захлинаючись словами, продовжувала Ірина Степанівна. — Я тобі допомагатиму! І до пологів, і особливо після. Щоб ти інститут закінчила спокійно.
— Мамо, та там ще не точно, при надії я чи ні. На тесті немає лінії, а так, щось незрозуміле. Я читала, що бувають хибнопозитивні і неінформативні результати. До лікаря треба йти, а я боюся.
— Та чого ти, не бійся! Хочеш, підемо разом!
— Воронкова! — покликала медсестра, виглянувши з кабінету.
Катя та Ірина Степанівна встали.
— Катерина, — уточнила медсестра.
Катя зробила крок вперед і обернулася на маму. Ірина Степанівна кивнула, мовляв, іди, я тут почекаю.
«Чортові нерви!» — подумала Ірина
Степанівна, вкотре зупиняючи ногу, яка починала сама по собі вистукувати ритм.
На неї косилися інші відвідувачі в черзі, але зауважень не робили.
Під кабінетом гінеколога спокійних немає. Кожен у своїх думках.
Ірина Степанівна згадувала, як важко їй було з Катею. І розуміла, що доньці легше не буде.
Вона, як мати і майбутня бабуся, візьме на себе левову частку труднощів і обов’язків. Навіть сама готова дитину виховувати, якщо буде потрібно.
Просто, їй самій всього тридцять сім, та й Каті в вісімнадцять років дитина буде не до місця. Ні, кидати його ніхто не буде.
Але Катя мріяла спочатку закінчити інститут, влаштуватися на роботу, а потім вже — дитину. До двадцяти п’яти років.
Усміхнена Катя вийшла з кабінету:
— Хибна тривога! — повідомила вона.
Нервування давалося взнаки, вони присіли на лавочці в сквері.
— Катюшо, ти вибач мене, я трохи поспішила з подіями, — Ірина Степанівна вважала за потрібне розповісти про свій візит до Сергія на роботу.
— Мамочко, не хвилюйся, — у свою чергу Катя заспокоювала маму, — все в порядку. А за можливість зробити висновки, дякую!
— І навіть не смій мене зупиняти! — вигукнув Сергій, як тільки Катя увійшла в двері.
На дивані і на підлозі лежали сумки і пакети, куди він складав свої речі.
Катя притулилася до косяка дверей кімнати.
— Ні, ви на неї подивіться! — вигукнув Сергій, скидаючи майки в пакет. — Дитиною мене вирішила прив’язати! Якби не твоя мати, то я б і не дізнався, що ти при…, — він запнувся, а потім виплюнув, як лайку, — при надії!
Катя мовчала.
— Я твій план відразу розкусив! Ти вирішила приховувати від мене, поки не стане пізно від ЦЬОГО позбавлятися!
Ось тут Катя не стерпіла:
— Позбуватися? Це не прострочені продукти в холодильнику і не пакет зі сміттям, щоб від нього позбуватися! Це дитина! Жива істота!
— Ой, все! Почалися мамині замашки! Я ж мати і все таке!
Він перервав збирання речей, щоб принизити її поглядом, сповненим презирства.
Зайвий раз утвердитися за її рахунок йому не завадить.
— Чого мовчиш? Твої плани провалилися? Твоя матуся, балакучою виявилася? — він розсміявся. — А я казав, що вона відстала! Сама — порожнє місце, і тебе того ж навчає!
Він застебнув одну сумку, зачинив валізу і розкрив ще один пакет, щоб скласти туди свої диски з музикою.
– Значить так, – сказав він, відвернувшись від Каті, – мені ці проблеми взагалі не потрібні. А дитина, тим більше. Я на себе таке ярмо вішати не збираюся. Хочеш бути молодою мамою, будь, але без мене.
І так! На аліменти можеш навіть не розраховувати! Мій батько ні копійки за все життя не заплатив, і я на собі економити не збираюся. Це ще довести треба, що дитина моя! Та й зарплата у мене неофіційна.
— Господи, та не плати ти нічого, — відмахнулася Катя.
А ось це вже було не за планом.
Сергій розраховував, що зараз почнуться сльози, соплі, прохання лишитись!
Запевнення у вічній любові та нескінченному обожнюванні! Обіцянки позбутися дитини, аби тільки він, такий чудовий, її не покинув. А тут щось було не так.
— Я зараз піду, — сказав він суворо, — і вже не повернуся!
— На всі чотири сторони, — промовила вона.
— Значить, тобі дорожча ця пухлина у тебе в животі, ніж я? — запитав він, виходячи на майданчик зі своїми речами.
— Я не при надії, телепень! — сказала Катя і з силою зачинила двері.
Дуже їй хотілося прикластись дверима по його самовдоволеному носу, але чекати, поки він зробить крок назустріч, було вище її сил.
Він потім довго кричав на майданчику, щоб вона відкрила двері, потім просив, скиглячи на килимку.
А наступного дня прийшов з величезним букетом квітів і просив вибачення.
Але Катя вже зрозуміла, що в її житті для Сергія місця немає.
Вона буде вчитися, потім піде працювати, зустріне хорошого хлопця і створить достойну сім’ю.
Тест на дитину став тестом на совість, який Сергій з гуркотом провалив.
Але про Сергія можна вже забути, тому що попереду ціле життя!