Тамара Ігорівна була на дачі сама. Жінка вирішила зайнятися улюбленою справою – квітами. Її клумба потребувала уваги. Треба ж квіточки і полити, і підгодувати, й обрізати зів’ялі бутони! Захопившись улюбленою роботою, Тамара Ігорівна не помітила, як послизнулася на мокрій землі і ще й невдало підставила руку… Вона спробувала встати, але не змогла. Телефон залишився в хаті… – Що ж робити?! – тільки й подумала жінка. І раптом рипнула хвіртка, і на порозі зʼявився… Тамара Ігорівна очам своїм не повірила.
Тамара Ігорівна була на дачі сама. Жінка вирішила зайнятися улюбленою справою – квітами. Її клумба потребувала уваги. Треба ж квіточки і полити, і підгодувати, й обрізати зів’ялі бутони! Захопившись улюбленою роботою, Тамара Ігорівна не помітила, як послизнулася на мокрій землі і ще й невдало підставила руку… Вона спробувала встати, але не змогла. Телефон залишився в хаті… – Що ж робити?! – тільки й подумала жінка. І раптом рипнула хвіртка, і на порозі зʼявився… Тамара Ігорівна очам своїм не повірила.
Тамара Ігорівна завжди була жінка реально мисляча.
Люди вони з чоловіком і донькою небагаті, живуть у невеликому містечку в пʼятиповерховому старому будинку.
Тому Тамара Ігорівна чудово розуміла, що їхній доньці Марині не світить вдало вийти заміж.
Марина у них була далеко не красуня, причому ще й повненька.
Коледж добре закінчила, працює, але заробляє небагато.
І начебто у них все не гірше, аніж у людей.
Чоловік її, Віктор Петрович, працює на фірмі, всього у них для життя вистачає, навіть є дача за містом.
Живуть в окремій двокімнатній квартирі, у Мариночки своя кімната.
У Віктора Петровича ще й машина є, він нею дуже задоволений.
Але коли Марина виросла і Тамара Ігорівна реально подивилася на їхню ситуацію, вона зрозуміла, що Маринка їхня зовсім не найкраща наречена і зять хороший їм точно не світить.
Тому Тамара Ігорівна вже заздалегідь його дуже незлюбила.
Певна річ, що хлопець буде так собі і її улюблена донька буде з ним нещасна!
Але з іншого боку перешкоджати дочці Тамарі Ігорівні також не хотілося.
Тому, коли Мариночка познайомила їх із Валерієм, Тамара Ігорівна навіть оком не кліпнула.
Але морально одразу настроїлася на нелюбов до нареченого.
І не помилилася…
Валерій був великий, на вигляд пухкий і, звичайно, любив смачно поїсти.
При першому ж знайомстві він з’їв усе, що було на столі. При цьому не хапав, а ніби соромився і їв повільно. Але Тамару Ігорівну не обманеш.
Вона одразу зрозуміла – такого не прогодувати! Цікаво, ким він працює і скільки заробляє?
Але виявилося, що Валерій працює з дому з комп’ютера і заробітки у нього нестабільні.
Та й живе з батьками й сестрою в такій же ж квартирі, як у них, тож спочатку жити вони збиралися в кімнаті Мариночки.
Дочка сяяла, батько теж був радий. Він дуже любив Марину.
А Тамара Ігорівна одразу зрозуміла, що всі витрати заміжжя доньки ляжуть на її плечі…
Весілля відзначали у них вдома. Були його батьки, сестра і один друг, рази в два менший на зріст від Валерія. Дивний дуже. Він теж з компʼютера працював з дому…
– Мариночко, може не треба так поспішати, ви ще дуже мало знайомі? – перед самим весіллям не витримала і запитала Тамара Ігорівна.
– Ти що, мамо?! Валерій чудовий, і він мене любить! – твердо сказала донька. – І взагалі, мені вже тридцять п’ять, а я дуже хочу дітей. І Валерій теж.
Від цих слів Тамара Ігорівна ахнула. Вона вже давно перегоріла мріями про внуків.
Знайомі часом таке про своїх онуків розповідають. Вони тільки й радіють, коли внуки погостюють і від них їдуть.
Наслухавшись розповідей про сучасних дітей ніяких онуків не захочеш!
Добре хоч, що вони вже з Віктором Петровичем на пенсію вийшли. Як відчували, що попереду літо і вони на дачу поїдуть.
Дякувати Богові є куди поїхати…
Віктор Петрович першу поїздку на дачу вирішив зробити один, як завжди.
Треба будиночок після зими прогріти, провітрити, вікна помити, те се.
А потім і по Тамарочку вже їхати.
Завантажив він машину до самого верху і поїхав пошвидше з дому.
Маринка була на роботі, а зять у кімнаті зачинився. Чи то спить, чи за комп’ютером сидить, хіба його зрозумієш?
– Ну і зять, – думав Віктор Петрович. – Навіть не запропонував допомогти речі завантажити! Хоча з іншого боку воно й добре. Поїхати б скоріше на дачу і довше його не бачити.
Тамарочка просила через пару днів по неї приїхати. Вона сумки з одягом збере, розсаду, і кота. І вони поїдуть до пізньої осені. Очі б цього Валерія не бачили!
Так і вчинили.
Віктор Петрович, як і обіцяв, приїхав по Тамару Ігорівну.
Вона вже все приготувала, навіть кота у перенесення посадила, щоб не втік в останній момент.
Прощання з дочкою було коротким і трохи натягнутим. Марина сяяла щастям. Вона обіймала матір і повторювала, як палко любить Валерія.
Тамара Ігорівна тільки кивала головою, намагаючись не дивитися на двері кімнати, за якою, як вона підозрювала, спав її новоспечений зять…
…На дачі Тамара Ігорівна з головою пішла в город. Копала, садила, полола, наче намагалася викорчувати зі своєї душі всі тривоги й побоювання за майбутнє дочки.
Віктор Петрович бурчав, що вона втомить себе, але в глибині душі розумів її.
Він теж хвилювався за Марину, але намагався не показувати цього, щоб не посилювати ситуацію…
…Минуло кілька тижнів. Марина дзвонила рідко, переважно писала короткі повідомлення.
«У нас все гаразд, мамо. Валерій багато працює. Люблю вас…»
Тамара Ігорівна відчувала, що за цими скупими рядками ховається щось більше. Але Марина не поспішала ділитися…
…І от одного вечора, коли сонце майже вже зайшло, на дачу приїхала Марина.
Одна.
Обличчя її було заплакане, очі червоні, і Тамара Ігорівна одразу все зрозуміла…
– Молодець, що нарешті приїхала. А ти що така заплакана? Що трапилось, доню? – запитала вона, обіймаючи Марину.
Марина розплакалася ще сильніше.
– Мамо, він цілими днями грає в комп’ютерні ігри і каже, що це його робота! А я ходжу на роботу, готую, прибираю, а він тільки грає! Мамо, я більше так не можу!
Тамара Ігорівна зітхнула. Вона підозрювала, що так і буде. Поганий зять їм дістався!
Але зараз був не час для слів «а я ж говорила». Зараз треба було підтримати дочку.
– Ходімо в хату, доню, чаю разом поп’ємо, все буде добре. Ми щось придумаємо…
Віктор Петрович мовчки налив Марині чаю і підсунув тарілку з пиріжками.
Він зрозумів, що зараз краще мовчати і просто бути поряд.
Марина розповіла все…
Про те, як Валерій обіцяв золоті гори, а насправді виявився лінивим утриманцем.
Про те, як він постійно просив у неї гроші на “розвиток бізнесу” в інтернеті.
– Він тільки обіцяє, а на ділі поки що нічого не заробив. Але каже, що любить і всього доб’ється. А я йому вірила і люблю його досі, що мені робити, мам? – плакала Марина. – Може й справді я його не розумію? Це так Валерій мені каже!
Тамара Ігорівна слухала, гладила дочку по голові і думала про те, як же ж вона мала рацію.
Кохання тільки в кіно буває. Там герої сильні й красиві, а її Мариночці нема на що розраховувати.
Як же ж прикро за доньку. Краще б вона так і жила одна спокійно!
– Марино, напевно треба з ним розлучитися, раз так все погано.Ти молода, розумна і ти заслуговуєш на кращу долю. Одній іноді краще, аніж із таким чоловіком. Не дозволяй йому зруйнувати твоє життя, подумай гарненько.
Марина кивнула, витираючи сльози.
– Напевно ти мала рацію, мамо. Ми поспішили, але я Валерію так вірила! Я у вас переночую, ще подумаю, а завтра поїду…
Тамара Ігорівна мовчки обійняла дочку. Зрозуміло, що попереду на них чекає непростий період, але вони впораються. Жили ж якось і без цього Валерія.
Наступного ранку Віктор Петрович повіз Марину назад у місто, а Тамара Ігорівна залишилася на дачі.
Вона дивилася на свій город, на свої грядки, на свої квіти і думала, що життя триває.
Можливо, колись Марина все таки зустріне свою людину. А може й не треба їй нікого?
Щоб відволіктися від похмурих думок, вона вирішила зайнятися улюбленою справою – квітами.
Клумба потребувала уваги. Треба й полити, і підгодувати, й обрізати зів’ялі бутони.
Захопившись, Тамара Ігорівна не помітила, як послизнулася на мокрій землі. Невдало підставила руку, прямо на камінці, якими було обкладено клумбу…
Вона спробувала підвестися, але не змогла. Телефон залишився в хаті.
Що ж робити?!
І раптом, ніби у відповідь на її безмовний вигук про допомогу, рипнула хвіртка, і на порозі зʼявився…
Тамара Ігорівна очам своїм не повірила.
Валерій!
Вигляд у нього був розгублений і винуватий.
– Тамаро Ігорівно! Що у вас сталося?! – ахнув він і підбіг до тещі.
Побачивши її безпорадний стан, Валерій без зайвих слів підхопив жінку на руки.
Тамара Ігорівна навіть і не очікувала, що він такий сильний.
А той акуратно доніс її у сад на лавку і посадив.
– Зараз, зараз, – метушився він, дістаючи телефон. – Я швидку викликаю…
Поки чекали швидку, Валерій приніс води, заспокоював і розпитував про самопочуття.
Тамара Ігорівна з подивом дивилася на нього:
– Ну зовсім інша людина!
У районній лікарні, куди вони поїхали разом, Валерій не відходив ані на крок.
На руку наклали повʼязку. Валерій викликав таксі і дбайливо довіз її до дачі.
Там він допоміг тещі влаштуватися на дивані, приніс пігулки і, трохи запинаючись, почав пояснювати причину сварки з Мариною.
– Розумієте, Тамаро Ігорівно, я не хотів раніше аніж треба говорити… Я розробляю комп’ютерні ігри й сайти на замовлення.
Там треба було добряче вкластися, щоб потім був результат.
Проте тепер я багато заробив, на перший внесок на квартиру вже є, а далі ще краще буде.
А Маринка вирішила, що я просто граю. Та я Марину дуже люблю і на все для неї готовий!
Тамара Ігорівна слухала його й відчувала, як її бере сором.
Вона судила його поспішно, бачила тільки погане. А він виявився дбайливою, сильною і люблячою людиною.
Просто трохи… Не такий як всі, дивакуватий.
А ще вона раптом помітила, як Валерій з Мариною схожі. У них навіть посмішки однакові!
…Мариночка поруч із Валерієм просто розквітла. Ті, хто їх не знали раніше, навіть питали:
– Це у вас син і донька? Які схожі!
Тамара Ігорівна і не заперечувала. Тепер вона сама називала Валерія сином. А як же ж інакше?! Він, рахуй, їй життя врятував!
А ще тепер вони з Віктором Петровичем онуків чекають.
Кажуть що двійнята будуть. От як добре!
Напевно, у них будуть чудові онуки, бо ж донька в них чудова, а зять так і взагалі найкращий!
Тепер згадуючи, як все було, Тамара Ігорівна навіть рада, що все так вийшло і Валерій себе проявив.
Маринка тоді з батьком одразу назад разом повернулися на дачу.
– Матусю! Що сталося? Валерій мені все розповів! Вибач мені, я була така нерозумна! Не дала йому навіть слова сказати й поїхала.
А Віктор Петрович, зазвичай небагатослівний, підійшов до Валерія і міцно потис йому руку.
– Дякую, хлопче, ти справжній мужик!
Марина пригорнулася до Валерія, і Тамара Ігорівна побачила в їхніх очах стільки любові і ніжності, що серце її наповнилося теплом і радістю. Вона зрозуміла, що щастя її дочки в надійних руках.
Минуло кілька місяців. Тамара Ігорівна одужала. Марина й Валерій купили квартиру в новому будинку, неподалік дачі.
Вони часто приїжджають у гості й допомагають по господарству.
І ось, настав довгоочікуваний день – Марина народила двійню, хлопчика й дівчинку.
Назвали їх Олег і Катруся.
Тамара Ігорівна й Віктор Петрович просто обожнювали внуків.
А Валерій виявився чудовим батьком.
Він із задоволенням порався з дітьми, читав їм казки, грав у ігри, для розвитку…
…Життя прекрасне і сповнене сюрпризів. Й іноді, щоб побачити справжнє золото, треба просто трохи почекати й дати людині шанс.
А материнське серце, хоч і багато відчуває, але іноді може й помилятися.
Головне вчасно це зрозуміти і виправити. І тоді щастя обов’язково постукає в двері…