Мені було лише 20, коли моє життя розсипалося, мов картковий будиночок. Я молода дівчина з маленького містечка на Львівщині, стояла посеред своєї маленької орендованої квартири, тримаючи на руках одномісячну Соломію.

17.07.202517.07.2025 admin

Її батько, Тарас, якого я вважала своєю долею, одного вечора просто зібрав валізи. Та людина, яка обіцяла бути люблячим татусем, яка чекала на появу донечки, як на найбільше свято у житті. раптом заявила:

– Олено, я не можу так, – сказав він, уникаючи мого погляду. – Ти і дитина, це не моє. Мені 25, попереду велике майбутнє. Я лечу до Америки.

– Але як же ми? – Мій голос тремтів, а сльози вже котилися по щоках. – Ти ж обіцяв.

– Я не обіцяв вічного, – відрізав він. – Вибач, я не готовий бути батьком прямо зараз. То була помилка і велика. Не влаштовуй сцен, це неприємно. Все, ми з тобою чужі одне одному.

Тієї ночі він пішов, залишивши мене з крихітною Соломією геть розгубленою і ображеною. Я не знала, як жити далі. Якби не мама, яка приїжджала щодня, привозила продукти, гойдала Соломію і слухала мої сльози, я б, напевно, не впоралася.

– Оленочко, ти сильна, – казала вона, гладячи мене по голові. – У тебе є донечка, заради неї варто жити.

Мама стала моєю опорою, але я відчувала, що потопаю в порожнечі. Дні тягнулися одноманітно: пелюшки, годування, безсонні ночі. Я втратила себе, забула, що означає радіти. Але через рік усе змінилося.

Це сталося на місцевому ярмарку в центрі міста. Я взяла Соломію на прогулянку, щоб хоч трохи відволіктися. Вона мирно спала в колясці, а я блукала між ятками з вишиванками та медом.

І тут я побачила його – Діогу, високого, з темними кучерями і теплою усмішкою. Він стояв біля стенду з керамікою, розглядаючи глечик із традиційним українським орнаментом.

– Це що, ваші горщики такі гарні, що я мушу один купити? – запитав він українською з легким акцентом, звертаючись до продавчині, а потім підморгнув мені.

Я засміялася, сама не знаючи чому. Його очі, темні, мов кава, дивилися так, ніби бачили мене наскрізь.

– Якщо купите, то тільки той, що з синіми квітами, – відповіла я, показуючи на глечик. – Він найкращий.

– Тоді беру, але за однієї умови, – сказав він, наближаючись. – Ви розкажете мені, що ще в цьому місті варте уваги.

Так почалася наша розмова. Діогу був португальцем, приїхав до України у справах – він працював у міжнародній компанії, що займалася імпортом посуду.

Його гумор, легкість і щирий інтерес до мене розтопили мій лід. Ми обмінялися номерами, і вже за тиждень я зловила себе на тому, що чекаю його повідомлень, мов школярка.

– Олено, ти сяєш, – сказала мама, коли я одного вечора прийшла до неї, залишивши Соломію з нею. – Хто він?

– Просто друг, – зніяковіла я, але мама хитро посміхнулася.

– Друзі так не змушують дівчат червоніти.

Я справді закохалася. Діогу розповідав про Лісабон, про океан, про своє життя, і я уявляла, як би це було – жити там, далеко від своїх пнегараздів.

Діогу заповнив мої думки. Він запрошував мене на побачення і я почала просити маму залишитись із Соломійкою дедалі частіше.

Через три місяці Діогу сказав, що скоро повертається до Португалії. Ми сиділи в маленькій кав’ярні, пили трав’яний чай, і він узяв мою руку.

– Олено, поїхали зі мною, – сказав він тихо, але впевнено. – Уяви: ти, я, океан. Нове життя.

Я застигла. Це було як уві сні. Я уявляла, як ми гуляємо вузькими вуличками Лісабона, як я прокидаюся під шум хвиль. Але потім я згадала Соломію.

– А як же моя донька? – запитала я.

Він відвів погляд, а потім сказав те, що було у нього на душі:

– У мене тільки одне запрошення. Твою доньку я не кличу. Ми почнемо життя із чистого аркушу. Соломія – додаткові зобов’язання. Я до такого не готовий. Хочу, аби ми будували своє майбутнє не озираючись в минуле.

Я відчула, ніби мене облили холодною водою.

– Ти серйозно? – перепитала я, сподіваючись, що це жарт.

– Олено, я не готовий бути батьком, – відповів він, дивлячись мені в очі. – Я хочу бути з тобою, але, без неї.

– Але вона моя донька! – Мій голос тремтів. – Як ти можеш просити мене залишити її?

– Я не прошу залишити, – сказав він спокійно. – Ти можеш відправляти їй гроші, відвідувати. Але я хочу почати все з чистого аркуша. Тільки ми вдвох.

Я попросила кілька днів на роздуми. У голові був хаос. Я любила Діогу, але Соломія. Вона була частиною мене. Як я могла навіть думати про те, щоб залишити її? Але думка про нове життя, про втечу від сірого одноманітного життя, манила, мов магніт.

Тиждень пролетів, як одна мить. Я сиділа в своїй кімнаті, дивлячись на сплячу Соломію. Її маленьке личко було таким спокійним, а я відчувала, як рішучість наповнює мене.

Діогу чекав мене внизу, біля будинку. Він написав: “Я в машині. Час вирушати”.

– Олено, ти не можеш серйозно про це думати, – сказала мама, коли я подзвонила їй, щоб попрощатися. – Ти ж мати!

– Мамо, я хочу бути щасливою, – відповіла я,сказала я спокійно і впевнено. – Я ж не назавжди. Я повернуся, буду допомагати.

– Якщо ти залишиш Соломію, ти втратиш її, – сказала мама різко. – І мене також.

Я не слухала. Я поцілувала Соломію в чоло, залишивши її в ліжечку, і побігла вниз. У машині Діогу обійняв мене.

– Ти зробила правильний вибір, – сказав він, і ми поїхали в аеропорт.

У літаку я викинула сім-карту. Це був мій спосіб відрізати себе від минулого. Я думала, що починаю нове життя. Попереду було тільке прекрасне.

Зрештою, що я могла у провінційному містечку? А от у Португалії я б могла нарешті жити на повну, дихати вільно. Та й не залишала я дитину напризволяще. Моя мама буде поряд. Ну та й мамі буде веселіше.

Перші місяці в Лісабоні були як казка. Діогу водив мене до океану, ми гуляли старими вуличками, пили каву в маленьких кафе. Я оновила гардероб, нарешті не рахувала копійки і могла дозволити собі те, про що раніше навіть мріяти не наажувалась. Діогу оплачував квартиру, і я навіть не знала скільки те все коштує. Я була у раю і іншого мені не потрібно було.

Та з часом я почала помічати, що ми з Діогу – різні. Він любив вечірки, гучну музику, а я сумувала за тишею. Так, я намагалася дзвонити мамі, але вона не відповідала. Я писала повідомлення, але відповіді не було. Ну що ж, вона сама обрала такий шлях.

Одного вечора я не витримала і запитала Діогу:

– Ти коли-небудь думав про дітей? Про майбутнє?

Він засміявся.

– Олено, я живу моментом. Діти – це не моє. Ти ж знала.

Я кивнула, але всередині щось обірвалося. Наші стосунки почали погіршувати якось поступово. Через 3 роки ми розійшлися. Я залишилася в Португалії, працювала, але здоров’я почало підводити.

Я занедужала. Моїх заощаджень вистачило, аби оклигати, але працювати так, як я працювала раніше, я вже не могла. Ще певний час я жила у подруг, але зрештою зрозуміла, що повинна щось вирішувати. Мені довелося повернутися до України.

Я повернулася до Львова з валізою, 50 євро у кишені, геть спустошеною і знесиленою. Перше, що я зробила, – подзвонила мамі.

– Мамо, це я, – сказала я, тремтячи. – Буду за годину вдома. Мамо мені потрібна твоя допомога.

– Ти мені не донька, – відповіла моя рідна мама холодно. – Ти залишила мене і Соломію. Як ти могла?

– Мамо, я не мала вибору, ти жзнаєш? – благала я. – Я не маю куди йти. Мамо, я їду

– Ти мені не донька, чула мене? За старою адресою я більше не мешкаю. Нової не скажу, – сказала вона і поклала слухавку.

Я стояла на вокзалі, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Мама, яка завжди була моєю опорою, відвернулася від мене? Але чи мала вона право так чинити? Я була в важкій ситуації, я потребувала допомоги.

Що це за мама така? Хіба мати не повинна підтримати свою дитину, навіть якщо та оступилася?