Через тиждень в лікарню приїхала перевірка з області. Головного лікаря викликали «нагору», перевіряли документи, кадрові призначення. Христину усунули тимчасово – виявилося, що її документи мали певні розбіжності. – Хтось поскаржився, – шепотілись у відділенні. – Але хто? Марина так і не зрозуміла, чому її призначили старшою медсестрою. Але всі працівники були цьому призначенню дуже раді і вважали, що це місце Марина отримала це місце заслужено. Отак життям відновлюється справедливість

Марина працювала в лікарні вже 12 років. Звичайна медсестра – акуратна, сумлінна, мовчазна. Люди її любили, пацієнти дякували, бо до всіх вона ставилася з терпінням і щирою турботою, а таке відразу помічається.

Вона жила сама з донькою Даринкою. Чоловік пішов, коли дитині було три роки, сказавши: «Ти мені не цікава». І зник – ні аліментів, ні вісточки. Марина його не шукала – горда була. Натомість працювала в три зміни, підробляла, але ніколи не жалілась на життя і долю.

– Маринко, – казала заввідділенням пані Тамара, – ти в нас золота. Якби не ти, усе б давно розвалилось.

Але коли звільнилася старша медсестра, і Марина тихо, зі звичним стриманим голосом подала заяву на підвищення, усе пішло не так.

У ту саму кімнату, де вона працювала роками, прийшла нова «старша» – Христина. 25 років, щойно з Києва, диплом з відзнакою, і, головне – племінниця головного лікаря.

– Ви тут із совковими звичками, – з порога заявила Христина. – У мене все буде по-іншому.

Марина ковтнула образу. Всі мовчали. А що скажеш?

– Добре, – сказала спокійно. – Ви керівник, ми слухаємось.

Але з того дня змінились не тільки правила, а й атмосфера. Христина вимагала звіти, графіки, наради щосуботи. Піднімала голос, роздавала вказівки.

– Ви неправильно одягаєте рукавички, – вказувала Марині. – У Києві так не роблять!

– Я так 12 років роблю, – тихо відповідала Марина. – І жодної скарги.

– Це не аргумент, – суворо відповідала Христина. – Мене тут на навчання не прислали.

Одного дня сталася неприємна ситуація. Пацієнтці стало зле після крапельниці. Христина перед головним лікарем звалили вину на Марину – хоча вона тієї крапельниці навіть не ставила.

Марина мовчала. Вона не звикла виправдовуватись. Але тієї ночі не спала.

– Мамо, – казала Даринка, – чому ти не скажеш, що це не ти?

– Бо хто мене почує? – стиха відповіла Марина. – Слово племінниці головного – важливіше, ніж правда.

Минуло пів року. Марина не пішла з роботи, хоча було важко. Колеги мовчали, бо боялись втратити місце. Христина керувала, як наче вона у себе вдома, у всьому встановила свої порядки. Сама нічого не робила, а інших змушувала працювати понаднормово.

Але життя – дивна річ. Воно довго мовчить, а потім ставить усе на місця.

Одного вечора в приймальне привезли чоловіка середніх років – на вигляд звичайний, трохи сивий, у потертій куртці. Пацієнт був складний.

Христина залишатися не хотіла, хоча саме вона мала бути на чергуванні в той вечір. Лишилась Марина, яка вже закінчувала зміну, але сувора начальниця наказала їй залишитися.

– Потерпіть трохи, зараз усе зробимо, – заспокоювала вона, водночас надаючи допомогу. Робила вона все впевнено і професійно, як завжди.

Чоловік тремтів, пітнів. Вона взяла його за руку, мов до рідну людину.

– Я з вами. Дихаємо повільно. Усе минеться.

Через годину стан стабілізувався. Він подивився на неї так, ніби побачив щось дуже знайоме.

– Як вас звати?

– Марина.

– А прізвище?

– Ткачук.

– Але ж ваша зміна закінчилася, я чув вашу розмову з старшою медсестрою. Чому ви залишилися?

– Тому що вам була потрібна моя допомога. Хіба не так?

Він мовчки кивнув. За кілька днів його виписали.

Через тиждень в лікарню приїхала перевірка з області. Головного лікаря викликали «нагору», перевіряли документи, кадрові призначення. Христину усунули тимчасово – виявилося, що її документи мали певні розбіжності.

– Хтось поскаржився, – шепотілись у відділенні. – Але хто?

Ніхто не знав, що той «звичайний пацієнт» – був колишнім головним обласного департаменту охорони здоров’я.

Марина так і не зрозуміла, чому її призначили старшою медсестрою. Але всі працівники були цьому призначенню дуже раді і вважали, що це місце Марина отримала це місце заслужено.

Отак життям відновлюється справедливість. Головне – робити свою справу чесно, з любовʼю, наче робиш для себе чи для когось рідного.