Дивися, Катерино, знову та кицька на підвіконні. Вона вже як наша, – Марія стискає пальцями старе горнятко з чаєм і дивиться на кішку-приблуду. – Вона мені мою Мусю нагадала, ото в мене була вірна товаришка, пів життя зі мною прожила, – усміхається Катерина і поправляє хустку на голові. Вони сидять на лавці біля будинку для літніх людей. Колись – найкращі подруги, потім – просто знайомі, а тепер – знову нерозлийвода. І обидві – самотні

– Дивися, Катерино, знову та кицька на підвіконні. Вона вже як наша, – Марія стискає пальцями старе горнятко з чаєм і дивиться на кішку-приблуду.

– Вона мені мою Мусю нагадала, ото в мене була вірна товаришка, пів життя зі мною прожила, – усміхається Катерина і поправляє хустку на голові.

Вони сидять на лавці біля будинку для літніх людей. Колись – найкращі подруги, потім – просто знайомі, а тепер – знову нерозлийвода. І обидві – самотні.

Катерина мала чотирьох дітей. Марія – жодного. Та от доля: Катерину вже десять років ніхто не навідував, а Марію перевезли сюди з міста племінники, бо «краще їй тут, під наглядом».

– А пам’ятаєш, як ми малими збирали черешні за садком і падали в кропиву? – Марія сміється, показуючи зморшки, що збігаються до вуст, як промені до сонця.

– Та ще й брехали бабі, що то ми в бібліотеці були! – Катерина кашляє, але сміється теж. – Хоч яка бібліотека? У нас одна книжка на все село була, і то без двох останніх розділів.

Марія зітхає:

– Знаєш, мені здавалося, що коли виросту, то світ буде більшим. А він… як та лавка.

– А мені здавалося, що з чотирма дітьми не буде самотньо, – тихо каже Катерина, дивлячись на свої долоні. – А вони всі – по світах. Листівка на Різдво – і все.

– Може, не можуть приїхати… – намагається втішити Марія.

– Може. А може, не хочуть. Але знаєш, що я зрозуміла тут? Що любов не міряється кількістю людей довкола. Вона міряється тим, як тебе пам’ятають. Як згадують. Як ставляться.

– А тебе згадують?

– Одна медсестра сказала, що я їй колись дала наганяя за те, що вона жбурнула кота в річку. Була мала. А я була вчителькою. І знаєш що? Вона сказала: «Я з того дня тварин люблю. Дякую вам». І мені стало легко. Бо хтось щось добре згадав. А в тебе?

Марія на мить замовкає.

– Мене одна жінка впізнала в магазині – каже, я їй колись дала на зупинці теплий шарф, коли вона замерзала з дитиною. І я не пам’ятала того зовсім. А вона пам’ятає.

– Ото і є ми, – тихо каже Катерина. – Не в тому, скільки маємо. А в тому, що залишили іншим.

Наступного ранку Катерина не прийшла на сніданок. Марія постукала в її кімнату, зайшла – подруга спала, але якось важко, з задишкою.

– Катрусю, ти що? Не холодно тобі?

– Мабуть, прихопило. Серце. Але не хвилюйся, я ще не йду нікуди. Тільки як підеш сьогодні на прогулянку – візьми той мій шалик. Тобі личить.

Марія викликала медсестру. Катерину перевели в лікарню. За кілька днів – повернули назад. Стан стабільний, але вже не ходила. І тоді Марія приходила до неї щовечора. Читала вголос. Говорила про дрібниці.

– Я колись заздрила тобі, – сказала Катерина одного вечора. – Ти вільна була. Робила що хотіла. А я – в підгузках і кухні.

– А я – заздрила тобі. У тебе були пелюшки, дитячі сміхи, таке миле серцю “мамо”…

– От і виходить: кожен щось мав, а тепер – маємо одна одну.

Вони мовчали. І того вечора, здається, вже не боялися старості. Бо страх – то від самотності. А коли поруч хтось є – вже не страшно.

Весна прийшла тихо. Проклюнулися проліски. Дерева набухли бруньками. І якось, просто на лавці, коли Катерину винесли посидіти на сонці, вона сказала:

– Якщо я раніше піду, ніж ти – ти не плач. У тебе буде спогад. А це більше, ніж у багатьох.

– Катю, ну навіщо так…

– Бо я не боюся. Знаєш, чого? Бо в мене є подруга, яка не забула мене, коли всі забули. А це – щастя.

Катерини не стало у травні. Пішла спокійно. Уві сні. Під вікном якраз розцвіла вишня.

Марія довго сиділа біля її ліжка. Потім заплела Катерині волосся, як та любила — у дві тоненькі кіски. І прошепотіла:

– Ти вчила мене, що любов – це не кровна спорідненість. А пам’ять. Обіцяю, я тебе пам’ятатиму. Щодня.

Вона не плакала. Лише дбайливо поклала той самий шалик поруч.

Через рік, на День Катерини, Марія посадила під вікном лаванду. А ще – залишила на лавці дві подушки. Для себе. І для неї.

І коли хтось із молодших мешканців запитав:

– А чого у вас дві подушки?

Марія усміхнулась:

– Бо справжня дружба – не в тому, хто поруч. А в тому, кого серце не відпускає.