— Так, так, так, так. Швидко ти заміну мені знайшла. – Пролунав від дверей голос Бориса. Віра здригнулася, різко озирнулася і заморгала розгублено. Вона так хотіла, щоб чоловік повернувся, і ось він стоїть у дверях, а вона не рада йому чомусь. — Це майстер, кабельне телебачення підключає, – квапливо пояснила вона

Віра ходила з кута в кут по квартирі. Вона ніяк не могла повірити в те, що відбувається. Та й як можна повірити, що чоловік, з яким прожили п’ятнадцять років разом, пішов.

— Йду. Люблю іншу. Вибач, – сказав він.

Виявляється, і речі зібрав заздалегідь. Підготувався.

І здогадувалася, що щось не те: затримувався на роботі, говорив про позапланові перевірки, зустрічі з друзями… Вона вірила. Вірніше, хотіла вірити.

«Скільки днів минуло після його відходу? Три чи більше?» – намагаючись згадати, Віра міряла кроками кімнату. Вона дійшла до вікна, розвернулася і пішла назад, до дверей. Усього одинадцять кроків. Вона механічно їх рахувала щоразу. Жінка навіть не пам’ятала, коли їла востаннє.

Віра зробила ще п’ять кроків і встала в передпокої перед дзеркалом. Бліде змучене обличчя, червоні опухлі від сліз очі. «Ну й вигляд. Зате схудла», – безрадісно посміхнулася вона, але посмішка одразу ж згасла, куточки губ скорботно опустилися вниз.

— Ти сама винна. Казала тобі, що треба акторкою бути, струс чоловікові треба давати, змушувати ревнувати, – згадала Віра нещодавню розмову з мамою.

— Мам, замість того, щоб підтримати мене, ти читаєш мені нотації. – Віра не змогла стримати істеричних сліз.

— Так, Микита поживе в мене, поки ти до тями не прийдеш. Не потрібно йому бачити, як ти мучиш. Може, Борис нагуляється і повернеться ще.

Мама поїхала і забрала з собою Микиту. І ось Віра одна. Зовсім. «Може, і краще, що Микита у мами. Я не змогла б прикидатися рано, і він би теж страждав. А раптом і справді, Борис повернеться?» – Віра навіть зупинилася від цієї думки.

На очі попався телефон. «І де друзі? Чому не дзвонять, не втішають?» Утім, у неї не залишилося друзів. Роз’їхалися, хто куди. А ті, чиї номери забиті в адресній книзі – друзі чоловіка. А вони навряд чи телефонуватимуть, співчуватимуть. Вона гортала адресну книгу, видаляючи номери «друзів». Палець завмер на номері Бориса. Віра вимкнула мобільник.

Вона підійшла до вікна й обхопила себе руками. Згадала, як схопила чоловіка за руку, намагалася зупинити, втримати. А потім викрикнула гидоти й відпустила. Нерозумно. Треба було зіграти в гордість. Але тоді їй було не до того, щоб думати, як треба поводитися.

«Просто так роки спільного життя не викинеш. Вони в’їлися в речі, атмосферу квартири, в пам’ять. Потрібно взяти себе в руки. Хто б порадив, як це зробити. Якби поруч хтось був, із ким можна поділитися болем, просто виговоритися, напевно, легше стало б. Нікому мій біль не потрібен. У всіх своїх проблем повно».

Віра знову міряла кроками кімнату. Погляд упав на аптечну упаковку на столі. «Коли я витягла її з шафи?» Її пересмикнуло від думки, що закралася в голову. Вона взяла коробочку і гидливо жбурнула в кут. Упаковка з ліками впала за спинку дивана. «Нехай там і лежить, щоб не спокушала».

Вона зайшла у ванну і втупилася в дзеркало, забувши, навіщо прийшла. Волосся некрасиво й понуро звисало на обличчя. Віра роздяглася і встала під душ. Коли сушила волосся феном перед дзеркалом у передпокої, у двері подзвонили.

Спочатку подумала, що для купи всіх інших проблем ще й фен зламався. Вимкнула і принюхалася. Гарью не пахло. Над головою знову пролунав пронизливий дзвінок.

Усе-таки хтось прийшов підтримати її. Віра відчинила двері. На порозі стояв чоловік у чорній куртці та з валізкою в руках. Вона здивовано дивилася на нього і мовчала. Чоловік теж нічого не говорив, чекаючи, мабуть, від неї запрошення увійти або запитань.

— Ви подавали заявку на підключення кабельного телебачення? – нарешті, запитав він.

Віра навіщось озирнулася назад, ніби за спиною міг стояти хтось, хто викликав майстра.

— Ні. У нас уже підключено кабельне. – Вона навіть не зрозуміла, що все ще говорить «нас», маючи на увазі їхню з чоловіком сім’ю, якої вже кілька днів не існувало.

— Як ні? Це квартира шістдесят дев’ять? – уточнив чоловік.

— Ви адресу неправильно записали. У нас чотири будинки під одним номером, тільки з різними літерами. Часто плутають. – Віра відкинула з обличчя вологе ще волосся.

— А-а-а-а… – протягнув чоловік. – Отже, вам допомога не потрібна? Я, взагалі, багато чого можу. Ремонт роблю будь-який, але більше з електрики. – Чоловік, здавалося, не збирався йти.

— Ну… – почала Віра і схаменулася. – Потрібна допомога. Щоправда, я не впевнена…

— Та без проблем. Показуйте, що потрібно зробити. – Чоловік зробив крок до неї, і Віра рефлекторно відступила назад. Чоловік розцінив це як запрошення увійти і переступив через поріг.

Він поставив валізку на підлогу передпокою, зняв куртку і роззувся. Потім подивився запитально на Віру.

— Проходьте на кухню, – запросила вона і пішла слідом за ним.
Чоловік зупинився посеред кухні, озирнувся. Віра квапливо почала пояснювати.

— Та ні. Нічого ремонтувати не треба. Просто посидьте зі мною. – Віра запалила конфорку під чайником і сіла до столу.

Чоловік сів навпроти. На ньому був одягнений в’язаний джемпер. Такий затишний і домашній, що в неї защемило всередині . Вона сама скільки разів хотіла зв’язати Борису такий, та все не виходило – то часу не вистачало, то відволікало щось.

— Дружина в’язала? – запитала вона, не зводячи очей із темно-синього джемпера.

— Га? – Чоловік нерозумно оглянув себе. – Ні, мамо. Від вас чоловік пішов? – раптом запитав він.

— Що, дуже помітно? – Віра поморщилася.

— Не те щоб дуже. – Він помовчав. – У вас погляд сумний. Ви одна, а у квартирі повно чоловічих речей.

—Чоловік скоро з роботи прийде, – навіщось збрехала Віра. – Знаєте, мені часто хотілося побути самій. А зараз зрозуміла, що одна не можу. – Вона встала, підійшла до вікна і стала спиною до чоловіка.

— Два роки тому від мене пішла дружина. Сказала, що їй набридло жити від зарплати до зарплати. Вона познайомилася з кимось в інтернеті, забрала доньку і поїхала в Німеччину, до старого і багатого німця.

— І щаслива там? – Віра повернулася до чоловіка.
Він знизав плечима.

— Каже, що щаслива. Дзвонить іноді. За донькою дуже сумую. Узяв підробіток. Вечорами підключаю кабельне. Досі не можу один у чотирьох стінах сидіти. Ви, жінки, думаєте, що в нас усе легко. А ми, чоловіки, теж люди, теж страждаємо. Пити почав, але вчасно зупинився. Тож усе налагодиться. Не відразу, але з часом стане легше.

Чайник зашумів, викидаючи з носика хмару пари. Віра не помічала, замислилася над словами чоловіка. Він встав і вимкнув газ. Потім по-хазяйськи поставив на стіл дві чашки й налив чаю.

— У вас діти є? – запитав він і відпив із чашки, обпікаючись.

— Син. Мама до себе його взяла поки що, – відповіла Віра, не дивлячись на нього і не доторкаючись до чаю.

— А знаєте що? Я вам зараз покажу одну фішку. Ходімо. – Він підвівся і пішов у кімнату.
Віра хотіла зупинити його, але чомусь пішла слідом. Він щось пояснював, перемикав канали в телевізорі, розповідав. Поступово Віра відволіклася від своїх думок, стала уважніше його слухати, ставити запитання.

— Так, так, так, так. Швидко ти заміну мені знайшла. – Пролунав від дверей голос Бориса.

Віра здригнулася, різко озирнулася і заморгала розгублено. Вона так хотіла, щоб чоловік повернувся, і ось він стоїть у дверях, а вона не рада йому чомусь.

— Це майстер, кабельне телебачення підключає, – квапливо пояснила вона.

— А що його підключати? Воно в нас уже є. Або що сталося, поки мене не було? – пожартував Борис. – Бо я дивлюся, ти розпатлана, у халатику, гелем для душу пахнеш. А син де? – Борис виставив груди і зробив кілька кроків у напрямку до майстра. — А ну йди звідси. Кабельне він тут підключає.

Віра перегородила чоловікові дорогу, але він відштовхнув її вбік.

— Ти ж начебто пішов? Кинув дружину і сина. Чого так швидко повернувся? Чи вигнали? – Чоловік із викликом подивився на Бориса.
Вони виглядали як два півні, що рвуться в бій.

— Я тобі зараз… – Борис замахнувся на майстра, але той перехопив його руку і вивернув назад.

Борис зігнувся і скрикнув від болю.
— Пусти! Та хто ти такий?

— Я майстер, проводжу і налаштовую кабельне телебачення. Я відпущу, якщо не будеш кулаками розмахувати. – Він явно перевершував Бориса вагою і зростом.

— Гаразд, гаразд, не буду, пусти, – стогнав Борис.

Чоловік відпустив. Борис випростався, потираючи руку. Кинув недобрий погляд на Віру і вийшов.

— Чого це ви тут розкомандувалися? Хто вас просив втручатися? – крикнула Віра і кинулася за чоловіком, але скоро повернулася назад, засмучена і зла. – Ідіть теж. – Вона відкинула з обличчя прядку давно висохлого волосся.

— Вибачте. – Чоловік дістав із кишені штанів візитку і поклав на тумбу телевізора. – Зателефонуйте, якщо допомога потрібна буде.

Віра не пішла його проводжати. Коли грюкнули вхідні двері, вона взяла візитку і прочитала: «Завжди під рукою. Швидкий Інтернет, телебачення HD-якості. Вигідне підключення. Технічний майстер – Горбенко Ігор Дмитрович».

Наступного дня вона зателефонувала йому і вибачилася. Він запросив її в кафе. А через місяць, незважаючи на вмовляння Бориса почати все спочатку, Віра подала на розлучення.

Ще через вісім місяців приїхала з Німеччини дружина Ігоря з донькою. Її багатий старий пішов з життя. Усе його майно і гроші дісталися його колишній дружині та дорослим дітям. І вона повернулася в країну, до колишнього чоловіка.

Але Віра та Ігор уже одружилися й анітрохи не шкодували про це.

Двоє людей зустрілися, щоб ніколи не розлучатися.

Коли тебе зрадили, здається, що життя завалилося. А виявляється, воно ще й не починалося.
Так буває.