Сину, то ти прийдеш до нас в гості? Коли тебе чекати? – питаю я по телефону у Бориса. Ми ж з батьком готуємося, чекаємо, а син мовчить – то слухавку не бере, то скидає наші дзвінки. Я розуміла, що щось відбувається, але не могла второпати, що саме. Наш єдиний син Борис дуже змінився, особливо після того, як ми остаточно переїхали на дачу. Я не могла зрозуміти, що сталося, поки майбутня невістка нам прямо не заявила, що було б правильно, якби ми їм свою двокімнатну квартиру віддали, а самі б переїхали в їхню однокімнатну

– Сину, то ти прийдеш до нас в гості? Коли тебе чекати? – питаю я по телефону у Бориса. Ми ж з батьком готуємося, чекаємо, а син мовчить – то слухавку не бере, то скидає наші дзвінки.

Я розуміла, що щось відбувається, але не могла второпати, що саме. Наш єдиний син Борис дуже змінився, особливо після того, як ми остаточно переїхали на дачу.

Це рішення далося нам нелегко, бо перед тим, як переїхати жити на дачу, потрібно було зробити багато роботи. Одна справа мати літній будиночок, і зовсім інша справа – жити в ньому весь рік, перезимувати зиму і перебути осіннього-весняні дощі і вітри.

Але це була наша давня мрія. Ми з чоловіком і сином жили в місті в нашій двокімнатній квартирі, і майже відразу купили земельну ділянку на дачному секторі.

Звели там будинок, і стали займатися господарством. Ми їхали на дачу з задоволенням, в будь-який зручний для нас час. Я приїжджала туди щовихідних від ранньої весни до пізньої осені, і завжди казала чоловікові, що на старість я мрію жити лише тут.

Чоловік мене в цьому підтримав, і тому роками ми вкладали гроші в наш заміський будинок, з перспективою, що рано чи пізно ми в нього переїдемо.

Та все одно, коли справа дійшла до переїзду, довелося зробити дорогий капітальний ремонт – змінити опалення, поставити нові вікна, зробити добротний дах, а в усі кімнатах ремонт.

Приурочили ми цю подію до мого виходу на пенсію. Тепер в місті нас уже нічого не тримало, адже чоловік вже рік я пенсіонер, а тепер і я вийшла на заслужений відпочинок.

Про те, що ми збираємося переїжджати, наш син знав, але він не виявляв ніяких емоцій щодо цього. Борису 38 років, він давно живе окремо, моя свекруха, його бабуся, в свій час залишила своєму єдиному онуку своє житло.

Квартира однокімнатна, але своя. Ми її відразу на Бориса оформили, а далі сказали – хочеш більше, працюй.

Звичайно, в свій час все наше майно сину дістанеться, але переписувати йому уже щось ми не поспішаємо, вважаємо, що на все свій час.

Борис ніколи не говорив про спадок, він неодружений, живе сам, працює, каже, що йому поки-що усього вистачає.

Від нас син нічого не просив, але і нам не допомагав, хоча мав таку можливість, адже він дуже навіть добре заробляє.

Десь пів року тому син нам оголосив, що перебуває у серйозних стосунках. Його обраницю звати Анжела, вона на 5 років молодша за нього, розлучена, має двоє дітей.

Привів він її до нас, ми познайомилися. Не можу сказати, що я була в захваті, але і не стала перечити – я давно собі пообіцяла, що не буду втручатися у справи сина, а особливо в його особисте життя.

Я розумію, що тепер їм чотирьом мало однокімнатної квартири, але що я можу зробити. Вони дорослі люди, нехай пробують самі вирішувати свої проблеми, в тому числі і житлові питання.

Після того, як в житті мого сина з’явилася ця Анжела, він дуже змінився. Я не могла зрозуміти, що сталося, поки майбутня невістка нам прямо не заявила, що було б правильно, якби ми їм свою двокімнатну квартиру віддали, а самі б переїхали в їхню однокімнатну.

– У нас тепер сімʼя велика, нам мало місця. А вам вистачить і однієї кімнати, – заявила нам Анжела.

Мій чоловік був дуже категоричним в цьому питанні, він сказав, що про ніякий переїзд і мови не може бути. Ми сину старт дали, а тепер нехай самі далі рухаються.

Син з Анжелою образилися на нас, певний час з нами не спілкувалися. Проте, коли вони почули, що ми робимо ремонт на дачі, і збираємося туди переїжджати, трохи оживилися і повеселіли, очевидно подумали, що свою двокімнатну квартиру ми їм віддамо.

– Мамо, ми продамо дві квартири – вашу і мою, і я зможу придбати для нас з Анжелою нормальне житло, – каже син.

Та мій чоловік відмовився продавати нашу квартиру, він вважає, що вона нам потрібна. Ми ще не знаємо, як приживемося на новому місці, може доведеться на зиму і в місто повертатися.

Та й ми обоє пенсіонери, можемо квартиру здавати і мати надбавку до пенсії. Син же нам нічим не допомагає, тому нам самим треба думати про свою старість.

Одним словом, ми відмовили сину продавати квартиру, а він на нас так образився, що ні в гості до нас не хоче йти, ні спілкуватися з нами не бажає.

Хочеться почути думку збоку. Ми все правильно робим? Чи ні?