Можеш кликати просто – мамо, – свекруха відразу дала зрозуміти невістці, що в цій хаті господиня – вона. – Не переживай, все налагодиться, – утішав молоду дружину Андрій, але Оленка почувалася в домі свекрухи дуже некомфортно. Здавалося, що в цій хаті навіть стіни нашіптують: чужа. Перші місяці після весілля Оленка з Андрієм жили у Ганни Степанівни, поки будували свою хату. І хоч Андрій намагався бути посередником між двома жінками, щодня щось ішло не так

– Можеш кликати просто – мамо, – свекруха відразу дала зрозуміти невістці, що в цій хаті господиня – вона.

– Не переживай, все налагодиться, – утішав молоду дружину Андрій, але Оленка почувалася в домі свекрухи дуже некомфортно. Здавалося, що в цій хаті навіть стіни нашіптують: чужа, чужа…

Перші місяці після весілля Оленка з Андрієм жили у Ганни Степанівни, поки будували свою хату. І хоч Андрій намагався бути посередником між двома жінками, щодня щось ішло не так.

– Андрію, скажи своїй Оленці, що борщ не пересолюють, – якось вранці з докором сказала Ганна.

– Мамо, вона ж старалась, не перебільшуй, – м’яко відповів син. – Я теж їв цей борщ, і нічого такого.

– То виходить, що мама рідна бреше? Постійно ти за нею заступаєшся. Вона тобі ще ніхто, ти її знаєш всього рік, а мене – все життя. От тепер сам і думай, кому можна більше довіряти.

– Мамо, а тепер послухай мене. Оленка мені дружина, і вона для мене найголовніша людина. І тепер її борщ для мене найкращий.

Ганна Степанівна була вдовою вже десять років. Після того як не стало чоловіка весь тягар життя в селі, господарки, і характеру сина лягли на її плечі. Вона нікому не звикла довіряти повністю, усе робила сама.

А тепер ще й з невісткою не склалося. Не вірила Ганна, що з Олени хороша дружина для сина вийде.

Якось у неділю вони зібралися за стіл. Ганна традиційно приготувала вареники з картоплею, а Оленка – салат із тунцем.

– Це що? – запитала свекруха, розглядаючи страву.

– Салат. Називається “Танець тунця”.

– У нас хіба хтось таке їсть? – Ганна скоса подивилася на інгредієнти, що були змішані в салаті. – У селі капусту квасять, а не оце все… І якщо хочеш бути господинею хорошою, то мусиш навчитися ліпити вареники.

Андрій знітився:

– Мамо, не починай…

– А я й не починаю. Просто кажу, що ці дивні салати – не для села, ними чоловік ситий не буде! Я ж про тебе, синку, дбаю.

Андрій глянув на маму таким поглядом, що вона зрозуміла, те, що щойно відбулося – це вже занадто.

Оленка встала з-за столу:

– Можливо, я не така вправна господиня, як ви, мамо. Але я намагаюсь.

І пішла в кімнату.

Минали місяці. Щось змінювалося поволі. Одного разу Оленка допомогла Ганні доглядати хвору кішку Іншого разу – варила з нею варення. Свекруха ніби пом’якшала.

– Ну диви, і руки в тебе не зовсім з вати, – хмикнула вона, коли Оленка дістала з печі пиріг.

– А я й не казала, що не вмію, – усміхнулась невістка.

– Просто ти мовчиш багато.

– Бо слова ваші гострі…

– А ти не ображайся. Я ж… не вчилася м’якості. У мене життя – як терен. Я така, яка є.

Ця розмова дещо зблизила невістку і свекруху. Андрій мовчки спостерігав і тішився в душі. А одного разу Ганна захворіла і майже два тижні пролежала. Вся домашня робота – і господарка, і прибирання, і готування було на Оленці. І вона дуже старалася – не для галочки, а для того, щоб не засмутити свекруху, якій і так зле.

Поки Ганна лежала вдома, саме тоді вперше побачила, як її хата живе без неї: Оленка встала рано, натопила піч, зварила кашу, нагодувала курей.

Ганна одужала, тепер вона була впевнена в тому, що її невістка – хороша господиня.

А якось Ганна попросила:

– Слухай, а навчи мене готувати той салат. Ну, той… танець тунця.

Оленка ледь не розплакалась:

– Та ви що! Справді?

– А що, мені ж не сто років, треба вчитися чомусь новому. Он кума в гості хоче прийти – приготую. Скажу, що невістка навчила.

Стосунки між ними настільки потеплішали, що коли все було готово з будинком, то Олена навіть не хотіла йти від свекрухи.

Коли врешті переїхали в свою нову хату, Ганна Степанівна прийшла до них першою, принесла новий набір каструль в подарунок, щоб невістка мала в чому готувати.

– Мамо, знову ти за своє? Це що, натяк? – перепитав Андрій.

– Ні, синку. Це подарунок від щирого серця. А каструлі – вони завжди пригодяться. Бо коли в хаті пахне борщем, варениками, варенням чи навіть салатом – то в цій хаті відчувається родинне тепло і турбота.

Цього разу Андрій мамі повірив, бо бачив, як подарунку зраділа Оленка. Вони з мамою відразу почали обговорювати, що в якій каструлі будуть готувати. І весь час жартували і сміялися.

Андрій вийшов на вулицю, глянув на будинок, на дружину і маму які ділилися цікавими рецептами, а не сварилися, і зрозумів, що людині багато для щастя не треба – лише дім, і спокій та затишок у нім. І цього не важко досягнути, треба лише трохи постаратися.