Ігор почав її розшукувати, знайшов адресу – але постав перед вибором. Як можна нав’язуватися до людини, де, можливо, є сім’я, близькі, діти

Один чоловік щиро кохав жінку. Його почуття зародилися ще в юності, і згодом він пройшов через період відданості своїм обов’язкам. Та вона тим часом вийшла заміж – таке буває, коли молоді важко чекати.

Життя пішло своїм шляхом, сповнене різних подій і поворотів. Цей чоловік, на ім’я Ігор, досяг значних висот. У нього були захоплення, адже він був звичайним, але сильним духом чоловіком. Проте одружитися так і не наважився. У глибині душі він зберіг любов до дівчини, яка його не дочекалася, хоча нікому про це не зізнавався, навіть собі.

Він пам’ятав її сяючі очі, її мелодійний сміх й витончену поставу…

Минуло тридцять років – ціла епоха. Ігор не цікавився соціальними мережами, адже його статус не залишав на це часу. З однокласниками та друзями дитинства зв’язок майже обірвався.

Та одного дня доля звела його з Ларисою – випадково чи ні, але він натрапив на її сторінку. Проста сторінка з рецептами та роздумами про любов і надію, без фото чи особистих історій – нічого примітного. Проте серце його закалатало, дихання спинилося, і він написав їй листа.

Відповідь прийшла стримана й лаконічна. Він написав знову, не знаючи, де вона живе. Відповідь була знову короткою, але ввічливою. Ігор зрозумів, що його почуття нікуди не зникли, що він віддав би все, аби лише побачити Ларису, поговорити з нею.

Та вона наполегливо ухилялася від зустрічей, хоча листи відповідала. Він почав її розшукувати, знайшов адресу – але постав перед вибором. Як можна нав’язуватися до людини, де, можливо, є сім’я, близькі, діти?

Рік минув у листуванні. Ігор переживав, бачив сни, де вони знову юні й разом. Аж ось Лариса написала. Її лист був щирим і сумним:

“Нехай усе залишиться, як є. Не варто зустрічатися. Мені за п’ятдесят, я борюся з недугою, яка змінила моє життя. Лікування додало мені зайвих кілограмів, пересуватися стало важче, я рідко виходжу з дому.

Я не хвилювалася, що ти мене знайдеш, бо ти б мене не впізнав. Але пам’ятай мене такою, якою я була. Я завжди тебе кохала, мій шлюб був помилкою, ми швидко розійшлися. Жила сама – і, мабуть, уже прожила своє. Люблю тебе. Прощавай.”

Ігор одразу кинувся до неї, дізнавшись адресу. Лариса відчинила двері, і сльози потекли з її очей. Та він дивився на неї й бачив лише сяючі очі та ніжні руки. Для нього це була його Лариса, і більше нічого не мало значення.

Вона залишалася найкрасивішою в його очах. Як марно він втратив цілий рік на листи! Тепер вони разом. Вони не помічають змін одне в одному, бо любов має своє бачення.

Любий тобі чоловік прекрасний за будь-яких обставин. І, можливо, Лариса знайде сили подолати свої труднощі – тепер у неї є для цього причина. Це історія про любов. Про те, що для тих, хто кохає, ми завжди залишаємося собою…