– Вася заходить. Що йому робити в порожньому будинку? Та і я одна. Сидимо, розмовляємо, то подивимося новини, то чайку поп’ємо. Все ж таки не сумно. А потім Василь господарською рукою поправив Надії огорожу та взявся за ремонт лазні. Колоди у фундаменті будівлі знатно підгнили. Але ставити новий зруб було дорого.

– Мамо, Вадим так і не дзвонив тобі? – Запитувала жінка років сорока у матері.

…Марина зайшла відвідати матір. Жили вони в одному селищі, але так сталося, що частіше дзвонили. У гості один до одного ходили рідко.

Марина не хвилювалася за матір. Тепер поряд із нею був чоловік. З того часу, як батька не стало, вона вперше була спокійна за маму.

Василь приїхав до їхнього селища нещодавно. Він тут народився та виріс, але потім влаштувався у столиці. А ближче до пенсії вирішив повернутись на малу батьківщину.

Життя його міцно помикало. Був він одружений, мав дорослих дітей, але дружина раптово залишила цей світ. До того ж у просторій квартирі раптом стало тісно.

Спочатку донька привела до будинку нареченого, який і залишився на правах законного чоловіка. А потім і син вирішив мати сім’ю. Молодята також оселилися у батьківській квартирі.

Між собою молодь дружила. Але видно, що присутність батька їх напружує. Доводилося підкорятися його розкладу, вимикати телевізор і готувати їжу, яку він вважав за краще.

Першим не витримав сина. Він вибрав момент і сказав:

– Тату, ти казав, у тебе міцна хата від батьків у селі залишилася. Все-таки у твоєму віці корисно дихати свіжим повітрям. Може, поїдеш на літо? Відвідаєш рідні місця?

Василь посміхнувся, але натяк зрозумів. Коли сонце розтопило кучугури, він вирушив у селище. Будинок зустрів його не радісно.

Потрібен був ремонт. Але син і дочка, порадившись, дружно скинулися і розв’язали цю проблему.

І Василь не захотів їхати до столиці, коли настала осінь. Крім того, йому дуже подобалася сусідка. Надія в юні роки була його першим коханням.

Вони навіть товаришували, коли навчалися у десятому класі. І зараз почуття спалахнули, ніби й не було між ними п’ятдесят років.

Надія теж була вдовою. Але мешкала окремо від дітей. Донька, Марина, мала власний будинок, а син працював та винаймав житло у місті.

Не можна сказати, що пенсіонери пустилися у всі тяжкі, чи якось обурювали своєю поведінкою місцеве населення.

Спочатку Василь заходив до Надії серед білого дня. Він із задоволенням пив чай, нахвалював домашнє варення, а потім йшов.

Через деякий час сусіди помітили, що світло у вікні Надії горить навіть глибоко за північ. Але цікавим вона просто пояснила:

– Вася заходить. Що йому робити в порожньому будинку? Та і я одна. Сидимо, розмовляємо, то подивимося новини, то чайку поп’ємо. Все ж таки не сумно.

А потім Василь господарською рукою поправив Надії огорожу та взявся за ремонт лазні. Колоди у фундаменті будівлі знатно підгнили. Але ставити новий зруб було дорого.

Василь подумав і вирішив звернутися по допомогу до сина. Він знав, що той добре заробляє й батькові не відмовить.

Артем відгукнувся. Василь розповів йому про Надію та запросив сина в гості. Той тільки сміявся та вітав батька.

Артем був радий, що батько має особисте життя в селі. Все-таки вони із сестрою відчували свою провину перед батьком, вважаючи, що вигнали його з рідного дому.

Коли Василь одержав потрібну суму, він організував масштабне будівництво. Тут же найняв робітників і взявся за їх допомогою ставити лазню. Вона вийшла чудовою.

Односельці вже звикли до того, що Василь частіше перебуває у Надії, ніж у себе вдома. Але ніхто ні його, ні Надію не засуджував.

Та й донька Марина була задоволена. Чоловіча рука у сільському будинку завжди потрібна. Їй було спокійно через те, що мати не самотня.

Василь до Надії у гості заходив, чоловічу роботу робив, а переселятися до її будинку, чи кликати жінку до себе не поспішав. І така поведінка викликала запитання. Навіть Маринка не втрималася і спитала матір:

– Мамо, що ви з дядьком Василем не зійдетесь? Жили б разом! Все одно всі знають, що він до тебе ходить!

– Марино, незручно якось. Не молоді ми вже. Боюся, Вадим не схвалить. Він все-таки по батькові так сумував. Не зрозуміє мене.

– Мамо! Батька вже не повернеш. І добре, що ти тепер не самотня. Без чоловіка на селі важко. Ніяк не обійдешся. А Вадим не часто приїжджає! І коли приїде, то все з дружками на озері сидить.

Паркан дядько Вася поправив, а не Вадим. Я рада, що ти не одна. І мені спокійно, і до тебе вкотре не бігти. А жили б разом – і зовсім добре!

– Не знаю, дочко. У Василя теж діти. Мабуть, і він побоюється, що його не зрозуміють. Час покаже, як нам вчинити.

Вадим налетів у селище несподівано. І одразу ж з порога почав кричати на матір:

– Не чекав я такого від тебе, мамо! Хоч і мамою тебе тепер язик не повертається назвати! Завжди вважав, що моя мати – доброчесна жінка!

– А ти? Цей будинок батько будував, кожен цвях своїми руками. А ти значить, мужиків тут вітаєш?

Надія побіліла від таких жорстоких слів сина. Вона схопилася за серце і прошепотіла:

– Сину, важко мені одній. А з Василем ми одне одного давно знаємо. У школі товаришували. Так, поїхав він до столиці, а я заміж за твого батька вийшла. А доля, бачиш, як розпорядилася? Знову нас звела.

– Не кажи більше нічого, мамо! І знай, ноги моєї тут не буде, поки цей Василь до тебе ходить! Нема чого пам’ять про батька бруднити! Тобі вже скоро сімдесят буде, а ти мужиків приважуєш! Соромно має бути!

Вадим поїхав того ж вечора. Про сварку сина і матері дізналося все селище. І кожен вважав, що Вадим погарячкував. Маринка теж заспокоювала матір і казала:

– Не хвилюйся, мамо. Вадим обміркує цю ситуацію, і зрозуміє, що не мав рації. Ще прийде вибачення просити!

Але час минав. Вадим приїжджати не поспішав, телефонувати припинив і на дзвінки матері не відповідав. А коли подзвонити вирішила Марина, сказав:

– Я думав, ти – сестра мені! Підтримаєш мене. А ви баби всі однакові! Як же ти дивишся на те, що мати розважається? Чому її не обсмикнула? Сором-то який!

– Вадиме! Багато людей у ​​віці знову створюють сім’ю. Що ж ти накажеш мамі по батькові вічно сльози лити? Адже вона його не забула. Але живим – живе!

– Не хочу з тобою говорити. Живіть як знаєте, а мене не чіпайте! Я вас знати більше, не знаю. Не рідня ви мені!

Маринка таки не прийняла слова брата серйозно. Він завжди був гарячим. Жінка визнала, що одумається брат, пожаліє мати.

Переживання за сина, сварка з ним, тяжким тягарем лягли Надії на плечі. Вона навіть Василю заборонила приходити. Так і сказала:

– Не приходь більше, Васю. Син він мені. Не можу проти нього йти!

І Василь припинив стукати у віконце вечорами. Знову Надія пила чай одна, і розважала себе серіалами.

Так минуло два роки. Вадим жодного разу за цей час не зателефонував матері, не дізнався, як вона живе.

Маринка, звісно, ​​повідомила, що Василь більше до неї не ходить. Але Вадим продовжував виявляти характер. Ображався…

Жінка бачила, що і мати, і дядько Вася страждають. Але що вона могла вдіяти? А час знову розставив усе по місцях.

Одного разу телефон Надії задзвонив. Її одразу ж охопила тривога. Погане передчуття не залишало її вже кілька днів. І зараз вона одразу зрозуміла, що дзвінок принесе недобру звістку.

Так і вийшло. Дзвонила якась жінка. Вона казала, що Вадим перебуває у тяжкому стані. Потрібно за ним догляд забезпечити. А серед його знайомих та друзів не знайшлося такого, хто хоча б гостинців до палати приніс.

Мати та Марина одразу вирушили до міста. Вони миттєво забули образу. Усю дорогу жінки молилися лише за те, щоб застати Вадима живим.

Він схуд, пожовк, ледве ворушив язиком. Але фахівці сказали, що він видужає. Тільки ось харчування потрібне йому хороше і деякі засоби. Звісно, ​​мати й сестра одразу кинулися купувати все необхідне.

Тільки от не змогли купити рідкісний засіб. Марина згадала про те, що Василь має зв’язки в столиці й запропонувала зателефонувати йому.

Так і вчинили. І знову син Василя допоміг. Він знайшов рідкісні ліки та відправив їх до районної лікарні.

Марина поїхала в селище, а мати залишилася доглядати сина. Коли він прийшов до тями, то відразу ж сказав:

– Вибач мені, мамо! Я не мав рації.

А Василь, дізнавшись від Марини, що Надія залишилася у місті, помчав туди. Він вважав, що має бути поруч. І чоловік цілими днями сидів на лавці біля медустанови, йдучи кудись тільки на ніч.

Надія розповіла синові про те, що він знайшов для нього рідкісні ліки. Вадим попросив передати йому подяку. Але мати покликала свого друга до палати.

Вадим, побачивши його, зніяковів, але простягнув руку і сказав:

– Вибачте мені, дядько Васю!

…Ось така історія. Про любов, ревнощі сина, та доброту. Всім хорошого, продуктивного тижня – та миру вашому дому!