Тетяна потрапила в лікарню. Її чоловік Андрій не приїжджав і не дзвонив. Він тільки надсилав короткі повідомлення про свою зайнятість, і дізнавався про те, коли її випишуть. – Може, хоч у день виписки приїде? – думала Тетяна. Але він не з’явився. Довелося замовити таксі й попросити свою давню знайому про допомогу. Тетяна добралася до квартири. Плюсом був перший поверх. Сусіди й таксист допомогли. Таня зразу попрямувала на кухню. Хотілося домашньої їжі, кави. На столі лежала якась записка. Таня взяла її й важко зітхнула від прочитаного.
Тетяна потрапила в лікарню. Її чоловік Андрій не приїжджав і не дзвонив. Він тільки надсилав короткі повідомлення про свою зайнятість, і дізнавався про те, коли її випишуть. – Може, хоч у день виписки приїде? – думала Тетяна. Але він не з’явився. Довелося замовити таксі й попросити свою давню знайому про допомогу. Тетяна добралася до квартири. Плюсом був перший поверх. Сусіди й таксист допомогли. Таня зразу попрямувала на кухню. Хотілося домашньої їжі, кави. На столі лежала якась записка. Таня взяла її й важко зітхнула від прочитаного.
Тетяна лежала на лікарняному ліжку і розглядала стелю.
Навколо тьмяної лампочки повзала комашка. Іноді вона літала, але знову поверталася на світло.
Ось і вона повернулася до світла…
Після пригоди на дорозі була темрява. Тетяна невиразно згадувала, як переходила дорогу і трапилася халепа.
Але вона була жива. Після процедур Тетяні ще не дозволили вставати. Чоловік не дзвонив і на дзвінки не відповідав, а вона ж переживала.
Два дні Андрія не було на зв’язку. Такого раніше не було.
Діти дзвонили, але вони жили в іншому місті і швидко приїхати не могли.
Тихо задзвонив телефон.
– Нарешті, Андрію! Що в тебе сталося ти де зник?
– Вибач, не міг я набрати, до матері їздив…
– У неї знову невідкладні справи?
– Так.
– Але ж можна зателефонувати чи відповісти?! Я тобі що зовсім байдужа?
– Ти ж під наглядом лікарів, під процедурами, навіщо тебе турбувати?
– І відповідати не обов’язково? Я ж сама тобі дзвонила.
– Як все пройшло?
– Все буде добре, – сказала вона.
У відповідь було мовчання.
Таня почекавши трохи продовжила:
– Мовчиш? Якийсь ти дивний. Очікував на інший результат? Відновлюватимусь я довго, прогноз п’ятдесят на п’ятдесят. Ходитиму… Напевно.
– Добре… Я радий. Приїду завтра.
Андрій не приїжджав і не дзвонив, надсилав лише короткі повідомлення про свою зайнятість, і дізнавався про день виписки.
– Може, хоч у день виписки приїде, – думала Тетяна.
Але він не з’явився. Довелося замовити таксі й попросити свою стару знайому про допомогу.
Тетяна добралася до квартири. Плюсом був перший поверх.
Сусіди й таксист допомогли.
Таня зразу попрямувала на кухню. Хотілося домашньої їжі, кави. На столі лежала якась записка.
Таня взяла її й важко зітхнула від прочитаного.
«Вибач, я ще молодий. Я йду, у мене вже давно інша. На розлучення сам подам. Квартира залишається тобі. Тобі вона потрібніша…»
Тетяна навіть не здивувалася, вона передбачала такий сценарій.
Чоловік був не тією людиною, яка кине все заради допомоги іншому.
Він і матері допомагав рідко, але останнім часом завжди про це говорив.
Напевно, й не їздив до неї, а просто говорив так.
– Ще молодий! – Тані навіть стало весело від таких слів.
Сивий, якщо це можна так сказати, тому що більшість волосся вже не було, утворюючи блискучу лисину.
Молодий, але буркотливий як старий. Стрункий, але з солідним животом.
Квартиру залишив – дуже щедрий. Залишив квартиру дружині, яку Таня отримала у спадок майже одразу після їхнього весілля.
Краще просто сказав би, що зі слабою жити не збирається.
– Пішов і пішов! – вголос сказала Таня й увімкнула чайник.
Продуктів у холодильнику не було. Довелося замовити доставлення.
Речей чоловіка не було, встиг забрати, але це й на краще, не доведеться бачити його. Прибирання у квартирі після відходу чоловіка просувалося повільно.
Тетяна втомлювалася від фізичної роботи, але ставала сильнішою з кожним днем. Діти дзвонили, дізнавалися про її успіхи, про батька знали, але мовчали.
– Мамо, а ти коли на роботу? – зателефонувала дочка. – Батько грошей надсилає дуже мало. Нам довелося шукати роботу.
– Працювати вам можна вже давно. Я все ще на лікарняному.
– Мамо, а нам вчитися треба. Останній рік.
– Але ж я не винна в тому, що слаба.
– Треба дивитися, куди йдеш.
– Ну дякую вам! Батько ваш втік від проблем, а ви ще мені дорікати будете! Краще раділи б, що я взагалі є.
Дочка замовкла і поклала слухавку.
Ось вона вдячність…
Схожий дзвінок був і від сина. Здоров’я матері їх не дуже цікавило, набагато важливішим було фінансування.
Тетяна відновлювалася і вже почала працювати. Їй пішли на зустріч, кілька місяців вона працювала з дому, а потім і в офіс почала добиратися.
Постійні тренування, наполегливість та робота допомогли впоратися.
Вона вже добре ходила.
Син збирався одружитися.
Дочка вже вискочила заміж, весілля не було. Обидва працювали.
За півтора роки відбулося дуже багато подій. Звичайно, всі вони назрівали давно, але все вийшло майже в один момент.
Із колишнім чоловіком Тетяна зустрілася на весіллі сина. Живіт його ще збільшився, волосся поменшало, додалися смішні окуляри, і він щось важко ходив.
– А я ось тепер із мамою живу, в селі, – сказав Андрій.
– Чудово, я рада за тебе.
– Діти одружені у нас. А не хочеш зі мною в село поїхати? У гості просто я не наполягаю…
– Ні, не хочу. У мене нове життя.
– У тебе хтось є?
– Є. Я маю себе.
– Має бути сім’я, а ти…
– Сім’я в мене була. Чоловік втік, коли мені було важко, діти вимагали грошей у цей момент. Діти впоралися і тепер нічого не просять. Спишемо це на їхню молодість, а далі буде видно.
– Мене також можна зрозуміти.
– Зрозуміти? Я тебе ще тоді зрозуміла. Ти хотів легкого життя, щоб тебе доглядали, утримували… А коли все змінилося то ти списав мене. Ти ж не думав, що я відновлюсь. А зі мною вже все гаразд. Працюю, живу для себе.
– Я теж житиму для тебе!
– Живи для когось хочеш. Прощавай.
– Ми більше не побачимось?
– Хотілося б цього, але онуки у нас будуть спільними. Доведеться ще перетинатися. Але… Життя у нас із тобою тепер окреме.
Ти молодий для мене, Андрію, надто молодий…