Як Гена дружину обдурив, а потім, ох, як поплатився…

– Асю, – сказав Геннадій дружині, повернувшись увечері додому, – я чомусь сьогодні не зміг розплатитися карткою. Може, у банку щось трапилося?

– Все нормально, просто я заблокувала твою карту, – спокійно відповіла Ася, продовжуючи займатись вечерею.

– Заблокувала? Навіщо? – здивувався чоловік.

– Не навіщо, а чому! Бо ти вже чотири місяці не працюєш, а в задоволенні посидіти з приятелями у барі, відмовити собі не можеш, – відповіла дружина.

– Але ж ти знаєш, що я шукаю роботу, – образився чоловік. – Я ж не винен, що у нас пройшли скорочення і мене звільнили.

– Почнемо з того, що жодних скорочень та реорганізацій у вас у фірмі не було. Звільнився ти сам. Хочу поцікавитись: чому? – Запитала Ася.

– Гришка проговорився? Так, звільнився, бо не хочу працювати там, де мене не цінують та не поважають.

– Звільнилося місце начальника відділу. Я там найдовше працював і розраховував на нього. А поставили Сашка, який два роки тому у фірму прийшов.

– І ти образився. Посаду не за вислугу років дають, а за якість роботи. Ти, Гено, ніколи особливою хваткістю до роботи не відрізнявся. За кожного нежитю лікарняний брав.

– Звичайно, тітка Люся завжди рідного племінника пожаліє, намалює йому лікарняний. А Сашко у цей час за себе і за тебе орав. І тепер ти сидиш у мене на шиї, та ще й по барах ходиш.

– То що мені вже й з друзями не можна зустрітися?

– Ось улаштуєшся на роботу, принесеш додому гарну зарплату – і на здоров’я.

– У мене на карті зовсім грошей нема. А мені завтра на співбесіду їхати, – сказав Геннадій.

– Візьми на столі проїзний, я спеціально тобі купила, – відповіла Ася.

– Так матері моїй треба переказати тисячу, я в неї в борг взяв, мені ж треба було розплатитися, – нагадав дружині Гена.

– І не подумаю. Данилу треба завтра кросівки купити, а до зарплати ще тиждень. Ти брав у борг, тобі й віддавати.

– А з чого я віддам? – обурився Геннадій.

– Так я тобі биту годину тлумачу – влаштовуйся на роботу.

– А ти на кросівки візьми з накопичувального рахунку, – запропонував чоловік. – А коли отримаєш зарплату, повернеш туди.

– Про який рахунок ти говориш, Гено? – Там уже нічого немає. На що, на твою думку, я ці чотири місяці тобі м’ясо купувала?

– А подарунки всій рідні на Новий рік? А кредит за ремонт? Ти думаєш, що однієї моєї зарплати на все це вистачить?

– Так треба було економніше гроші витрачати. Ти ж знала, що я не працюю! – знову обурився Геннадій.

– Дорогий, а хто мене всі чотири місяці «сніданками» годував: «Все, Асю, наступного тижня точно влаштуюся на роботу!»

– І що тепер? – Запитав чоловік.

– Ось тепер економитиму. Тільки не на дітях, а на тобі. Наші предки загалом майже по пів року пісту дотримувалися. І ти витримаєш! Тож май на увазі: знайдеш у холодильнику котлети, знай, що це не для тебе, а для дітей.

Геннадій обдурив дружину: на жодну співбесіду йому завтра не треба було. Він узагалі вже два місяці на співбесіди не ходив.

Ні, він з вечора збирався, а вранці, коли він уявляв, що треба буде кудись їхати, чекати під кабінетом, відповідати на запитання, у нього відразу псувався настрій. Гена давав собі слово, що завтра чи післязавтра – обов’язково з’їздить, і знову лягав спати.

А потім і резюме припинив розсилати. Так, за звичкою, переглядав в інтернеті вакансії й про себе коментував їх.

Тут зарплата маленька, тут посада не та, а тут взагалі у відрядження треба їздити. І іноді вечорами переказував усе це дружині, вдаючи, що їздив на співбесіди у всі ці фірми.

Ася йому вірила, але до певного часу, поки випадково на зупинці не зустрілася з Наталією – своєю однокласницею, яка жила в сусідньому будинку.

Жінки розговорилися, і Ася згадала, що її чоловік учора ходив на співбесіду до фірми, де працює Наталя.

– Так у нас ця вакансія вже місяць закрита. І жодних співбесід уже давно не проводилось, – сказала та.

– Точно? – Запитала Ася.

– Я ж у відділі кадрів працюю, – відповіла Наталя.

– Мабуть, я щось переплутала. Гена зараз роботу шукає, майже щодня на співбесіди ходить, от я й потонула в інформації, – сказала Ася, а для себе зробила висновки.

Після цієї розмови вона три дні поспіль забирала всі ключі від квартири із собою: і свої, і чоловіка, і дітей. Тим більше, що в школі були канікули, і хлопці з дідом поїхали до села.

Гена не зміг би вийти з квартири, навіть, якби захотів, але щовечора він захоплено розповідав дружині про фірми, в яких він цього дня нібито побував, і пояснював, чому працювати там немає сенсу.

Тож Ася чудово знала, що на жодну співбесіду Геннадій завтра не піде, і приготувала для нього ще один сюрприз.

Вона подала заяву до суду щодо призначення аліментів. Отримавши повістку, Геннадій не міг повірити, що Ася це зробила.

– А що тебе дивує? Зайди до дитячої, подивися: це твої діти? Твої. Отже, у тебе є обов’язок їх утримувати. А ти цього не робиш!

– Я намагаюся вмовити тебе і по-доброму, і по-поганому вже понад чотири місяці. У мене немає жодних важелів на тебе, крім доброго слова. Але воно не діє. Тому я звернулася до закону.

Оскільки Геннадій не мав постійного джерела доходу, аліменти призначили у твердій сумі, як і просила Ася.

– Даю тобі ще один місяць. Якщо ти за цей час не влаштуєшся на роботу, я зроблю наступний крок. А щоб у тебе була мотивація, ти зараз збереш речі, які тобі будуть потрібні на перший час, і поїдеш за місцем постійної реєстрації.

– Я розумію, що твої батьки, особливо мама, будуть не раді твоєму приходу. Але що вдієш!

– Ася! – благав Геннадій, – тільки не до мами! Вона мені весь мозок вичерпає!

– Гено, моя велика помилка була в тому, що я не відправила тебе до мами відразу. Тоді ти дуже швидко влаштувався б на роботу.

– А так, звичайно, ми рано-вранці всі розходилися: я – на роботу, діти – до школи, а ти спокійно відпочивав, і ніхто тобі мозок не вичерпував.

– Поспав, поїв, а ввечері у барі з друзями зустрівся. Чим не життя? І я б не відмовилася! Але все, любий, лафа закінчилася.

– Раїсо Павлівно! Не треба мені дорікати, – намагалася порозумітися Ася зі свекрухою. – «У горі та в радості» – це про інше. Гена ніякого горя не мав.

– Він звільнився сам, причому при звільненні повівся, як ображений підліток, у якого відібрали іграшку.

– А йому, між іншим, тридцять чотири роки. І він уже не ваш маленький синочок, а чоловік та батько. Коли Гена це зрозуміє, він зможе повернутися до сім’ї.

– А ти не боїшся, що він не захоче повертатись? – спитала свекруха.

– Не захоче, отже, не повернеться. З цієї ситуації є два виходи: Гена продовжує байдикувати, і тоді ми розлучаємося.

– Або ж він знаходить нормальну роботу, повертається в сім’ю, а я відкликаю виконавчий лист. Як бачите, все залежить від нього.

Ася мала рацію: Раїса Павлівна не давала синові жодної хвилини спокою. Вона не працювала, і коли Геннадій переглядав вакансії, стояла в нього за спиною і тицяла пальцем у ті оголошення, які здавались їй відповідними.

На співбесіди Гена тепер бігав п’ять-шість разів на тиждень, і до кінця другого тижня знайшов роботу навіть із більшою зарплатою, ніж на попередньому місці.

Тепер Гена ходив тільки на роботу, жодних посиденьок з друзями – мама суворо контролювала це, чи не за секундоміром заміряючи шлях сина від дому до роботи.

Ася не поспішала повертати чоловіка. Але коли через півтора місяця він буквально благав врятувати його від маминого контролю, вона погодилася.

Гена повернувся додому. Звісно, ​​він сумно згадував ті чотири місяці, які провів немов у готелі за системою «all inclusive», але ще раз ризикувати не хотів.

Тож, якщо слова не допомагають, дійте по закону, та велінню серця – і буде вам щастя! Або не буде…

А ви що думаєте з цього приводу? Слушно вчинила дружина? Пишіть свої думки в коментарях.