У Світлани завжди була подруга з дитинства – Галина. Жили по сусідству, разом ходили в школу, потім на курси крою і шиття, потім навіть на весіллі Світлани Галина дружкою була. Але щось в цій дружбі було не зовсім рівне. Світлана була лагідна, щира, не знала, як відмовити чи образити. А Галя – гостра на язик, гордовита, завжди прагнула бути першою, хоча добре приховувала це за усмішками й заграваннями.
У Світлани завжди була подруга з дитинства – Галина. Жили по сусідству, разом ходили в школу, потім на курси крою і шиття, потім навіть на весіллі Світлани Галина дружкою була. Але щось в цій дружбі було не зовсім рівне. Світлана була лагідна, щира, не знала, як відмовити чи образити. А Галя – гостра на язик, гордовита, завжди прагнула бути першою, хоча добре приховувала це за усмішками й заграваннями.
Світлана вийшла заміж першою. Василь – хлопець добрий, роботящий, мав хату, що залишилася йому у спадок від бабусі. Світлана швидко стала хорошою господинею – і пиріжки, і вишиті рушники, і садок біля хати квітував. Галя тоді сказала:
– Пощастило тобі, Світланко. Мені би таке щастя…
І з того часу почалося щось дивне. Галя стала частіше приходити в гості. То пиріг принесе, то “просто зайшла”, то допомогти нібито з чимось. Але щоразу, як ішла, у хаті Світлани ніби щось змінювалося – квіти в’яли без причини, Василь ставав мовчазним, а у Світлани наче сили щось забирало.
– Щось не те… – казала мати Світлани, – не впускай її щодня, бо щастя не любить, як за ним хтось аж так пильно дивиться.
Але Світлана лише сміялась:
– Та що ти, мамо! Це ж Галя, ми разом виросли. Вона не може бажати мені поганого.
З часом у домі Світлани почалися негаразди. Василя скоротили з роботи. Малий Тарасик почав часто хворіти. А одного дня, коли Світлана з чоловіком трохи посварились, Галя, ніби випадково, почала залишатися на вечері.
– Я просто підтримати, ви ж як рідні. Василь сумний, от і поговорили трохи.
Але ця «підтримка» з боку Галі була чимось схожим на павутиння: тонка, непомітна, а як втягне – то вирватися важко.
Одного разу Світлана побачила, як Галя щось шепоче, кладучи руку на поріг дому. В очах у неї було щось тривожне, майже зле. Світлана принишкла за вікном, і серце її стукало, як дзвін.
Наступного дня вона поговорила з бабою Мартою, старенькою з села, яка колись лікувала людей травами та молитвами.
– Твоя подруга заздрить, – тихо сказала баба Марта. – Знаєш, що таке заздрість? Це як ржавчина. Тихо, повільно, але нищить усе. Вона хоче мати те, що маєш ти, але не своєю працею. А як не може – то хай у тебе не буде.
Світлану ніби пробрало морозом. Вона згадала всі ті дрібниці: як Галя щоразу оглядає її речі, як говорить про Василя «твій добрячок», як ніколи не тішиться щиро з добрих новин.
– Що мені робити, бабусю? Я ж не ворог їй…
– Ворога не завжди видно одразу. Але свого дому треба берегти. Молитва, свята вода, і двері – лиш для того, хто з добром.
Світлана потрохи почала ставити межі. Ввічливо, але чітко. Вечори – тільки з родиною. Галя ображалась, приходила рідше, але все одно іноді заходила.
– Я щось відчуваю… – казав Василь. – Раніше ти світлом світилася, а з нею – ніби хмара над головою.
А потім сталася ще одна незрозуміла річ. У селі пішли чутки, ніби Світлана зрадила чоловікові. Хтось «бачив», хтось «чув», а хтось казав, що «Галя говорила». Василь спершу мовчав, але потім не витримав:
– Світлано, скажи мені, хто поширює цю брехню?! Я вірю тобі, але село гуде, як вулик.
Світлана мовчки пішла до Галі. І сказала прямо:
– Я не знаю, чого ти хочеш. Мого чоловіка? Моєї хати? Моєї біди? Але дякую тобі. Бо ти навчила мене, що дружба – то не просто роки знайомства. А вміння радіти за іншу людину.
Галя, яка стояла з піднятою головою, раптом опустила очі. І сказала з гіркотою:
– Бо тобі завжди все легко давалося. А я що? Мене ніхто не любив так, як тебе. Мене життя не балувало…
– А мене балувало, Галю? Я з малим на руках, Василь без роботи, і ще твої плітки? Заздрість – це точно не те, що принесе тобі щастя.
Після тієї розмови їхньої дружби не стало. Галя більше не приходила. Люди в селі згодом дізнались, що вона й не лише про Світлану плітки розпускала. Відвернулися від неї, бо зло довго не скриєш – воно саме себе видає.
Світлана з Василем пережили важкі часи. Василь знайшов підробіток, потім – стабільну роботу. Тарасик зміцнів. А Світлана стала обережнішою. Але не злою.
Одного разу вона побачила Галю біля церкви – самотню, з опущеними очима. Зупинилась.
– Можеш прийти. Не в дім. А до церкви. Помолимось разом. Бо заздрість – страшна біда. Але ще страшніше – не зрозуміти, що треба змінюватись.
Галя нічого не відповіла. Лише кивнула. І в очах її вперше за довгий час промайнуло щось схоже на жаль.
Заздрість руйнує не лише дружбу, а й душу. Бережімо свої домівки від чужого ока, але не злобою, а мудрістю. І пам’ятаймо: справжня дружба – це коли радіють твоїм радощам, а не чекають твоїх невдач.