Зоя з мамою приїхали в гості до дідуся та бабусі. У них Зоя була вперше в житті. Вони піднялися на поверх. Раптом двері в квартиру відкрилися і Зоя побачила високу строгу жінку. Мама взяла валізу і зайшла в квартиру. Зоя зайшла слідом. Вона вже здогадалася, що двері відкрила її бабуся… – Ну чого стоїш? – сказала бабуся не дуже привітно. – Проходь у кімнату. Зоя не ворухнулася. З кімнати вийшов високий сивий чоловік. – Це твій дідусь Іван, – сказала мама Зої. – Ось тут її речі, тут іграшки… – це вже звернулася вона до бабусі. – Розберемося, – сухо відповіла старенька. І тут раптом Зоя все зрозуміла!
Зоя з мамою приїхали в гості до дідуся та бабусі. У них Зоя була вперше в житті. Вони піднялися на поверх. Раптом двері в квартиру відкрилися і Зоя побачила високу строгу жінку. Мама взяла валізу і зайшла в квартиру. Зоя зайшла слідом. Вона вже здогадалася, що двері відкрила її бабуся… – Ну чого стоїш? – сказала бабуся не дуже привітно. – Проходь у кімнату. Зоя не ворухнулася. З кімнати вийшов високий сивий чоловік. – Це твій дідусь Іван, – сказала мама Зої. – Ось тут її речі, тут іграшки… – це вже звернулася вона до бабусі. – Розберемося, – сухо відповіла старенька. І тут раптом Зоя все зрозуміла!
Зоя сиділа в машині на задньому сидінні і дивилася у вікно. Настрій у неї був піднесений, як перед днем народження чи Різдвом.
Але день народження у неї аж у грудні, а зараз липень.
За кермом сидів строгий чоловік. Зоя бачила тільки його поголену потилицю, яка переходила в широку шию
Потилиця була неприємна. Водій дивився перед собою, голову вбік не повертав, наче широка шия не давала.
Дівчинка подумала, що вона не людина, а робот. Вона навіть підвелася, щоб зазирнути йому в обличчя.
– Сядь! – різко сказав водій, не обертаючись.
І Зоя сіла на заднє сидіння. Вона знову почала дивитися у бічне вікно. Миготіли поля, ліси, села. Вони обігнали двох велосипедистів, чоловіка та підлітка, які подивилися на Зою за склом. Настрій знову піднявся. Вона вперше їхала в інше місто, до бабусі та дідуся, яких ніколи не бачила.
– А нам ще довго їхати? – запитала Зоя.
– Ні, – відповіла мама з переднього сидіння.
– А чому ми раніше не їздили до бабусі з дідусем?
Мама відповіла щось нерозбірливе.
– А річка там є?
– Є. Там все є. Досить говорити. Приїдемо, сама побачиш, – у голосі мами почулося наростаюче роздратування.
Зоя замовкла. Останнім часом мама дратувалася на все, мало не починала галасувати.
Все це почалося, коли від них пішов тато. Зібрав речі й пішов…
– Скоріше б приїхати, – думала Зоя. – Напевно, ми їдемо у відпустку, якщо мама взяла стільки речей, навіть улюблені іграшки Зої. Навіть шкільний рюкзак. Навіщо шкільний рюкзак у відпустці, на канікулах?
Запитань було багато, але ставити їх мамі вона не ризикнула.
Дівчинка відкинулася на спинку сидіння і заспівала. Тихенько почала тягнути одну ноту, потім іншу…
– Припини! І без тебе настрою нема, – гукнула мама.
Зоя замовкла, насупилась.
Але вони заїхали в місто. Зоя знову припала до вікна. Машина зупинилася біля двоповерхового цегляного будинку.
– Приїхали. Дім, любий дім, – сказала мама, відкриваючи дверцята машини.
Прозвучали ці слова у неї не радісно, а якось із жалем…
Будинок був старий, сірий, із двома під’їздами. Ні подвірʼя, ні дитячого майданчика з різнобарвною пластиковою гіркою та гойдалками, як у їхньому дворі.
Тільки дві лавки біля під’їздів.
Водій виставив на землю їхні речі з багажника і теж подивився на будинок.
Мама попросила водія почекати, взяла валізу, сумки й пішла до під’їзду.
Зоя подріботіла за нею. Двері були дерев’яними, з облупленою фарбою.
– Відкривай, – сказала мама з роздратуванням.
Зоя забігла вперед і відкрила перед мамою двері.
Вони піднялися на другий поверх. Мама поставила валізу на цементну підлогу, щоб натиснути на кнопку дзвінка, але двері раптом відкрилися самі. Зоя побачила високу строгу жінку. Вона нічого не говорила, просто стояла й дивилася на них.
Мама підняла валізу і зробила крок у квартиру. Зоя зайшла слідом і одразу пригорнулася до матері. Вона вже здогадалася, що двері відкрила її бабуся.
– Ну чого стоїш? Проходь у кімнату, – сказала бабуся не дуже привітно.
Зоя не ворухнулася. Вона наче приклеїлася до матері. З кімнати вийшов високий сивий чоловік.
– Це твій дідусь Іван, – сказала мама. – Тут її речі, тут іграшки, тут взуття… – тихо перераховувала вона.
– Розберемося, – сухо відповіла бабуся. – Що, навіть чаю не вип’єш?
– Ні, таксі чекає, – відповіла мама.
І Зоя раптом все зрозуміла!
Зрозуміла що мама залишить її тут, а сама зараз поїде.
Вона обхопила її руками і квапливо заголосила:
– Матусю! Не їдь! Не лишай мене тут! Візьми мене з собою.
– Ти що, не сказала? – запитала з докором бабуся.
Мати не відповіла. Вона намагалася забрати від себе руки Зої, але та міцно вчепилася.
– Я приїду по тебе, потім. Поки поживеш у бабусі з дідусем. Досить! – раптом вигукнула мама, забрала руки дочки і відсунула її від себе.
Ззаду Зою обхопили руки бабусі, пригорнули до себе. Зоя так і хотіла вислизнути.
– Іди… Іди! – гукнула бабуся, і мама вийшла за двері.
– Мамо! – гукнула Зоя.
Бабуся відпустила її, але мама вже пішла.
– Зоє! – почула вона спокійний дідовий голос.
Він став перед нею, високий прямий.
Зоя зіщулилася і з острахом дивилася на діда. Він усміхався, а очі в нього були добрі й цікаві.
– Ходімо, – сказав він, узяв її за руку і повів у кімнату.
Старі меблі, диван, піаніно біля стіни. Було затишно і дуже тихо. Навіть чути було як цокає годинник на стіні.
Потім вони пили чай з млинцями. Таких смачних млинців Зоя ніколи в житті не їла.
Потім вони з бабусею пішли надвір. Там гралися біля під’їзду дві дівчинки. Бабуся залишила Зою з ними і пішла додому.
– Ти тепер тут житимеш? – запитала одна з дівчаток.
– Ні, мама скоро за мною приїде, – впевнено сказала Зоя, а на очі зрадницьки навернулися сльози…
…Настав вересень, а мама так і не приїхала. Зоя пішла до школи. З тими двома дівчатками вона навчалася в одному класі. Взагалі, жити з бабусею й дідусем їй сподобалося. Вони не сварилися, не галасували, не те, що батьки.
Останнім часом батьки Зої взагалі не розмовляли, тільки галасували один до одного.
Потім тато пішов.
Мама теж часто йшла з дому вечорами. І Зої здавалося, що вона вже ніколи не повернеться.
Зоя стояла біля вікна і вдивляючись у темряву. Нарешті, під вікнами зупинялося таксі, з нього виходила мати.
Зоя швидко лягала в ліжко, накривалася ковдрою й заплющувала очі. Серце стукало від радості – мама повернулася!
Вона заспокоювалася й засинала…
Звичайно, за мамою вона сумувала і довго ще чекала на неї.
А потім перестала.
Про маму бабуся сказала тільки одного разу, що вона влаштовує особисте життя.
Зоя росла, не знаючи турбот. Коли навчалася у восьмому класі, занедужала бабуся і невдовзі її не стало. Зоя тоді вперше побачила, як плаче дорослий чоловік…
Вони залишилися з дідом удвох.
Бабуся багато чому встигла навчити Зою. Вона смажила картоплю, готувала млинці, знала, в якому магазині якісь продукти коштували дешевше.
Після закінчення школи Зоя вступила у коледж. У місті не було інститутів, а поїхати Зоя не могла. Не могла лишити діда одного…
Якось він підвів її до картини на стіні. Картина, варто сказати, була намальована недбало. Взагалі незрозуміло, що на ній було зображено. Начебто вгадувався контур людини серед нагромадження геометричних постатей.
Вона здавалася якоюсь сторонньою, зайвою на тлі шпалер у дрібну квіточку і темних меблів.
Але Зоя не питала, чому вона тут. Напевно, подобалася дідусеві з бабусею. Зоя не розбиралася в картинах, але навіть вона розуміла, що жодної цінності картина не має…
– Це твій посаг, – раптом сказав дід.
– Ця картина?! – здивувалася Зоя.
– Ця, звісно ж, ні… Але от під нею є ще одна – ікона. Справжня, освячена. Ось вона й коштує великих грошей… Тож ти в нас багата наречена. Про всяк випадок я тобі сказав, щоб ти знала і не викинула її ненароком…
Я старий, раптом зі мною щось станеться? Важко буде, потрібні будуть гроші, тож зможеш продати її. Тільки не продавай будь-кому, а звернися за цією адресою…
Дід простягнув Зої листок з адресою.
– Сховай її гарненько. Нікому не говори про це, зрозуміла? – серйозно додав дід.
Зоя кивнула, хоч нічого й не зрозуміла. Вони жили з дідом далі, і Зоя забула про цю розмову.
Вона навчалася вже на другому курсі, коли несподівано з’явилася мати.
Зоя її відразу впізнала, як тільки відчинила двері. Навіть не впізнала, а зрозуміла, що це вона. Мати постаріла, стала не така гарна, одягнена була неохайно, у неї не вистачало зубів…
– Зайти можна? – запитала мати, і Зоя знову відчула в ній колишнє роздратування.
– З’явилася? – пролунав за спиною Зої голос діда. – Могла б подзвонити, попередити. Що, черговий мужик тебе виставив?
– А мама де? – запитала гостя, втомлено поставивши на підлогу пошарпану велику сумку.
– Згадала… Не стало її п’ять років тому. Тобі не повідомили, вибач вже. Ти ж адресу свою не залишила. Для чого приїхала?
– Не бурчи. Скучила. А у вас нічого не змінилося, – Мати зайшла у кімнату, озирнулася. – Навіть ця негарна картина на місці. У мене завжди було бажання її на смітник викинути. Несмак.
– Не ти її тут причепила, не тобі й знімати, – раптом різко сказав дід.
Мати розпитувала Зою, навіть обійняла її. Зоя стояла, не ворухнувшись, нічого не відчуваючи до неї.
Дід розмовляв непривітно, строго. Він так розхвилювався, що в нього прихопило серце.
Зоя викликала швидку, і його відвезли у лікарню.
Вони залишилися з мамою вдвох. Говорити не було про що. Обидві відчували себе ніяково.
– Ти на мене так не дивися, – за чаєм раптом сказала мати. – Закохалася я тоді, розумієш? Голову закрутило кохання. Я сама не знала, що зі мною буде. Ми поїхали на заробітки. Спершу я хотіла приїхати по тебе, а потім подумала, що тут тобі буде краще. Там важко, робота, дім…
Мій чоловік і чути не хотів про тебе. Дуже хотів свою дитину.
Тільки не змогла я більше народити. І він став сварливим. Як не стало його, так я одразу й приїхала.
А ви мені не раді з дідом… Поживу трохи та й поїду. Може, зі мною поїдеш? Квартира в мене лишилася. Пам’ятаєш де ми раніше жили? Там велике місто, інститути є…
– А дід як же ж?
– А що дід? Він старий, ще невідомо, чи видужає.
– Не смій так говорити! Він видужає! – вигукнула Зоя.
Вона пішла і повернулася аж пізно ввечері. Наступного дня поїхала до діда в лікарню. Він тримався бадьоро. Зоя розповіла про матір, яка кликала її із собою.
– Ти не хвилюйся, я з нею не поїду, – сказала Зоя. – Вона все комусь дзвонить, про гроші питає.
– По гроші вона й приїхала. Навіщо ж іще? Не потрібні ми їй, ні ти, ні я. Тільки нема нічого в мене. Все їй із матір’ю давно віддали. Картина тільки залишилася…
– А звідкіля вона у вас?
– Довга історія. Моя бабуся якось її зберегла від знищення. Чи сама вона намалювала, чи хтось інший намалював зверху іншу картину, щоб приховати ікону, не знаю. Берегла вона її дуже. Що там, під картиною, яка ікона, не знаю, не бачив ніколи.
– Діду, ти тільки не хвилюйся, тобі не можна.
– Та нічого, видужаю…
Через кілька днів діда виписали з лікарні. Мати на той час уже поїхала. На таксі Зоя привезла старого додому. Він ліг на диван і заплющив очі.
Зоя одразу кинулася до картини, як мати поїхала, тільки дідові не говорила, не хотіла хвилювати.
На тому місці, на шпалерах, де вона була, залишився тільки світлий квадрат…
Дід все ж помітив пропажу і розхвилювався не на жарт.
– Мати твоя взяла! Більше нема кому, — сердито сварився дід. – Ти їй нічого не розповідала про неї?
– Ні, – похитала головою Зоя.
– Сама, значить, здогадалася чи напоумив хто. Продасть за копійки. Виростив на свою голову… Скучила вона. Тобі, мабуть, розказувала про важке життя. Брехала. Гуляла вона… – дід схопився за серце. – У рідного батька… Та що там я, у своєї дочки забрала майбутнє…
Може, й справді, ікона мала силу. Дід ніколи не був такий слабий. А після зникнення картини добряче здав. Як Зоя не просила його триматися, та він згасав.
Все рідше виходив надвір, постійно спав. Заговорюватись став, Зою – Валентиною називав, як бабусю.
Вона годувала його з ложечки, як маленького. Він і став маленьким, згорбився, зіщулився. А потім тихо пішов уві сні…
Зоя залишилася зовсім одна. Вона закінчила коледж, пішла працювати і вийшла заміж. Вони з чоловіком поїхали в інше місто. Там вона народила доньку Валю.
Якось Зоя з маленькою донькою ішли підземним переходом. Біля однієї стіни сиділа просто на підлозі жінка в якомусь ганчір’ї. Перед нею стояла картонка з написом: «Допоможіть люди добрі…»
Зоя підхопила доньку на руки і поспішила геть.
– Люди добрі, допоможіть! – гукнула раптом жінка.
Зоя застигла на місці. Вона впізнала цей голос. Обернулася, намагаючись роздивитись обличчя.
Якщо це була її мати, то дуже змінилася. Потім схаменулася і втекла скоріше від цього голосу, від спогадів…
Увечері вона розповіла все чоловікові.
– Я, здається, матір бачила сьогодні у переході. На стару бабцю схожа, прямо якась жебрачка.
– Навряд-чи. Скоріш за все, ти помилилася, – впевнено сказав чоловік.
– Так, мабуть… – погодилася Зоя.
Але вона навмисне знову пішла в перехід, хотіла перевірити.
Жінки на місці не було. Зоя переконала себе, що це не могла бути її мати. У неї квартира є, ікона. Здалося їй.
Більше вона не йшла в цей перехід, намагалася не згадувати і не думати про матір, яка покинула її, обібрала їх із дідом. Через неї діда й не стало…
А ось дідуся з бабусею Зоя згадувала з теплотою і вдячністю. Вони замінили їй батьків.
Ось так. Ікони більше Зоя не мала. Мала вона якусь таємничу силу, як казав дід, чи ні, але життя Зої влаштувалося добре.
Вони з чоловіком продали дідову квартиру й купили собі житло в новобудові. Вони ростили двох діток, доньку Валю і сина Іванка. Робота, турботи заступили собою минулі образи…
Матір Зоя не більше так і не зустріла. Та вона й не шукала. А навіть якби й зустріла, то пройшла б повз…