Мене вигнали з дому в п’ятнадцять. Не з валізою і не з криками, як у кіно. Просто одного разу мати подивилася на мене, ніби я чужинець, і сказала: «Ілюшо, так краще. Тобі тут не місце».
Мене вигнали з дому в п’ятнадцять. Не з валізою і не з криками, як у кіно. Просто одного разу мати подивилася на мене, ніби я чужинець, і сказала: «Ілюшо, так краще. Тобі тут не місце».
Я стояв на нашій тісній кухні, де пахло борщем і чимось кислим. Підлога під ногами ніби провалилася, а я все дивився на її руки — тонкі, з обкусаними нігтями, що смикала край фартуха. Вона не плакала. Тільки очі були порожні, як вимкнений телевізор.
До цього я був звичайним хлопцем. Ми жили в двокімнатній квартирі на околиці, де шпалери відклеювалися, а в під’їзді вічно смерділо котячою сечею.
Я приносив зі школи п’ятірки, лагодив розетки, коли мати просила, мив посуд.
Сподівався, що хоч раз почую: «Молодець, Ілюхо». Але це було до Юрія. Мамин новий чоловік увірвався в наше життя, як танк.
Високий, з важким поглядом і голосом, від якого хотілося згорнутися в клубок. Він не ображав мене. Не кричав. Просто дивився крізь мене, ніби я — порожнє місце.
А мати… вона перестала бути тією, що співала мені колискові. Її сміх зник, ніби хтось стер його гумкою.
Коли з’явилася на світ Анна — їхня спільна дочка, — я став тінню. Вона була їхньою «справжньою» дитиною: рожеві пінетки, посмішки, фотографії на холодильнику. А я — зайвий.
Вечорами я збігав у під’їзд, сідав на холодну сходинку і слухав, як гуде ліфт. Там можна було дихати. Вдома повітря стискалося, як пружина, готова лопнути. Я знав: скоро рвоне.
І рвонуло.
«Куди поділися гроші з мого гаманця?» — Юрій стояв у дверях, тримаючи свій потертий гаманець, як доказ. Дві тисячі гривень — смішна сума, але для нього ніби мільйон.
Я поклявся, що не брав. Він примружився: «Не бреши». Мати мовчала. Потім тихо, майже пошепки: «Ілля, зізнайся. Ми не хочемо кликати поліцію». Я дивився на неї і не впізнавав. Де та жінка, що гладила мене по голові, коли я хворів?
Я мовчав. Зібрав у рюкзак пару футболок, зошити, старий плеєр з тріснутим екраном. І пішов. Двері зачинилися за спиною, як постріл.
Інтернат зустрів мене скрипом залізних ліжок, запахом хлорки і холодом бетонних стін. Тут ніхто не прикидався родиною.
Старші хлопці перевіряли на міцність: то штовхнуть у коридорі, то сховають черевики. Одного разу мені підклали в ліжко мертву мишу. Я не кричав, не скаржився. Просто викинув її в смітник і запам’ятав: тут виживають ті, хто швидший і хитріший. Я став таким.
Навчився тримати язик за зубами, вгадувати, хто бреше, а хто здасть. Але всередині все одно нило, ніби хтось забув вимкнути біль.
В інтернаті був комп`ютерний клас — старі комп`ютери які гуділи, як трактори, і вічно зависали. Я вперше побачив код — рядки, де кожне слово мало сенс. Це було як вірші, тільки краще: вони працювали.
Я просиджував там ночі, поки вихователі не гнали спати. Вчитель інформатики, дядько Сашко, помітив це. Він був лисий, з вічним запахом кави і втомленими очима.
Одного разу він кинув мені книгу — пошарпаний підручник з C++. «На, читай. Може, виберешся звідси». Я читав. Писав свої перші програми: калькулятор, потім простеньку іграшку, де квадратик бігав по екрану. Кожен раз, коли код запускався без помилок, в грудях запалювалося щось тепле. Ніби хтось нарешті сказав: «Ти можеш».
В інтернаті я подружився з Вітькою — худим хлопцем з вічно розпатланим чубом. Він був з тих, хто сміється над усім, навіть над собою.
Одного разу він поцупив зі столової булку і поділився зі мною. Ми сиділи на підвіконні, жували і базікали про те, як втечемо і станемо рок-зірками.
Вітька мріяв про гітару, я — про нормальне життя. Він не дожив до випуску — потрапив у погану компанію, потім у колонію. Але ту булку я запам’ятав. Вона була як обіцянка, що я не один.
Школу я закінчив з медаллю. Не заради похвали — просто хотів довести собі, що я не сміття, яке викинули.
Вступив до технічного університету в сусідньому місті. Гуртожиток пахнув смаженою картоплею, дешевим одеколоном і чиїмись шкарпетками.
Я жив на стипендію і підробіток: розвантажував коробки в супермаркеті, мив підлоги в кафе. Ночами писав сайти за копійки.
Перше замовлення — сторінка для автосервісу — принесло дві тисячі. Я купив собі нові кросівки і піцу. Вперше за роки посміхнувся так, що щоки зводило. Це були “мої” гроші.
В університеті я знайшов друзів. Льоха, фанат аніме, вічно носив із собою ноутбук і показував мені, як робити анімації .
Катя, руда дівчина з гучним сміхом, вчила мене готувати яєчню, щоб вона не пригорала. Вони були першими, хто бачив у мені не тінь, а людину. Але я все одно тримав дистанцію. Боявся, що якщо впущу їх занадто близько, вони теж зникнуть.
До тридцяти у мене була своя компанія. Невелика, але моя. Офіс у центрі, скляні двері, кавоварка, яка дзижчала, як мої старі комп’ютери в інтернаті. Команда з десяти осіб, які вірили в мене. Я вірив у них.
Ми робили сайти, додатки, навіть запустили стартап — сервіс для онлайн-курсів. Іноді я дивився на свій кабінет і думав: «Адже я зробив це сам». Але десь всередині все ще сидів той хлопчина з під’їзду, який чекав, що його покличуть додому.
Одного разу мене покликали на інтерв’ю. Журналістка з яскравими нігтями і блокнотом запитала: «Ілля, як ти дійшов до такого життя?»
Я розповів все. Про матір, яка вибрала Юрія. Про Юрія, який бачив у мені загрозу. Про інтернат, де я навчився виживати. Про ночі за комп’ютером. Стаття вийшла з заголовком «Від сироти до директора ». Я читав і думав: «Сирота? Ну, може, і так».
Через тиждень в офісі з’явився конверт. Простий, пом’ятий. «Іллі. Від мами». Всередині — кілька рядків:
«Я пишаюся тобою. Вибач мене. Юра хворий. Анна без роботи. Нам важко. Хочу поговорити. Побачити тебе. Не заради грошей. Твоя мама».
Я дивився на папір, і в грудях було порожньо. Ні злості, ні болю. Тільки холод, ніби хтось вимкнув світло всередині. Я сидів у своєму кабінеті, крутив ручку, дивився на місто за вікном.
Думав: навіщо? Навіщо вона написала? Що змінилося? Але щось підштовхнуло мене поїхати. Може, щоб поставити крапку. Може, щоб почути, чому.
Квартира була та сама. Старі двері запах вогкості, тьмяне світло в коридорі. Мати відкрила двері в старому халаті, з червоними очима.
Вона постаріла: волосся сиве, обличчя в зморшках, руки тремтять. Юрій лежав у кімнаті, підключений до кисневої маски. Хрип його дихання був як фонова музика — важкий, гнітючий.
Анна сиділа поруч, доросла, але якась згорблена. В руках — планшет, притиснутий до грудей, як остання надія. Вона подивилася на мене, і я побачив в її очах провину. Або мені так здалося.
Ми сіли за стіл Мати говорила без угаву: про Юрія, якому лікарі дають півроку, про Анну, яка тоне в боргах після невдалого бізнесу, про те, як їм не вистачає на ліки.
Вона смикала край скатертини, як тоді, в той день. Я слухав, дивлячись на потерті візерунки на столі. Згадував, як ми з нею пекли млинці, коли мені було сім. Як вона сміялася, коли я розмазав тісто по щоці. Де та жінка?
Потім вона замовкла. Подивилася мені в очі і сказала:
— Ілля, ми помилялися. Я помилялася. Я думала, Юрій дасть нам стабільність. Думала, Анна — наш шанс почати заново. А ти… ти був як нагадування про мої помилки. Вибач.
Я дивився на неї. Очі — ті самі, що співали мені колискові. Але тепер в них був страх. Страх, що я піду. Анна раптом подала голос:
— Я намагалася тебе захистити, Ілля. Але я була маленькою. Я не могла…
Її голос зірвався. Юрій відвернувся до стіни, і я почув, як він кашляє в маску. Я відчув, як всередині щось тріснуло. Не біль, не гнів. Щось інше. Ніби я стояв на краю і міг зробити крок назад. Але я сказав:
— Я не тримаю зла. Але ви не моя сім’я. Ви — моє минуле життя. Я приїхав попрощатися.
Сімейні пакетні тури
Мати заплакала. Анна опустила очі. Юрій мовчав. Я встав, вийшов у коридор. Ліфт спускався повільно, як у сповільненій зйомці. Я стояв у ньому і вперше за роки відчув, що дихаю вільно. Не боляче. Просто — крапка.
Тепер у мене своє життя. Я не витрачаю його на тих, хто викинув мене за борт. Іноді я переказую гроші до фонду для дітей-сиріт. Не заради карми. Просто одного разу я приїхав до притулку з ноутбуками для місцевої комп’ютерної програми. Там був хлопчина — років чотирнадцяти, худий, з упертим поглядом. Він стукав по клавішах, як я колись, і я побачив в його очах той самий вогонь.
Mother’s Day gifts
Я дав йому свою стару книгу з програмування — ту, від дядька Сашка. Він подивився на мене, ніби я подарував йому квиток в інше життя.
Нещодавно прийшов ще один лист. Знову від мами. Вона писала, що хоче побачити онуків. Але у мене немає дітей. І, можливо, ніколи не буде. Я не відповів.
Прощення — це не коли ти відкриваєш двері назад. Це коли ти закриваєш їх назавжди. І йдеш далі, легкий, ніби скинув з плечей старий рюкзак.