Я не добрішою була – я тупенькою була. Яка все терпіла, все пробачала, та ще й винуватою себе вважала. Дякую, що вилікував
Щелепа колишнього чоловіка з гуркотом приземлилася десь у районі першого поверху, коли він побачив, як я паркую свій новенький джип біля магазину.
– Це… це твоя машина? – його очі розкрилися.
– Ні, Льошо, викрала дорогою, – усміхнулася я, спостерігаючи, як він переминається з ноги на ногу.
У кожної Попелюшки одного разу з’являється принц. Тільки от у казках зазвичай замовчують, що іноді принц виявляється рідкісною жабою. А ще частіше – банальним злодієм. Я знаю, про що кажу – сім років життя на це витратила…
Знаєте, який вигляд має жінка, яка сім років прожила з нарцисом? Ось так, як я – ніби вицвіла фотографія. Тиха, непомітна, вічно ховає погляд. У магазині таку зустрінеш – і не помітиш, пройдеш повз. Але ж колись я мріяла, будувала плани, вірила в кохання…
Познайомилися ми з Льошею як у романі – він зайшов до мого магазинчика госптоварів за якимось дріб’язком. Пам’ятаю, посміхнувся так, що в мене коліна підкосилися:
– Пані, а у вас є що-небудь, щоб серце полагодити? А то моє, здається, щойно вкрали.
Банально? Дуже. Але я розтанула як морозиво в липні. Потім були побачення, квіти, красиві слова. Льоша вмів справити враження: міг прийти з однією трояндою, а піднести її так, немов цілий сад до ніг кинув.
– Тонечко, ти в мене най-най, – говорив він. – Така хазяйновита, така турботлива…
А я танула. Мліла. Раділа, що такий красень, така душа компанії – і мій. Усі подруги заздрили: “Ну ти й відхопила! Просто принц!”
Принц, так. Із підворіття. Хоча стоп, давайте по порядку.
У мене був невеликий відділ госптоварів у торговому центрі – знаєте ці крамнички, де від швабр до каструль усе знайдеться? Капіталом не назвеш, але на життя вистачало. Здебільшого тому, що я від самого початку вміла знаходити правильних постачальників:
– Антоніно, у тебе чому каструлі дешевші, ніж у “Посудному”? – дивувалася продавчиня із сусіднього відділу.
– А тому що не треба брати перше, що пропонують. Я три місяці постачальників шукала, перш ніж на цього вийшла.
Працювала я багато. З ранку до вечора на ногах: то товар приймаю, то документи оформляю, то за прилавок встаю, коли продавчиня захворіє. Коробки важкі тягала сама – у вантажників кожен підйом грошей коштує, а я економила кожну копійку.
– Льошо, може допоможеш? – просила чоловіка. – Сил уже немає ці коробки тягати…
А в Льоші завжди знаходилася причина:
– Антоніно, ну ти що? У мене спина болить – в автосервісі весь день машини лагодив!
– Сонечко, вибач, але друг у біді, треба терміново допомогти…
– Та годі тобі, це ж твій магазин, ти й розбирайся! А я втомився, піду полежу…
І я розбиралася. Сама. Завжди сама. Готувала, прала, прибирала – і ще примудрялася бути “хорошою дружиною”. Знаєте, з тих, що і в магазині працює, і вдома порядок наведе, і вечерю приготує, і чоловіка приголубить. А він… він просто був. Красивий. Чарівний. І абсолютно даремний.
Гроші витікали як вода крізь пальці. То йому новий телефон терміново потрібен – “Тонь, ну я розбив свій на роботі”, то куртку брендову придивився – “Люба, Вітька, таку куртку собі відхопи – мені теж потрібна!”, то друг у борг просить – “Я через тиждень поверну, обіцяю!”
Перші “дзвіночки” я старанно ігнорувала. Коли помітила, що гроші з каси випаровуються – списала на власну неуважність. Коли недорахувалася кількох купюр у заначці – вирішила, що сама ж і витратила, та може й забула щось.
– Льошо, ти не брав із тумбочки гроші?
– Антоніно, ти що? Як ти могла таке подумати? – обурювався він із таким щирим виглядом, що мені ставало соромно за свої підозри.
А потім почало відбуватися щось зовсім дивне. Спочатку зник новенький тостер – той самий, преміум-класу, який я тільки вчора виставила на вітрину. Через тиждень зникла мультиварка. Потім узагалі – кавомашина.
Я металася між версіями: може, злодії? Може, хтось із персоналу? Може, я сама щось наплутала з документами? Перевіряла накладні по сто разів, міняла замки.
Але правда виявилася куди банальнішою і болючішою. На записах із камер спостереження – мій чоловік. Мій Льошенька. Злодійкувато озирається, притискає до себе коробку з технікою і швидким кроком іде до виходу. Як справжній крадій…
Того вечора я вперше в житті зірвалася на крик:
– Льошо, ти крав у мене? От просто скажи прямо – крав?!
Він сидів на дивані, гортав щось у телефоні й навіть не підняв очей:
– А, ти про це… Ну так, брав дещо. Тонь, ну що ти завелася? Подумаєш, кілька разів узяв товар…
– Кілька разів?! – я жбурнула на стіл роздруківки з камер. – А це що? А це? А ось це?!
– Ну треба було терміново… Друг просив допомогти…
– Який друг, Льошо? Який друг?! Ти продавав мої речі! Мій товар! Ти крав у мене!
Він нарешті відірвався від телефону і подивився на мене своїм фірмовим поглядом побитого песика:
– Тонечко, ну пробач… Біс поплутав… Давай забудемо? Я більше не буду, чесне слово! Люба, кохана дівчинка моя! Ну будь ласка… будь ласка…
І я пробачила. Знаєте цей стан, коли дуже хочеш вірити? Коли серце переважує розум, а любов затьмарює здоровий глузд? Ось і я… повелася.
Наступного дня він приніс величезний букет троянд. Не одну троянду, як зазвичай, а цілих двадцять одну. Червоні, пахучі, з крапельками роси на пелюстках. Готував мені сніданки, зустрічав із роботи. Навіть почав допомагати в магазині – уявляєте? Сам, без прохань, приходив і розвантажував коробки з товаром.
– Тонечко, я все усвідомив, – говорив він. – Ти ж найдорожче, що в мене є.
І я танула. Вірила. Сподівалася, що ось воно – прозріння, переломний момент, початок нового життя. Він став таким турботливим, таким уважним… Обіймав уранці, робив масаж вечорами, коли я втомлена приходила з роботи. Носив мені каву в ліжко. Одного разу навіть суп зварив – щоправда, пересолений, але яка різниця?
Два тижні пролетіли як у тумані. Я пурхала як на крилах, світилася від щастя. Подруги помітили:
– Антоніно, ти прям світишся вся! Невже пробачила його?
– Пробачила. Він змінився, справді змінився!
А потім я полізла в тумбочку за грошима – час було їхати за новою партією товару. Відрахувала вчора, пам’ятаю точно: сто тисяч. Весь місяць збирала, відкладала…
Купюр у конверті не було.
– Льошо, – я навіть не кричала, голос сам упав до шепоту. – Де гроші?
– Які гроші, сонечко? – він навіть очей від телефону не відірвав.
– Ті, що я на закупівлю відкладала. Сто тисяч.
– Ти щось плутаєш, – він знизав плечима. – Не було там ніяких грошей.
– Як не було? Я ж учора перераховувала!
– Значить, не туди поклала. З тобою таке буває…
І тут мене прорвало. Сім років принижень, брехні та маніпуляцій вирвалися назовні:
– Значить, я забула? Я? Ти зовсім за зозулю мене тримаєш?
– Антоніно, ну ти чого завелася? – він нарешті відірвався від телефону. – Може, в іншому місці лежать? Давай пошукаємо…
– Досить! – я схопила подушку і жбурнула в нього. – Досить брехати! Ти знову за своє! Знову крадеш!
– Та ти що? – він картинно округлив очі. – Як ти могла таке подумати? Після всього, що між нами було…
– Після всього, що ти зробив! – мене трясло. – Геть із мого будинку! Негайно!
– Тонечко, зайчику, ну заспокойся…
– Не смій! – я почала скидати його речі з вішалки. – Не смій називати мене зайчиком! Геть звідси!
Він спробував обійняти мене, заспокоїти:
– Сонечко, ну давай поговоримо…
– Руки прибрав! – я вирвалася. – Речі свої забрав і пішов геть! І щоб духу твого тут не було!
Я почала жбурляти його речі вже в передпокій. Усі ці модні сорочечки, джинсики в, кросівочки модні – куплені, між іншим, на мої гроші. На гроші, які я заробляла, тягаючи непідйомні коробки, поки він “втомлювався” від своїх неіснуючих справ.
– Крихітко, ну ти ж кохаєш мене…
– Кохала. І ненавиджу себе за це, – я жбурнула йому в обличчя його дурні модні сорочки. – Забирайся геть! І не смій повертатися!
Цього разу я не плакала, коли зачиняла за ним двері. Усередині була тільки порожнеча. І дивне, зле полегшення – ніби прокинулася від довгого, кошмарного сну.
Найскладніше виявилося порозумітися з ріднею. Коли я вигнала чоловіка, почалося таке…
– Доню, ну може помиритеся? – голосила мама. – Ну взяв грошей, так у вас же сім’я, все спільне – гроші спільні…
– Мамо, він не грошей узяв. Він крав. Роками. Усе, що міг поцупити.
– Так пояснила б йому, що так не можна…
Я не стала розповідати про камери спостереження і вкрадений товар. Навіщо засмучувати? Нехай думає, що просто гроші брав із сімейного бюджету.
А ось свекруха… свекруха зателефонувала в гніві:
– Ну що, у принцесу вирішила погратися? – у трубці сочилася отрута. – Вигнала мого хлопчика? Та й слава Богу! А то я від сорому згорала – така невістка як ти, така ганьба…
Я мовчки натиснула “відбій”. Заблокувала номер. І розревілася.
Плакала довго. Над собою, над своєю дурістю, над сімома роками життя коту під хвіст. А потім… потім згадала про працівників. У мене ж тепер три людини в підпорядкуванні, від мене залежать. Два продавці й комірник – їм сім’ї годувати, їм не до моїх соплів.
Умилася, нафарбувала вії і поїхала на склад – там якраз велика поставка намічалася. Робота лікує краще за будь-які розмови.
А ввечері вирішила собі влаштувати свято – записалася до косметолога. Давно збиралася, але все відкладала. Досить економити на собі, досить відкладати життя на потім.
Насамперед – змінила всі замки. А потім почала робити те, про що давно думала – вийшла в онлайн-продажі.
Виявилося, що коли не потрібно утримувати дорослого альфонса, гроші не витікають як вода крізь пальці. Виявилося, що я можу планувати, розвиватися, рости. І головне – виявилося, що я набагато сильніша, ніж думала.
За перший місяць я зробила стільки ж продажів, скільки в магазині за квартал. За другий – удвічі більше. Я ніби заново відкрила в собі ту ділову хватку, з якою починала бізнес:
– Антоніно, як ти примудряєшся такі ціни тримати? – дивувалися конкуренти.
– А ви постачальників у регіонах пошукайте, – посміхалася я. – Там і якість не гірша, і ціни людські.
Через півроку я найняла першого помічника – вистачить уже самій коробки тягати. Ще через три місяці відкрила другий магазин, але вже з прицілом на онлайн-продажі: великий склад, зручна логістика, всі справи. До кінця року вже крутила такі оберти, що самій не вірилося.
Минуло ще пів року. Я сиділа в улюбленій кав’ярні, переглядала звіти з продажів, коли спіймала своє відображення в дзеркалі і раптом зрозуміла – я дійсно змінилася.
Ні, не схудла на 20 кіло і не стала фотомоделлю – залишилася тією ж жінкою зі звичайною фігурою. Але з’явилося щось інше: впевнений погляд, пряма спина, якась внутрішня гідність, чи що.
Тепер я могла дозволити собі дорогий догляд – регулярні візити до косметолога, якісну косметику, манікюр-педикюр у хорошому салоні. Не для когось – для себе.
Купила великий позашляховик – не для когось, а тому що реально зручно товар возити і на зустрічі з постачальниками їздити. Зрештою, маю право – три магазини й онлайн-бізнес самі себе не розкрутили.
І тут, звісно, поповзли чутки. У нашому містечку все як на долоні – сьогодні побачили твою машину біля салону краси, завтра вже всі обговорюють, на які гроші живе розлучена.
І, звісно, з’явився Льоша. Як у воду дивилася – варто було бізнесу піти в гору, тут же намалювався. Спочатку “випадково” зустрів біля торгового центру:
– О, Антоніно! А я тебе здалеку побачив – і не впізнав! Покращала! – він окинув мене оцінювальним поглядом. – У салони краси ходиш, дивлюся?
Пройшла повз, навіть не повернувши голови. Але хіба ж від такого відв’яжешся? Через кілька днів – знову!Біля під’їзду:
– Слухай, може, кави вип’ємо? Поговоримо? Я ж бачу – сумуєш…
– Льоше, ти з якого переляку вирішив, що я за тобою сумую? – не витримала я.
– Ну як… ми ж стільки років разом…
– Так. Ти крав, я працювала. Прекрасний тандем.
І пішла собі далі.
А через тиждень приперся до магазину.
У цей момент я якраз паркувала свій новенький джип. Треба було бачити його обличчя! Очі, щелепа десь у районі першого поверху:
– Це… це твоя машина?
– Ні, Льошо, викрала по дорозі. Звісно, моя.
– Очманіти… – протягнув він.
Стоїть, переминається з ноги на ногу:
– Антоніно, я тут це… може, даси другий шанс? Я ж виправився!
– Ні, дякую….
– Ти це… зовсім інша стала.
– У сенсі? – я прямо відчула, як усередині закипає. – Яка “інша”?
– Ну… зла. Раніше добрішою була, м’якшою…
Я розреготалася. Ось просто в голос:
– Добрішою? Льошо, ти плутаєш доброту з тупістю. Я не добрішою була – я тупенькою була. Яка все терпіла, все пробачала, та ще й винуватою себе вважала. Дякую, що вилікував.
І пішла, залишивши його з відкритим ротом посеред парковки. Але Льоша… Льоша не був би собою, якби здався так просто. Через кілька днів він заявився до мене додому. О десятій вечора.
Дзвінок у двері – на порозі Льоша, пом’ятий якийсь, очі сумні:
– Антоніно, відкрий… поговорити треба.
Я стояла за дверима і слухала, як він звично грає голосом. Цей жалібний тон, ці інтонації – весь його коронний набір:
– Тонечко, я все усвідомив… – зітхання. – Я так винен перед тобою…
“Цікаво, – подумала я, – скільки він репетирував перед дзеркалом?”
– Крихітко, ну впусти… Я зранку не їв нічого… – останнє він вимовив особливо несамовито.
І тут я не витримала – розсміялася. Відчинила двері, дістала гаманець:
– На, тримай двісті гривень. На фаст фуд вистачить. Наступного разу відразу кажи, що голодний – не люблю, коли навкруги ходять.
У нього аж щелепа відвисла:
– Ти… ти що робиш?
– Годую голодного. Хіба не цього ти хотів?
– Але… це ж я! Твій Льоша!
– Колишній Льоша, – поправила я. – Який крав гроші, крав техніку. Чи ти думав, я забула?
– Антоніно, ну скільки можна старе згадувати? – він спробував прорватися у квартиру. – Я ж вибачився!
– А я не пробачила, – я вперла руку в одвірок. – І не пробачу.
Я зачинила двері. Постояла, прислухаючись до його кроків на сходах. А потім подивилася на себе в дзеркало і… розплакалася. Від полегшення, від злості, від якоїсь дикої суміші емоцій.
Знаєте, що найкумедніше? Наступного дня він написав: “Антоніно, може, ще раз поговоримо? Я тут подумав…”
Я мовчки заблокувала номер.
Знаєте, що я зрозуміла за ці три роки? Коли викидаєш зі свого життя токсичного чоловіка, в ньому звільняється стільки місця! Для нових ідей, для розвитку, для себе коханої. Ось просто зараз я їду на зустріч із постачальником елітного посуду – буду розширювати асортимент у своїх магазинах.
А дорогою думаю, чи не заїхати на масаж? Маю право – я тепер сама собі господиня. І виявляється, щастя не в тому, щоб знайти ідеального чоловіка. А в тому, щоб знайти себе. І якщо для цього потрібно пройти через зраду – що ж, мабуть, така ціна свободи.