Петрику, запиши все у зошит, а я з пенсії поверну, – сказала літня жінка, що стояла в черзі біля прилавку. – Не проблема, беріть тітко Ганно, потім порахуємося, – відповів Петро. Чоловік був власником невеликої крамнички в їхньому селі. Колись її тримала інша родина, родина Гриців. Але коли господарів не стало, їхні діти поїхали в місто, і крамницю викупив Петро – мовчазний, працьовитий чоловік років шістдесяти. Тепер вона зветься “Крамниця Петра – крамниця добра”

– Петрику, запиши все у зошит, а я з пенсії поверну, – сказала літня жінка, що стояла в черзі біля прилавку.

– Не проблема, беріть тітко Ганно, потім порахуємося, – відповів Петро.

Чоловік був власником невеликої крамнички в їхньому селі. Колись її тримала інша родина, родина Гриців. Але коли господарів не стало, їхні діти поїхали в місто, і крамницю викупив Петро – мовчазний, працьовитий чоловік років шістдесяти.

Він не був місцевим, з’явився в цьому селі після того, як не стало його дружини, ніби шукав спокою, заховавшись серед полів і річок.

– Петре, нащо тобі та крамниця? – питала його сусідка тітка Оля. – Тут же заробити важко, люди бідні…

– Та й не заради грошей я, – відмахувався Петро. – Просто хочеться, щоб у селі було щось своє. Бо як не ми, то хто?

І справді: відкрив крамничку, завіз хліб, крупи, мило, трохи овочів, навіть цукерки для дітей. Не було у Петра тих пластикових полиць, що в супермаркетах, – усе просте, з душою. А головне – він довіряв людям.

– Нема зараз грошей? Нічого, принесеш потім, – казав він, коли хтось стидався брати хліб “у борг”. – Тут не місто, тут ми свої.

Хтось спершу соромився. Хтось звик. А дехто навіть плакав – як та Маруся, в якої чоловік пив, а діти були завжди голодні. Петро дав їй продуктів і сказав:

– Не переживай. Головне – тримайся.

Маруся потім влаштувалась в місцеву школу прибиральницею і кожну копійку приносила Петрові. А той тільки махав рукою:

– Ти вже стільки зробила, що борги всі давно відробила.

Одного літа прийшла до Петра дівчинка – Настя, років десяти. Сором’язлива, з рудим волоссячком, очі великі.

— Доброго дня… А можна нам… хліба і макаронів? Мама вдома хвора, тато в Польщі, нема чим платити… Але ми віддамо…

Петро витер руки об рушничок, нахилився до неї:

– А як же. Візьми ще й печива – мама порадіє. А ти як тримаєшся?

– Все добре, – усміхнулась дівчинка, хоч очі блищали.

Після того Настя приходила ще не раз. І щоразу приносила малюнки – на одному був сам Петро з великою усмішкою, на іншому — крамниця з написом “Крамниця доброти”.

У жовтні в селі з’явився бідовий молодик – Сашко, син місцевого вчителя, що свого часу подався “на заробітки”, а повернувся із поламаним здоров’ям і порожніми руками. Люди відверталися: мовляв, нічого доброго з нього не вийде. А Петро не відвернувся.

– Хочеш підробітку? Підмети біля крамниці, допоможи з товарами…

Сашко прийшов наступного дня. Потім ще. Згодом Петро навчив його вести облік, замовляти товар. Через рік Сашко став правою рукою.

– А ти, Петре, що будеш робити, як крамниця піде добре? – якось запитав він.

– Та мені вже не треба багато. Головне — щоб людям було легше.

Одного ранку Петро не відчинив крамницю. Люди стукали, кликали, але двері були зачинені. Зайшли до хати – Петро лежав у ліжку, блідий.

– Все серйозно, – сказала фельдшерка. – Треба в лікарню.

Везли його всією Липівкою – кожен чим міг: хто бензин дав, хто ковдру, хто зготував у дорогу.

Сашко лишився замість Петра. Він уже знав, що і як. Люди довіряли йому, як довіряли Петрові.

У лікарні Петро лежав довго. Але йому писали листи, діти малювали малюнки, а дід Микола навіть передав через родича пісню, яку сам написав про крамницю.

Коли Петро повернувся, село зустріло його як героя.

– Ну ти нас налякав, – сміялася тітка Оля, витираючи очі.

– А крамниця працює краще, ніж будь-коли, – гордо звітував Сашко. – І ще: я зробив табличку. Тепер вона зветься “Крамниця Петра – крамниця добра”.

Минуло кілька років. Петро пішов на пенсію, крамниця перейшла до Сашка. Той одружився з місцевою дівчиною.

У Насті з’явився свій блог про сільське життя, і в першому дописі вона написала:

“Усе почалося з того, що один чоловік повірив у людей. І тоді люди повірили одне в одного”.

Село ожило. Діти бігали до “крамниці добра” як у казку. Старі знали, що навіть без копійки не залишаться голодними. А Петро сидів на лавці, слухав, як сміються діти, і знав: життя вдалося.

Довіра – це не наївність, а сила. Коли ми віримо одне в одного, навіть у найпростішому – ми будуємо світ, у якому хочеться жити. Добро – це вибір, який ми робимо щодня.