Віро, ти ж дома з дитиною, то сходи за хлібом. – Віро, треба гроші на ремонт – ти ж маєш ту “заначку”? – Віро, ти бухгалтер, дай гроші на машину. Чоловік чомусь вирішив, що якщо дружина добре заробляє, то саме вона має тягти фінансову сторону сімʼї, а він особливо не перепрацьовувався, а те, що заробляв, як правило, витрачав на себе. Дім, дитина, сімейні витрати – усе це було на Вірі, бо вона – сильна, бо вона – все може

Віра прокинулась, як завжди – о 6:00. Без будильника. Навіть у вихідний вона не могла довго спати і звично потягнулася до кухні. Зробила собі каву. Потім згадала, що колись вона ще готувала кашу для сина, сніданок для чоловіка і почувалася дуже щасливою. А зараз все змінилося, син давно вже жив окремо, а чоловік останнім часом живе своїм життям, не завжди повертався додому.

Останнім часом Віра жила наче не своє життя, вона розуміла, що далі так тривати не може, але не знала, в якому напрямку рухатися. Вона вважала, що в її 52 вже пізно щось змінювати. За плечима – двадцять вісім років шлюбу, два скорочення з роботи, погіршення здоровʼя, і жодної поїздки, про яку вона мріяла ще в молодості.

У юності вона хотіла бути художницею. У неї добре виходило – малювала портрети однокласників, вітальні листівки, навіть кілька пейзажів на шкільну виставку віддала. Але після школи мама сказала:

– Художниця? То ж не професія. Йди на бухгалтера, щоб у тебе був хліб.

І вона пішла. Потім зустріла Віктора. Молодий, з руками в машинному мастилі й очима, які горіли. Через рік – весілля. Ще через рік – Артем. А потім закрутилось.

– Віро, ти ж дома з дитиною, то сходи за хлібом.

– Віро, треба гроші на ремонт – ти ж маєш ту “заначку”?

– Віро, ти бухгалтер, дай гроші на машину…

Чоловік чомусь вирішив, що якщо дружина добре заробляє, то саме вона має тягти фінансову сторону сімʼї, а він особливо не перепрацьовувався, а те, що заробляв, як правило, витрачав на себе. Дім, дитина, сімейні витрати – усе це було на Вірі, бо вона – сильна, бо вона – все може.

А вона мовчала. Бо ж треба зберегти сім’ю. Бо так правильно. Бо в селі скажуть, що не вміє терпіти.

Одного дощового дня Віра залишилася вдома і випадково знайшла старий альбом. У ньому були її малюнки — з пожовклими краями, але ще такі живі. Особливо автопортрет із підписом: «Я буду бачити світ яскраво».

Вона довго дивилася на ті очі. Молоді, мрійливі. Вона не впізнавала себе. Наче це була інша жінка – з вогнем і бажанням жити. А ця, теперішня, була зморена, тиха, із руками, які болять після миття підлоги.

Увечері, коли Віктор вкотре прийшов напідпитку й бурчав, що борщ несолоний, вона вперше за довгий час сказала:

– Я втомилась.

– Та всі втомлюються, – огризнувся він. – Але хтось має тримати дім.

– А хтось – має думати себе. І я більше не можу.

Він подивився на неї здивовано. Але нічого не відповів, подумав, що вона жартує.

Віра почала ходити на прогулянки, біля них був чудовий парк. Одного разу взяла пензлик. Просто, щоб згадати, чи пам’ятає, як це – малювати. І її руки знову ожили. Якось швидко з’явилися барви, обличчя, небо…

На одному з пленерів вона познайомилася з Галею – жіночкою на п’ять років молодшою, з трьома котами й мрією відкрити кав’ярню-галерею.

– То ти теж малюєш? – запитала вона.

– Та колись… А зараз – просто пригадую, хто я є.

– Це найголовніше, – сказала Галя. – Бо ми часто пам’ятаємо про всіх, окрім себе.

Через пів року Віра подала документи на програму для дорослих у художній студії. Її взяли. Вона боялася. Їй здавалося, що люди сміятимуться з її віку. Але ніхто не сміявся. Більше того – її роботи виставили першими на міні-вернісажі.

– Ви знаєте, в ваших картинах є щось дуже справжнє, – сказала одна з викладачок. – Така ніжність і втома водночас. Як у жінки, що заново вчиться жити. Знаєте, ваші роботи надихнуть багатьох жінок на зміни, і привернуть увагу до того, що найголовніше – це ми самі.

І Віра заплакала. Бо це були саме ті слова, яких вона не чула все життя.

Артем приїхав із Києва.

– Мамо, – сказав він, коли побачив її полотна, – я навіть не знав, що ти така талановита.

– Я й сама вже забула.

– Але ж тепер – ти згадала. І, мамо, я тобою дуже пишаюсь.

Віра усміхнулась. Вона більше не чекала похвали. Але коли вона приходила – це було як ковток теплого дощу.

Одного дня, дивлячись у вікно, Віра написала у щоденнику: «Я так довго була для всіх. Мене всі вважали зручною, тихою, стабільною. А я – не просто мама, дружина, працівниця. Я – жінка. Я – Віра, і я важлива».

Чоловік Віри її не зрозумів і подав на розлучення, сказав, що йому потрібна дружина з борщами, а не художниця з полотнами.

Віра засмутилася, але син її підтримав, і сказав, що вона все правильно зробила, коли нарешті вибрала себе.

Дуже часто жінки живуть з думкою, що вони мають бути для когось: для мами, для чоловіка, для дітей, для колег. І тільки коли життя трохи вгамовується, коли в душі починає щеміти – вони згадують, що колись у них були мрії.

Історія Віри – це історія тисяч жінок. Але головне – вона змогла зупинитися й запитати себе: “А хто я? І чого я хочу?”

Бо коли жінка згадує про себе – вона наче заново народжується.