А що це ви принесли? Домашню ковбасу? – прискіпливо зміряла гостинці Олена Петрівна. – Та, що було, те й принесла, – тихо відповіла Марія Іванівна. Олена Петрівна і Марія Іванівна – дві свахи, які ні в чому не можуть дійти згоди. З першого дня, як їхні діти – Оксана й Тарас – побралися, між свахами стояло невидиме змагання. У кого весільний подарунок дорожчий. Хто краще варить борщ, і не тільки

– А що це ви принесли? Домашню ковбасу? – прискіпливо зміряла гостинці Олена Петрівна.

– Та, що було, те й принесла, – тихо відповіла Марія Іванівна.

Олена Петрівна і Марія Іванівна – дві свахи, які ні в чому не можуть дійти згоди.

З першого дня, як їхні діти – Оксана й Тарас – побралися, між свахами стояло невидиме змагання. У кого весільний подарунок дорожчий. Хто краще варить борщ, і не тільки.

Марія Іванівна жила в селі, мала невелику господарку, город і звичку все робити своїми руками. Та й з вигляду вона була звичайна сільська жінка.

А Олена Петрівна була зовсім інша, мешкала в своєму великому будинку, ходила на манікюр і обожнювала французькі сири.

Коли зʼявився онук, бабусі стали ще більше сперечатися.

– Я йому купила дорогий конструктор, – казала одна.

– А я йому зв’язала светрик, – відповідала інша.

І хоч діти їхні терпіли, на кожному святі зітхали:

– Мамо, ну хоч цього разу без змагань…

Але без змагань жодного разу не обходилося.

На п’ятиріччя онука дві бабусі зчепилися не на жарт.

– Я замовили клоуна, батути і величезний торт, – гордо повідомила Олена Петрівна. – На все витратила 20 тисяч гривень.

– А я – привезла кошеня у подарунок, – сказала Марія.

– Що? Кіт з села? Це ж не рівень!

– Зате не фальшиво, – відрубала Марія. – У нас хоч від щирого серця, а не за долари.

Святкування пройшло, як весілля з двома нареченими. Кожна – зі своїм сценарієм. Внук розгубився, діти стомилися, а дві свахи вийшли з хати мовчки – не прощаючись.

– Більше її в наш дім не пускай, – бурчала Олена. – Я її не витримаю.

– Мамо… Вона – бабуся нашого сина, – втомлено відповів Тарас.

– І що? Я теж бабуся! Тільки не варю козине молоко, щоб зіпсувати дитині шлунок.

Минув рік. Другий. Свахи бачилися лише по великих святах. Говорили мало. А в душі – образа.

Поки не сталась біда.

У Марії Іванівни згорів будинок. Від груби. За лічені хвилини все, що наживала 30 років, згоріло вщент. Діти одразу приїхали, забрали маму до себе в місто.

– Мамо, поживеш у нас трохи, поки щось не придумаємо, – казала Оксана.

– Я вам заважатиму…

– Про що ви говорите? Ми вже всі свої.

У той самий вечір в двері квартири постукали. На порозі стояла Олена Петрівна. У руках – тепла ковдра, пляшка хорошого вина й кошик фруктів.

– Я… почула про пожежу. Маріє, тримайтеся. Якщо щось треба – кажіть.

Марія підняла очі, зморшки на лобі затремтіли.

– Дякую. І… вибачте, якщо колись щось не так.

– І ви мене, – м’яко сказала Олена.

Вперше за всі ці роки вони обійнялися.

За кілька хвилин вони вже сиділи разом на кухні, пили чай і раділи, як росте внук.

– А знаєте що, Маріє, нема чого вам тут дітям заважати, – раптом заявила Олена.

Марія Іванівна засмутилася, всі відразу затихли і насторожилися, бо подумали, що Олена Петрівна знову взялася за своє.

– Переїжджайте до мене. У мене будинок великий, місця вистачить, і мені не так сумно одній буде, – запропонувала сваха.

Марія погодилася, бо і сама розуміла, що у дітей місця мало.

Вони готували разом обіди, сміялись, іноді навіть сперечались – але вже без змагань хто кращий. Марія навчила Олену заквашувати капусту, а та – її пекти суфле з яблуками.

Разом садили грядки і збирали урожай. А ввечері дивилися свої улюблені серіали.

– Наші мами дружать – діти не вірили, що таке можливо.

А свахи відповідали:

– Ми тепер не свахи. Ми тепер сестри по внуку!

Щоб відновити будинок Марії був потрібен час і кошти, і весь цей час жінка жила у свахи, зовсім не відчуваючи дискомфорту.

А коли все було готово, і діти приїхали по Марію, щоб та додому поверталася, їй було дуже важко покидати дім, в якому її так добре прийняли.

– Дякую вам, Олено, за все. Тепер ви до мене в гості приїжджайте. Добра ви, хороша, – каже, змахуючи зі щоки скупу сльозу.

– І ви, Маріє, хороша людина. То чому ж сварилися?

– Гордість. Дурна.

– А тепер?

– А тепер слава Богу, що живі. Що розуму набралися. Що маємо одне одного.

Щастя між родичами – не в грошах і не в змаганні хто кращий. Бо справжня родина – це не конкуренція, а підтримка. Ну хіба ж не так?