Ксенія від радості перегнулась через стіл і поцілувала Борю у щоку. Коли вона відвернулася, він машинально витер її.

– Борис?! Привіт! — до Бориса підійшла жінка, яка смутно когось йому нагадувала. – Не впізнав?

У залі було галасливо від музики і гучних розмов однокласників, які щойно зустрілися. 15 років минуло після закінчення школи і ось колишня староста Маринка Бєлова вирішила зібрати всіх, кого змогла, знайти через соцмережі чи сарафанне радіо.

Але навіть попри шум і гучну музику Борис вловив знайомі інтонації, які так любив ще в школі.

– Ксюшо? – Він справді не впізнав її, так вона змінилася. Волосся, яке давно не бачило стиліста, було зачесане назад і прибрано в хвіст. Сіре неживе обличчя. З косметики – помада червоного кольору, що не вписується в образ. Сукня, можливо, колись модна, тепер виглядала зношеною і неохайною. Стоптані туфлі завершували загальний вигляд.

— Ти змінилася, — Борис підвівся з-за столу і посунув Ксенії стілець.

– Так, я знаю. Не всім щастить, як Бєловій, — вона кивнула у бік Маринки, яка чудово виглядала, пурхала як метелик між столами, реготала і кожному приділяла увагу.

— Ну, у нас не тільки Бєлова в люди вибилася, — заперечив Борис, — Бєлкіна геть — начальник відділу постачання на заводі, Пономарьов — ЧП своє відкрив, вантажоперевезеннями займається, Антонова…

— Та знаю я про всіх, — перебила його Ксенія, — ти ж, теж начальником став. Щоправда, я завжди знала, що ти далеко підеш. Не дарма ж я тоді на тебе звернула увагу.

Борис усміхнувся. Так, звернула. Пам’ять підкинула йому спогади п’ятнадцятирічної давнини.

У школі Боря любив Ксюшу. Йому подобалася її зухвалість, її нахабна усмішка, яка, як йому здавалося, таїла в собі багато таємниць. І одного разу він наважився запросити її до кіно.

— Савельєв, а чого в кіно, а не в кафе? – посміхнулася вона. — Боїшся, грошей не вистачить?

— Нічого я не боюся, — зніяковів тоді Борис, — пішли до кафе, якщо так хочеш.

— А я хочу й у кафе, й у кіно. — Ксюша прижмурила свої блакитні, як небо, очі й вичікувально дивилася на хлопця.

– Так ,легко! — він піддався на хитрий прийом дівчини. Щоправда, Борис поняття не мав, де взяти стільки грошей. На допомогу прийшов однокласник Вітька Пєтухов.

– Чуєш, Савельєв, будь другом, підміни мене сьогодні на мийці. Бабло на руки в кінці зміни отримаєш одразу. А то я Бєловій пообіцяв до бабці її сходити, дров наколоти.

Пропозиція була дуже доречною. Вісім годин Боря мив машини замість Вітьки та заробив грошей, що вистачило б не на один похід і в кіно, і в кафе.

– Оксано, – підійшов до однокласниці Борис наступного дня в школі, – вибирай, на який фільм хочеш.

— О, Савельєв, та ти ніяк розбагатів? – Здивувалася Ксюша. — Ну, тоді, може, одразу в кафе? А дорогою заглянемо до магазину. Я там придивилася такий симпатичний шарф! Ти ж купиш мені шарфик?

Оксана вміла переконувати. Борис купив їй і шарф, і сумочку. Потім він ще багато разів купував Ксюші то браслетик «Ну це ж така дрібниця!», то косметичку «Тобі не соромно, що у твоєї дівчини така задерта косметичка?», то набір косметики «Ой, Борюсечко, там дівчата косметику принесли. Французьку! А я хочу для тебе бути завжди красивою-красивою!».

Вона знала, що Борі доводилося працювати після уроків, щоб вистачало грошей на всі її забаганки, але заплющувала на це очі. Робота була не завжди, і тоді Ксюша злилася на Борю і переставала з ним розмовляти. Але після того, як у нього знову з’являлася робота та гроші, вона чарівним чином знову з’являлася в Бориному житті.

А потім була підготовка до іспитів та вступу до інституту. Борі стало не до роботи. Яке ж було його здивування, коли він побачив Ксюшу на вулиці з хлопцем із паралельного класу. Оксана тримала його за руку, весело посміхалася, заглядаючи йому в обличчя та періодично цілувала в щоку.

Боря навіть спершу не повірив своїм очам. Але, проморгавшись, все ж таки переконався, що не помилився.

– Оксано! — гукнув він тоді. Вона неохоче відірвалася від кавалера і підійшла до однокласника.

— Ну, чого тобі, Савельєв? — невдоволено скривила вона губи.

– Оксано, ти з ним? — Борис кивнув на хлопця, який чекав на дівчину осторонь.

— Так, а що, не видно? — зухвало відповіла та.

– А як же я? — здивувався Боря.

– Ха, а що ти? — Ксюша посміхнулася, озирнувши Бориса з ніг до голови. — Ти пройдений етап! Навіщо мені жебрак, у якого навіть на жуйку грошей немає?!

— То ти зі мною лише через гроші?

— Ось тільки не треба істерики, — закотила очі дівчина. — Ти думав, що такий гарний, що з тобою можна зустрічатися без грошей? Ти помилявся.

– А він? Він гарний? — вигукнув тоді ображений хлопчисько, показуючи пальцем на нового кавалера.

— Ну, у нього хоча б батько бізнесмен, — Оксана озирнулася, помахала тому рукою і послала повітряний поцілунок. — Тож давай, пока!

Це був важкий удар для незміцнілої підліткової психіки. Борис сильно переживав тоді після відвертих слів Оксани. Тільки складання іспитів та вступ до інституту не дали йому наробити дурниць. Але після цього випадку Борис так і не одружився.

А тепер ця його шкільна любов сиділа навпроти нього і була схожа на неохайну жінку.

— А я ось ніяк знайти роботу не можу. З минулої роботи звільнилася. – Ксенія зітхнула. — Півроку вже без роботи та без грошей. Доводиться продавати золото, яке мені залишилося від мами.

– Савельєв, Борько! — підскочив у цей момент до столу чоловік у джинсах і джемпері. Абсолютно гладкий череп прикрашало татуювання павука, недбала триденна щетина вдавала його брутальним.

— Що знову на старі граблі?

Борис ніяк не міг збагнути, хто це. Поки не припорхнула Бєлова.

— Віктор, ти чого, бачиш, люди тебе не впізнають! – сміялася вона.

— Пєтухов? — розтягуючи , здивувався Борис. – Вітько? Боже! Ти що з собою зробив? Ну, хоча, прикольно! – Він зацінив образ Пєтухова.

— Бєлова, ти де його знайшла? — веселий настрій колишніх однокласників передався Борисові. Він був радий змінити тему.

— Я його й не втрачала,— хитро подивилася на лисого брутала Маринка,— я тепер Пєтухова. Давно вже. Тринадцять років як.
Вона обняла Вітьку за шию і чмокнула його в ніс.

— Нічого собі! – захопився Борис. – А я не знав!Які ви молодці, хлопці! Радий за вас!

Вони ще трохи побалакали і подружжя Пєтухових пурхнуло до інших гостей.

— А ми з чоловіком розлучилися, — зітхнула колишня однокласниця.

— Гроші скінчились у нього? — мимоволі вирвалось у Бориса. Але він одразу усвідомив, що сказав грубість. Стільки років минуло, а він все ще пам’ятає образу. Потрібно щось із цим робити.

— Ну, навіщо ти так? – Ксенія опустила очі.

– Вибач! Не знаю, як це у мене вирвалося, — Борис не знав, як загладити свою провину. — Можу влаштувати тебе заступником головного бухгалтера. Ти ж, начебто, у фінансовий збиралася?

– Так, так! —зраділа вона. — Саме бухоблік.

– Ну от і добре! — у Бориса камінь із душі впав. Начебто реабілітувався. Та й настав час забути дитячі образи. Життя продовжується.

— Боренько, дякую! — Ксенія від радості перегнулась через стіл і поцілувала Борю у щоку. Коли вона відвернулася, він машинально витер її.

Борис привів Ксенію до бухгалтерського відділу своєї фірми.

— Жінки, це ваша колега, Ксенія Миколаївна Бурцева. Прошу любити і шанувати, — представив він її у відділі бухгалтерів.

– Марино, – звернувся він до своєї молодої помічниці, – ознайомте Ксенію з розпорядком, правилами та іншим.

Дівчина кивнула. Вона вже три роки працювала у фірмі та придивлялася до боса. Добрий, сором’язливий, як він зміг пробитися в бізнесі, ніяк не давав їй спокою.

Він їй подобався як чоловік, і як людина. Але начальник зовсім не звертав уваги ні на неї, ні на будь-кого іншого в офісі. Хоча, Марина знала, що бос не одружений. Які думки не відвідували цю юну голову з приводу особистого життя начальника.

Ксенія швидко втягнулася в роботу, освоїлася. За місяць вона вже виглядала зовсім інакше, ніж на зустрічі випускників. Стильна зачіска, вмілий макіяж, новий брендовий дорогий одяг, манікюр.

— Борисе Петровичу, — постукала якось до нього в кабінет Марина, — можна з вами поговорити? Це стосується нової робітниці.

– Що таке, Марино? — невиразне занепокоєння закралося у Бориса.

– Мені здається, Ксенія вас обманює. Я ще до ладу не розібралася, як, але ви бачили її сумочку? Вона коштує як вся моя зарплата. А працює Ксенія у нас лише місяць. Вам це не дивно?

— Може, вона продала золото матері? – Знизав плечима Борис, він не міг повірити, що Ксенія здатна на це.

– Добре, я прийду з доказами, – Марина зрозуміла, що бос, швидше за все, не хоче вірити в це.

За кілька днів Марина прийшла до Бориса до кабінету з доказами.

— Це фальшиві платіжні доручення, — вона викладала на стіл босу одні документи за іншими, — це фіктивні рахунки, це завищення реальних витрат. Всі гроші йшли їй на рахунок. Я подзвонила на колишнє місце роботи Ксенії, виявляється, її хотіли звільнити за статтею за махінації, але вона благала дати їй розрахунок по-власному бажанню. Гроші вона повернула, справу зам’яли.

Борис схопився за голову.

— Так ось про які граблі мені Вітька натякав!

— Ви про що, Борисе Петровичу? – Не зрозуміла фрази начальника Марина.

– А? Так, так, про своє… Дякую, Марино! Можете йти.

Борис посидів ще кілька хвилин, збираючись із духом і прийшов до бухгалтерії.

— Ксенія, я знаю про всі твої хитрощі та махінації. Твій колишній начальник, — тут Борис усміхнувся, — розплющив мені очі. Я не потерплю у своєму колективі злодія. Ти звільнена. Сподіваюся, материнське золото в тебе ще лишилося?

Колишня однокласниця почервоніла, не відпиралася, схопила свою сумку і вискочила з офісу. Жінки у відділі були шоковані та мовчки сиділи.

— Марино, я хотів би вам віддячити, ви вберегли гроші компанії і розплющили мені очі, — підійшов до помічниці наприкінці робочого дня Борис. — Чи можна запросити вас до ресторану?

Марина в душі тріумфувала, але виду не подала.

— Це було нескладно, — усміхнулася вона, — я стежу за трендами.

У ресторані, після довгої розмови , Марина насмілілася.

— Борисе Петровичу, — почала вона.

— Можна просто Борисе, — зупинив він її, поклавши свою долоню на її руку.

– Борисе, – вона продовжила, – ви мені давно подобаєтеся. Ви такий чуйний, добрий, розумний. Чому ви не одружені? Ви не…

— Ні, звичайно, — засміявся Борис, зрозумівши, на що вона натякає.- Просто не зустрів ще ту єдину… до сьогодні.

Тут заграв повільний трек, Борис підвівся, запросив Марину на танець. Вони протанцювали і проговорили весь вечір, адже вони мали стільки спільного.

А через рік біля офісу Бориса зупинився весільний лімузин, і всі працівники зустрічали молодят Бориса та Марину квітами