Петро виховував своїх дітей з такою ніжністю, що всі сусідки, які допомагали чим могли, не раз казали: «Та він кращий, ніж дехто з нас, жінок!». Робота у полі, худоба, город, школа – усе лягло на його плечі. Але діти ніколи не відчували браку любові. Після тяжкого дня він сідав увечері біля грубки й читав уголос казки. Або просто розповідав: – От був у мене батько. Твій дід Василь. Він умів слухати, хоч і говорив мало. А головне – руки його були як кора дерев: шершаві, але справжні. І я хоч трохи на нього схожий
– Оце молодець, аж не віриться, що таке буває – хвалили люди Петра.
У селі Петра Савчука знали всі. Його сивувате волосся, завжди зачесане назад, лагідні очі й робочі руки були візитівкою доброго батька, господаря й порадника. Петра поважали всі – і старі, і малі.
Мав Петро трьох дітей – двох доньок і сина. Дружина його, Марія, відійшла у засвіти рано, коли наймолодшій було лише три. І саме тоді Петро взяв на себе все, намагаючись робити для дітей і за маму, і за тата.
– Тату, а чому мама не повернеться? – не раз питала маленька Галинка, тулячись до нього ночами.
– Бо вона на небі стала зірочкою, – відповідав лагідно. – Але ти, доню, ще її побачиш у снах. Мама про нас не забуває.
І справді, Петро виховував своїх дітей з такою ніжністю, що всі сусідки, які допомагали чим могли, не раз казали: «Та він кращий, ніж дехто з нас, жінок!».
Робота у полі, худоба, город, школа – усе лягло на його плечі. Але діти ніколи не відчували браку любові. Після тяжкого дня він сідав увечері біля грубки й читав уголос казки. Або просто розповідав:
– От був у мене батько… Твій дід Василь… Він умів слухати, хоч і говорив мало. А головне – руки його були як кора дерев: шершаві, але справжні. І я хоч трохи на нього схожий…
Син Тарас, найстарший, намагався допомагати, хоч ще школярем був. Але Петро ніколи не навантажував більше, ніж треба.
– У тебе, сину, ще буде час тяжко робити. А зараз – учись бути людиною. Помагай, але пам’ятай, що людяність – то перша праця.
Минули роки. Діти виросли. Тарас поїхав учитися в місто, став інженером. Олена – вчителькою. Галина лишилася вдома, вийшла заміж за сусідського хлопця і разом із чоловіком допомагала батькові.
– Тату, я не поїду з села. Тут ти, тут мама, тут наша яблуня… – казала вона, коли їй ще було вісімнадцять.
– Доцю, ти маєш жити, як серце велить, – відповідав Петро. – Але знай, я завжди буду поруч, хоч би де ти була.
Ще й невістку, дружину Тараса, прийняв Петро з добром. А вона, хоч і міська, не раз казала чоловікові:
– Якби всі батьки були, як твій тато, не було б стільки сиріт при живих батьках…
Сусіди поважали Савчука, бо він завжди допомагав: кому город зорати, кому дах полагодити. А головне – вмів вислухати. Люди приходили до нього як до світла. Сідають на лавці, діляться болем.
– Петре, не встиг я з сином помиритися… пішов, як був сердитий, – зітхав якось старий Микола.
– Слово — як хліб, – відповідав Петро. – Його треба встигнути подати теплим.
Одного разу, вже на старість, Петро занедужав. Не скаржився. Лише якось, коли Галина принесла борщу, сказав:
– Ти знаєш, доню, я не боюся йти. Я боюся не встигнути комусь щось сказати… А найбільше боюся не побачити, як ти усміхаєшся.
Вона сіла поруч і заплакала.
– Тату, я ж нічого б не зробила в житті без тебе. І діти мої всі тебе дуже люблять.
А він тільки посміхнувся:
– Добрий батько – не той, кого бояться. А той, за ким молитва йде слідом.
Коли його не стало, все село вийшло проводжати Петра. І старі, і малі. Вчителька з школи несла квіти. Хлопчик з сусідньої хати тримав у руці малюнок, де був зображений дідусь у сорочці й з лопатою.
– Це дядько Петро. Він навчив мене садити картоплю, – пояснив він чужій тітці.
На похороні священник сказав:
– Не всі святі – в іконах. Деякі святі живуть поряд, тихо. Їх видно по очах. Як Петра.
Минули роки. У дворі, де колись жив Савчук, тепер живе Галина з родиною. Але грубка в хаті – та сама. І яблуня – та, яку він колись посадив із дітьми. Вона цьогоріч родить як ніколи.
Галина частує онуків яблуками і каже:
– Ці яблука – з любові. Бо дідусь їх садив з добром.
Онук питає:
– А який він був, наш прадід?
І вона відповідає, як колись її батько:
– У нього були руки як кора дерев: шершаві, але справжні. І серце, як хліб свіжий – тепле…
Добрий батько не той, хто гучно говорить про любов, а той, хто щодня тихо її показує. Його не забувають. Його пам’ятають у жестах, у словах, у серці.