Квартира Ксенії Миколаївни нагадувала поле бою, де замість зброї — натягнуті усмішки й фальшиві компліменти. Родичі з боку чоловіка кидали на Таню косі погляди — чутки про її «непокору» вже розлетілися.
Таню, а ти підготувала гроші на день народження моєї доньки? – запитала свекруха під час вечері.
— Ксеніє Миколаївно, я з Колею порадилася, і ми не будемо дарувати Даші гроші.
— Як це? — брови свекрухи злетіли. — Дівчині виповнюється двадцять років, гроші — найкращий подарунок у такому віці!
Подарункові кошики
— Ми хочемо подарувати якийсь сувенір на згадку.
— До біса вашу пам’ять! Ми приймаємо тільки гроші! — закричала свекруха, вдаривши долонею по столу.
Коля вдавився компотом. Таня стиснула серветку під столом.
— Мамо, не треба так, — спробував втрутитись він.
— Мовчи! Ти знову під каблуком у своєї жінки? — свекруха перевела погляд на сина. — У нашій родині завжди дарували гроші! Це традиція!
— Можливо, час змінювати традиції, — Таня намагалася говорити спокійно.
— Ото ще! — Ксенія Миколаївна сплеснула руками. — Два роки в родині — і вже командує!
— Мамо, ми, мабуть, підемо.
Ця вечеря була лише черговим витком нескінченної війни. З першого дня знайомства Ксенія Миколаївна не злюбила Таню. «Занадто проста для мого Коленьки», — заявила вона тоді, навіть не намагаючись знизити голос.
Весілля пройшло зі скандалом — свекруха наполягала на ресторані, Таня хотіла скромну церемонію. Коля метався між ними, в результаті не догодив нікому.
Після весілля почалося справжнє протистояння. Свекруха з’являлася в їхній квартирі без дзвінка, переставляла меблі, критикувала їжу, перевіряла чистоту кутів своїм білим хустинкою.
— Я просто хочу навчити тебе бути гарною дружиною, — говорила вона, знаходячи пил на верхній полиці шафи.
А ще була Даша — золота дитина в очах матері. «От Дашенька такого не вдягає», «Дашенька готує краще», «Дашенька розумниця, не те що деякі».
Одного разу Таня випадково побачила повідомлення від свекрухи чоловікові: «Коленька, ще не пізно все виправити, це не твоя пара». Вона не стала про це говорити з Колею — надто боляче.
За три роки шлюбу Таня навчилася ставити межі. Тепер вона зачиняла двері перед носом незваної гості, відповідала на шпильки й не вибачалася за своє існування. І от тепер день народження Даші став новим полем битви.
Грюкнули вхідні двері. Коля і Таня повернулися до своєї квартири після вечері у свекрухи. Напруга, що повисла над столом, пішла за ними.
— І навіщо ти це влаштувала? — Коля кинув ключі на полицю.
— Я? — Таня підняла брови. — Це твоя мама кричала на всю вулицю.
— Ти чудово знаєш, як у нас заведено. Що тобі не подобається в грошах?
Таня зняла пальто й повісила його на вішак. Усередині все кипіло, але вона намагалася говорити спокійно.
— Мені не подобається, що кожне сімейне свято перетворюється на грошовий обіг. Наче ми не родичі, а бізнес-партнери.
— Припини, — Коля плюхнувся на диван. — Усім так простіше. Даша отримає, що хоче, а не чергову статуетку, яку заховає в дальню шухляду.
— Ти впевнений, що знаєш, чого хоче твоя сестра? Ти з нею хоч раз говорив про її інтереси?
— Не починай, — чоловік зморщився. — У нас і так проблем вистачає.
Таня сіла навпроти, вдивляючись у його обличчя.
— Коля, я багато терплю від твоєї матері. Але я не буду діяти за вказівкою і дарувати гроші тільки тому, що «так заведено».
— Ти завжди проти течії. Так важко іноді поступитися?
— Тобі нормально, що твоя мама кричала на мене при всіх? — Таня відчула, як образа розростається в грудях.
— Ти ж знаєш, яка вона. Чи варто було лізти на рожен?
— Тобто я маю все життя прогинатися?
— Не драматизуй. Просто дай їй гроші — і все. Мені це все набридло, — Коля увімкнув телевізор, показуючи, що розмова закінчена.
Таня дивилася на чоловіка, який ховався за новинами від сімейного конфлікту. В очах блищали сльози. Вона тихо встала й пішла на кухню. Вперше їй захотілося все кинути та поїхати до батьків.
Наступного дня Таня вирушила обирати подарунок. У книжковому магазині було тихо. Вона перебирала листівки, намагаючись знайти щось особливе. Даша навчалася на дизайнера, може, підібрати щось із гарною графікою?
Подарункові кошики
— Таню? — пролунав голос позаду.
Вона обернулася й побачила Дашу — високу дівчину з темним волоссям, зібраним у недбалий пучок.
— От зустріч! — Таня усміхнулась. — Коли приїхала?
— Вчора ввечері. Мама сказала, що ви заходили.
— Так, була… цікава вечеря, — зніяковіла Таня.
Даша усміхнулася:
— Я вже чула мамину версію. Тепер хочу твою.
Вони влаштувалися в сусідньому кафе. Таня крутила ложечку в лате, добираючи слова.
— Річ у тім, що я не хотіла дарувати тобі гроші. Хотіла вибрати щось особливе.
— А я думала, ви посварилися через політику, — засміялася Даша. — Мама все драматизує.
— Вона наполягає на традиціях.
— Знаєш, я ненавиджу ці конверти з грошима, — Даша знизила голос. — Щороку одне й те саме. Наче відкуповуються від мене.
Таня здивовано глянула на дівчину.
— Справді? А твоя мама казала…
— Моя мама багато чого говорить за інших, — Даша з гіркотою усміхнулася. — Вона й мого хлопця вигнала з дому, бо був «не з нашого кола».
— Я не знала, — Таня відчула, як зростає симпатія до Дашиної щирості.
— Пробач їй. Вона все життя все контролює. А я рада, що у Колі є ти — не з пластиліну людина.
За день до свята Таня знайшла ідеальний подарунок — старовинну срібну брошку у формі палітри художника. Побачивши її в антикварній крамниці, вона одразу згадала розповідь Даші про мрію стати дизайнеркою прикрас.
Подарункові кошики
Подарункові кошики
Удома Таня акуратно запакувала брошку в оксамитову коробочку. Задзвонив телефон — Ксенія Миколаївна.
— Таню, сподіваюсь, ви передумали щодо подарунка?
— Ми вже обрали, дякую.
— Коля казав, що ви витратили на якусь дрібничку більше, ніж мали дати в грошах, — у голосі свекрухи чулося роздратування.
Таня кинула погляд на чоловіка. Той опустив очі.
— Це не ваша справа, — твердо відповіла вона.
— Яка грубість! А ми ж тебе в родину прийняли!
— До завтра, Ксеніє Миколаївно.
Увечері Коля мовчав, уткнувшись у телефон. Таня відчувала, як між ними росте прірва.
— Тобі обов’язково псувати стосунки з мамою? — нарешті запитав він.
— А тобі обов’язково звітувати їй про кожен наш крок?
Коля пішов спати на диван. Завтра буде важкий день.
Квартира Ксенії Миколаївни нагадувала поле бою, де замість зброї — натягнуті усмішки й фальшиві компліменти. Родичі з боку чоловіка кидали на Таню косі погляди — чутки про її «непокору» вже розлетілися.
— З днем народження! — Таня обійняла Дашу, простягаючи невеликий згорток.
Ксенія Миколаївна одразу опинилася поруч.
— Що там? Сподіваюся, це доповнення до основного подарунка?
Даша з цікавістю розгорнула упаковку. Її очі розширилися.
— Боже, це ж… Де ти її знайшла? — вона дістала брошку, повертаючи її під світлом люстри.
— В антикварній крамниці. Продавець сказав, що це робота початку минулого століття.
— Це неймовірно! — Даша притисла подарунок до грудей. — Я якраз роблю проєкт з історії ювелірного дизайну!
Подарункові кошики
Ксенія Миколаївна стиснула губи.
— А де конверт? Даші потрібні гроші на курси.
— Мамо, припини, — Даша зморщилася. — Ця брошка коштує більше, ніж усі ваші конверти разом узяті.
— Не смій мені грубити!
— Я не грублю, просто… — Даша замовкла під важким поглядом матері.
Таня відчула, як червоніє від сорому за свекруху. Коля нервово поправляв краватку, не підіймаючи очей.
— Швидко всі за стіл! — скомандувала Ксенія Миколаївна, намагаючись повернути контроль над ситуацією.
Під час вечері кожен тост перетворювався на нагадування про «сімейні традиції». Даша сиділа з приколеною до сукні брошкою, іноді вдячно поглядаючи на Таню.
За столом ставало душно. Ксенія Миколаївна виголосила черговий тост, зиркаючи на брошку, що сяяла на сукні Даші.
— А тепер за традицією, — вона відкашлялася, — нехай іменинниця зачитає списочок подарунків.
Даша неохоче взяла блокнот.
— Обов’язково?
— Звісно! — різко відрізала мати. — Завжди так робимо.
Даша почала монотонно перераховувати суми. Таня спостерігала за обличчями гостей — нудьга, удавана зацікавленість, перевірка телефонів під столом.
— Від тітки Віри п’ять тисяч, від дядька Сашка і тітки Ніни — сім…
— Голосніше, дитино, дядько Боря не чує, — Ксенія Миколаївна диригувала процесом.
Коли список завершився, свекруха багатозначно кашлянула:
— А від деяких, — вона кинула погляд на Таню, — лише якась стара цяцька. Жадібність — це некрасиво.
Коля здригнувся. Таня відчула, як усередині щось обірвалося.
— Мамо! — обурилася Даша.
— Що? Я ж правду кажу.
Таня встала, не чекаючи підтримки чоловіка.
— Можна тост?
Кімнатою пробіг шепіт. Вона підняла келих:
— Даша, я хочу побажати тобі сміливості. Сміливості залишатися собою, навіть коли тебе намагаються втиснути в чужі рамки. Ця брошка — не просто прикраса. Це нагадування, що іноді варто порушити правила, аби бути щасливою.
— Досить моралі! — перебила свекруха. — Тебе ніхто не просив!
— А це не мораль, — спокійно відповіла Таня. — Це протест проти ваших задушливих традицій. Проти цих списків із сумами, ніби це звіт на планерці.
— У моєму домі ти не будеш…
— У вашому домі я більше не з’явлюсь, — Таня поставила келих. — І чоловіка забираю.
Вона повернулась до виходу. Коля дивився розширеними очима.
— Таня має рацію, — раптом сказала Даша. — Мені двадцять, а я боюся зізнатися, що ненавиджу ці конверти з грошима!
Ксенія Миколаївна зблідла. Родичі завмерли з виделками в руках.
— Ходімо, Коля, — Таня взяла сумку. — Обирай. Зараз або ніколи.
Він повільно підвівся, поправив краватку. Подивився на матір, потім на дружину. І рішуче пішов до Тані.
— Мамо, нам усім треба навчитися поважати вибір одне одного.
На вулиці Таня глибоко зітхнула. Коля стиснув її руку і тихо сказав:
— Пробач, що так довго мовчав.
Позаду почулися кроки. Даша вибігла з під’їзду, стискаючи в руці брошку.
— Можна з вами? Хоча б ненадовго?
Вони пішли разом — через весняне подвір’я, залишаючи позаду задушливу квартиру з її задушливими правилами й непотрібними традиціями.
— Вони ще схаменуться і повернуться, — запевняла Ксенія Миколаївна гостей.
Звісно, ніхто й не збирався повертатися. За годину небагато родичів розійшлися, а свекруха залишилася сама — задихаючись від злості та ненависті.
Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!