До Степана несподівано приїхала в гості його теща Софія Петрівна. І приїхала вона з величезною валізою в руках… Жила теща в іншому місті, й навідувалася в гості до дочки з її чоловіком дуже рідко. А тут раптом на тобі… Несподіваний візит, та ще й з речами! – Ви, що ж це, Софіє Петрівно, з чоловіком посварилися, чи як? – обережно запитав Степан. – Так, – теща одразу зробила незадоволене обличчя. – І ми з Василем не просто посварилися. Я від нього пішла, остаточно й безповоротно! І тепер житиму тут! Степан з дружиною застигли від почутого…
До Степана несподівано приїхала в гості його теща Софія Петрівна. І приїхала вона з величезною валізою в руках… Жила теща в іншому місті, й навідувалася в гості до дочки з її чоловіком дуже рідко. А тут раптом на тобі… Несподіваний візит, та ще й з речами! – Ви, що ж це, Софіє Петрівно, з чоловіком посварилися, чи як? – обережно запитав Степан. – Так, – теща одразу зробила незадоволене обличчя. – І ми з Василем не просто посварилися. Я від нього пішла, остаточно й безповоротно! І тепер житиму тут! Степан з дружиною застигли від почутого…
До Степана несподівано приїхала теща. І приїхала вона з величезною валізою в руках.
Жила Софія Петрівна в іншому місті, і навідувалася в гості до дочки з чоловіком дуже рідко, а тут раптом на тобі… Несподіваний візит, та ще й з речами!
– Ви, що це, Софіє Петрівно, з чоловіком, чи що, посварилися? – обережно запитав Степан, після того, як мама з донькою Тонею досхочу наобіймалися.
– Так, – теща одразу зробила незадоволене обличчя. – І ми з Василем не просто посварилися. Я від нього пішла, остаточно й безповоротно! І тепер житиму тут!
Побачивши приголомшений погляд зятя й дочки, вона квапливо додала:
– Поки ми з ним не розлучимося, і не поділимо квартиру!
– Мамо… – благаючим тоном сказала Тоня. – Як же ж так? Ви що? Невже ви з татом розлюбили один одного?
– Ще й як розлюбили! – нервово вигукнула теща. – І годі про це! Я більше його бачити не можу! Сподіваюся, дочко, ти прихистиш матусю на якийсь час? Так же ж, Степане?
Вона строго подивилась на зятя.
– Сподіваюся, ти не проти, щоб я пожила у вас? – запитала теща. – Іванко ж, внучик мій, в іншому місті вчиться, і його кімната поки вільна.
– Так, звісно, Софіє Петрівно! – Степан вдав, що дуже радий новій мешканці. – Звісно! Які розмови? Живіть у нас стільки, скільки хочете! Я думаю, коли ви з тестем законно розлучитесь, ми вам і нареченого тут, якогось знайдемо.
– Степане, ти що таке говориш?! – вигукнула обурено дружина. – Мама має тата!
– Тоню, ти що, не чуєш? – насупився Степан. – Ти ж щойно почула, що твоя мама тепер терпіти не може твого батька. Тому ми маємо їй допомогти. Як можна такій вродливій жінці залишатися одній, і без чоловіка? Їй же ж всього лише сімдесят. Вона ще дуже приваблива жінка. Так, Софіє Петрівно?
– Припини так жартувати, Степане, – трохи зніяковівши, пробурмотіла теща. – Скажеш теж…
– А що? Я не жартую. Я все правильно говорю. І досить балакати, час вас погодувати з дороги. Ви ж зголодніли…
Після того, як сім’я у повному складі сіла за стіл, Степан знову завів свою «платівку».
– Вам, Софіє Петрівно, тепер треба частіше у нашому парку бувати. Тому що поряд з будинком.
– І навіщо мені там бувати? – здивувалася теща.
– А для того, бо я щодня через нього ходжу на роботу, і постійно бачу, як там самотні чоловіки літнього віку кучкуються. У шахи грають, або доміно. Такі всі симпатичні, і в міру літні. Вони вас у цьому парку швидко до рук приберуть, як то кажуть.
– Степане, ти що, зовсім, чи що?! – знову вигукнула обурена Тоня. – Ти що таке говориш?!
– Все нормально, Тоню, – посміхнувся Степан. – Я, знаю, що говорю. Якщо твоя мама тепер живе у нас, ми автоматично стаємо за неї відповідальними. Раніше вона про тебе дбала, ростила тебе, щоб ти одного разу знайшла своє щастя, тобто мене. І я тепер у боргу перед Софією Петрівною. Я, просто, повинен зробити її щасливою!
– Але ж вони з татом ще не розлучилися! – заперечила дружина. – Тато ж переживатиме, якщо раптом випадково дізнається, що у мами тут з’явився якийсь там чоловік.
– Нічого. Ми татові знайдемо нову жінку.
– Що? – Софія Петрівна напружилася. – Яку ще жінку? Що це значить, Степан?
– А що ви так запереживали, Софіє Петрівно? Тоня правильно говорити. Адже мій тесть – це її тато. І вона про нього теж має подбати. Ми ж – ваші діти, які вас дуже люблять. Значить, як тільки ви тут обживетеся трохи, познайомитеся з кимось, я одразу ж візьму відпустку і поїду до тестя. На цілий місяць.
– Навіщо це?
– Щоб допомогти знайти Василю Івановичу подругу для життя. У нього має терміново з’явитися нова жінка. Ми станемо з ним ходити на всілякі там вечори, для тих, кому за п’ятдесят.
Нічого, ми ще знайдемо йому таку подружку, яка пустить його в свою квартиру! Тоді вам із ним і житло ділити не доведеться!
– Степане, ану-но, припини негайно! – хором вигукнули мати з донькою. – Хіба ж так можна?
– А чому ж не можна? – Степан вдав, що дуже здивований. – Я все правильно думаю. Раз сімейний корабель двох літніх людей пішов на дно, то треба терміново всіх рятувати.
Софія Петрівна вже стоїть на твердій землі і спирається на свою улюблену дочку.
А мій тесть? Виходить, що він залишений на самоті. Йому ж зараз ніхто й тарілку борщу не наллє. Не сяде з ним за стіл, не розвеселить, не заспокоїть.
Так що, мабуть, візьму я прямо завтра відпустку, і поїду до тестя. Буду налагоджувати його побут, і буду допомагати шукати йому щастя у вигляді нової жінки.
Після цих слів за столом запала гнітюча тиша.
Софія Петрівна з донькою з тугою дивилися на Степана, і в очах в обох стояли сльози…
– Так, жінки! – витримавши паузу, сказав Степан. – Така вже правда життя. Розлучення, це вам не просто – пробач і прощавай. Розлучення, це людські переживання, які можуть призвести до чого завгодно. Аби мені тільки встигнути, Тоню, поки твій тато чогось не наробив.
– Що-о-о?! – знову вигукнули жінки.
– А що ж я тут сиджу?! – раптом схаменулась Софія, Петрівна. – Тоню! Доню! Скоріш! Бери телефон! Дізнавайся, коли найближчий поїзд!
– Який поїзд, мамо?!
– Як – який? Я їду назад! Негайно! Додому!
Через годину Софія Петрівна, зі своєю валізою, вже сідала в таксі.
– Дякую, Степане! – гукнула вона на прощання. – Як добре, що ти відкрив мені очі, затуманені недолугою образою.
– Та годі вам дякувати… – знизав плечима зять, і міцно обійняв тещу. – Якщо що, приїжджайте знову. Ми на вас завжди чекаємо. Але все-таки краще приїжджайте разом із Василем Івановичем.
Коли таксі з тещею поїхало, Тоня уважно подивилася на чоловіка.
– Степане, а тепер скажи мені чесно, ти маму розіграв, щоб вона у нас жити не лишилася? Так?
– А ти що невдоволена, що мама з татом тепер не розлучаться?
– Задоволена. Але ж ти не став би шукати мамі якогось там нареченого, а татові – нову жінку?
– А ось за це, люба, я й сам не знаю… – відповів задумливо чоловік. – Ми ж із тобою, насправді, хоч трохи, але – відповідальні за їхнє щастя. Тож нехай це твоє питання залишиться відкритим.
Степан обійняв свою кохану дружину за плечі, і вони неквапливо пішли до дверей свого під’їзду…