Прийшлося вчити Таню усього, від їсти зварити, до господарку обходити

Ольга бачила, що сусідка її запримітила і зараз важило лиш одне – чи вона з коляскою проїде швидше, зробивши вигляд, що нікого не бачить, чи сусідка таки наздожене.

– Добридень, Ольго, – пролунало над самим вухом і жінка важко зітхнула – не встигла, – А куди це ти так спішиш, та коляску розтрясеш…

Сусідка щебетала і тягнула голову до дитини.

– Яка у тебе вже гарна дівчинка. Але я щось нічого не бачу твого Володика, – сусідка питально дивилася, була готова до всього, але не до того, що було далі.

Ольга випросталася і каже:

– Як на мене, то на твого Тимофія схожа, очі такі і волосся. Одне лице з твоїм онуком. Скажу Тані хай подає твого сина на аліменти, бо що нам вдвох дитя тягнути, коли батько під боком.

– Та бійся бога, – сплеснула руками сусідка, – та мій Тимофійко нікуди ні ногою, та ти знаєш мою невістку, я лиш так сказала, але тепер бачу, що викапана ти.

Сусідка розвернулася і пішла геть, а Ольга попрямувала додому. Раніше вона виправдовувала Таню, запевняла, що то її сина донька, але сьогодні сталося те, що змусило її так себе повести з сусідкою. Не було в неї настрою, як то кажуть, і через те, що скоро все мало змінитися, а цих змін Ольга не хотіла.

Поки вклала дитину в колиску, поки розклала продукти, то й натомилася. Сіла біля вікна і задумалася, як то вона свою домівку любила, ніколи з села не хотіла їхати, а зараз не знає, де й себе приткнути.

Не склалося в Олі з заміжжям, хоч сама з виду непогана і характер поступливий, але якось пішла на сусіднє село на дискотеку і там познайомилася з хлопцем. Мирон був хлопцем видним, захотів провести дівчину до села, а там і позалицявся та так, що чекала вона вже від нього дитину. Як батьки не питали, хто батько, але вона лиш хлипала. Не могла зізнатися мамі, що знала когось лиш один вечір і так дозволила з собою повестися.

Володик ріс коханою дитиною, серце й душу навіки відала вона йому. Але чи то так сильно любила, чи так вже мало бути, але хлопчик мав не просту вдачу. Ріс дуже гарним і далі від дівчат відбою не було.

Вже йому й двадцять п’ять, а він не жениться, хоча дівчат водить, а ті потім з батьками до Ольги ходять, що ту чи іншу має взяти за жінку.

Ольга лиш просила сина нарешті вгомонитися, бо ж люди в селі говорять.

– То й що? Я їх не силую, – казав байдуже хлопець.

Коли він виїхав на заробітки в іншу область, то Ольга зітхнула з полегкістю – нарешті взявся за розум, а там далі якось буде.

І справді, Володя привіз з заробітків дружину – тиху і поступливу Таню.

– Мамо, ви б знали, як вона жила, то самі б її забрали, – казав матері, а та лишень тішилася, що таки має добре серце її дитина.

Прийшлося вчити Таню усього, від їсти зварити, до господарку обходити. Та й за собою слідкувати теж. Наче сонце розвиднілося над її хатою, така вже весела ходила, мріяла про онуків, потайки плела шапочки і шкарпеточки.

Але не довго син був зразковим сім’янином, через кілька років набридло йому бути з однією жінкою, як не вмовляла Ольга, але син казав, що відправить Таню туди, звідки взяв.

Від таких слів в жінки округлювалися очі і вона була згодна мовчати на всі витівки чоловіка.

– Ти потерпи, – втішала її Ольга, – йому перейде.

Але Володі не переходило, почав він й до чарки заглядати. А потім його не стало.

Люди доносили, як то сталося, але Ольга й чути нічого не могла, не могла й повірити, що її єдиної втіхи і розради в житті вже нема, лиш вона відгорювала, як почала речі збирати Таня.

– Піду я, – ховала очі.

– Нікуди ти не підеш. Як мене одну залишиш?

Таня лишилася на якийсь час, а далі сказала, що буде їздити в місто працювати, бо те, що заробляв Володя дуже швидко скінчилося. Вна їхала на весь тиждень, а до Ольги приїжджала на вихідні.

Про те, що у невістки росте живіт, Ольга й не одразу помітила. А коли зрозуміла все, то вхопилася за серце.

– Хто?, – прошепотіла.

– Не скажу, – хлипала та, геть як колись Ольга.

– Нічого, Таню, нашим буде. Не переживай.

Звичайно, що в селі вміли рахувати та й як таке приховаєш. Спочатку вона запевняла, що то дитина Володі, просто на світ з’явилася передчасно.

Так кожному треба було сказати, а Таня мовчала на всі запитання.

А того дня, їдучи на роботу, вона сказала:

– Мамо, сьогодні я приведу батька Віти.

Ольга лишень кивнула. У неї був цілий день для того аби подумати, що ж робити далі. І погостити людину треба чимось і на поріг пустити не хочеться водночас. Адже забере він Таню і дитину в місто, будуть собі там жити, а про неї колись згадають, може раз на місяць, а як вона без Віточки буде?

Вирішила таки купити продуктів, щоб якась ковбаса була та консерва рибна, чим багаті, все ж іде на дитину. Добре, що вона на пошті працює не щодня, то можна чергуватися з Танею, коли у неї зміни. І отак з коляскою й покотилася по селу, думаючи про те,що краще б вони й далі жили собі утрьох, адже добре їм ведеться, навіщо щось міняти.

Наче зі сну прокинулася, начистила картоплі, поставила варити, нарвала зелені, дістала огірки, хліб нарізала та помастила маслом. Відкрила консерву і аж слинка покотилася – добра буде гостина, як тому не сподобається, то вони з Танею так давно не їли сардини.

Нарешті рипнула хвіртка і на порозі стала Таня з чоловіком, не такий гарний, як Володя, але ж з лиця воду не пити.

Познайомилися. Іван дивився на них і шукав очима доньку.

– Віта в садку. Я її приведу, а ви сідайте до столу, – запросила Ольга, – Лиш картоплю відцідила.

Пішла гукати онучку, яка любила бавитися в садку, мала свій килимок і кота, то їй більшої забавки й не треба. Але молоді батьки вийшли за нею, Таня підхопила на руки дитину, яка бігла до мами і вже за мить була в ніжних обіймах.

Іван дивився на доньку, вони справді були схожі, Ольга аж розчулилася.

– Це твій тато, Віточко, – сказала Таня.

– Тя-тя, – повторила дитина, розглядаючи невідомого гостя.

Далі всі пішли до столу, проте, шматок нікому не ліз до горла. «Такі сардини смачні, а я не можу й шматка взяти», – думала з досадою Ольга.

– Мамо, ми хотіли спитати, – почала Таня, – Чи можемо ми у вас лишитися? Я знаю, що за Володею вже два роки і вам не хочеться нікого мати біля себе…

В Ольги на очах забриніли сльози. Аби по кімнаті її сина ходив чужий чоловік? Аби його речі брав чужий чоловік? Але тоді Віта залишиться, її онучка буде з нею.

– Лишайтеся, мені буде спокійніше. А як ти, Іване, будеш добрий до роботи, то вам усе й заповім.

Іван виявився добрим до роботи, був сільським хлопцем, знав, що треба зробити по господарці, йому не треба було казати десять разів, як Володі.

Але яким би хорошим не був Іван, якою б доброю не була Таня, Ольга все одно не забуває за свого сина і завжди його провідує після служби в церкві. Питає себе, чи все вона зробила, як слід, бо так рано не стало того, кому віддала своє серце і радо б помінялася місцями.