– Ти що, з глузду з’їхала?! Яка, до біса, довіреність! – голос Валентини Петрівни пролунав на весь під’їзд

– Ти що, з глузду з’їхала?! Яка, до біса, довіреність! – голос Валентини Петрівни пролунав на весь під’їзд.

– Валю, ти чого кричиш? – Галина Андріївна розгублено поправила окуляри на переніссі. – Люди ж почують.

– І хай чують! Це ж треба додуматися – віддати онуку довіреність на квартиру! – Валентина кинула пакет з харчами на тумбочку. – Ти розумієш, що підписала?

Галина втомлено опустилася на табурет, розгладила складки на домашньому халаті.

– Артем сказав, що так треба. Для оформлення пільг за комуналку. У нього там знайомі в адміністрації…

– Знайомі в адміністрації! – передражнила подруга. – Що без довіреності на продаж квартири комуналку не оформити? Ти зовсім розумом рушила, Галю?

– Як на продаж? – Галина Андріївна зблідла. – Там нічого про продаж не було…

Валентина Петрівна підійшла, важко опустилася поруч на стілець, що жалібно рипнув.

– А ти не читала, що підписуєш? Дай копію сюди! – Вона простягла руку.

– Та не маю жодної копії, — розвела руками Галина. – Артем сказав, що папери сам оформить.

– Ось тобі й на! – Валентина сплеснула руками. – Ні копії, ні розуміння, що підписала! Це ж біда!

Галина Андріївна нервово смикала край скатертини. Усередині все холодніло від думки, що онук міг її обдурити.

– Не може бути, Валюша. Артем – мій онук. Я його з пелюшок ростила, коли Наташка з чоловіком розбіглася.

– А дача твоя куди поділася два роки тому? – примружилася Валентина Петрівна. – Артем теж обіцяв тільки з документами допомогти. І що? Продав тишком-нишком, а тобі сказав, що податки заборговані погасив.

У двері подзвонили. Галина Андріївна здригнулася, кинула стривожений погляд на подругу.

– Я відчиню, – Валентина рішуче попрямувала в коридор.

На порозі стояв Артем – високий, у модному пальті, з новим смартфоном у руці.

– О, Валентино Петрівно! – усміхнувся він. – Давно до бабусі заглядали?

– Тільки-но прийшла, – сухо відповіла та. – А ти документи на комуналку оформив?

Артем на мить завмер, в очах майнуло щось невловне.

– На яку комуналку? А – так,- він пройшов у кімнату, поцілував бабусю в щоку. – Бабу, там ще кілька паперів підписати треба. Завтра занесу.

– Не треба нічого заносити, – відрізала Валентина Петрівна. – Галя завтра сама сходить, розбереться з пільгами.

– Вам що за діло? – у голосі Артема з’явилися сталеві нотки. – Бабуся сама вирішить.

– Бабусю, він тобі сказав, що ти підписала генеральне доручення на розпорядження квартирою? – Валентина Петрівна глянула на Артема.

Повисла важка пауза. Галина Андріївна повільно перевела погляд із подруги на онука.

– Артем? – її голос здригнувся.

– Це не те, що ти думаєш, – квапливо виправдовувався онук. – Просто так простіше оформити всі документи одразу.

– Які ще документи? – Галина Андріївна підвелася, несподівано випроставшись. – Відповідай мені – це правда, що я підписала довіреність на продаж квартири?

Артем нервово провів рукою по волоссю.

– Бабу, тобі ж краще буде. Квартира стара, ремонт потрібен. Ми продамо і купимо тобі…

– Геть із моєї квартири, – тихо, але твердо сказала Галина Андріївна.

Артем не рухався з місця. Його обличчя повільно змінювалося, втрачаючи дбайливість.

– Бабо, ти чого? Це ж я, Артем. Що ти таке кажеш? – Він спробував взяти її за руку.

Галина Андріївна відсмикнула долоню, ніби обпікшись.

– Я сказала – геть! — в очах старенької блиснули сльози. – Як ти міг? Як?

– Та нічого я не міг! – Підвищив голос онук. – Тобі сімдесят п’ять, навіщо тобі ця стара хрущовка? Ми продамо її, купимо тобі однушку на околиці, спокійну, тиху…

– А що собі купиш? – вклинилася Валентина Петрівна. – Чи роздаси борги? Не бреши хоч зараз, совісті вистачає?

– Ну, куплю собі квартиру, і що? – Огризнувся Артем. – Маю право! Я з бабусею скільки вовтузився, поки мати у своїх справах моталася.

Галина Андріївна поволі опустилася на диван. Старі пружини жалібно рипнули. Вона дивилася на онука і не впізнавала його.

– Вовтузився, значить? – тихо промовила вона. – А я думала, що ростила тебе. Кохала. Кашу вранці варила, до школи збирала.

– Бабуль, я ж не говорю… – почав Артем, але затнувся, помітивши погляд Валентини Петрівни.

– Ти не домовляєш, – твердо сказала та. – Ти бабусю надвір виставити зібрався. Думаєш, вона в однушці на околиці довго протягне? Без сусідів, без лікарів знайомих?

Артем жбурнув ключі на тумбочку.

– Та здорова ще баба! Вона і там проживе чудово.

Галина Андріївна здригнулася від цих слів. У пам’яті випливло, як маленький Артем біг до неї з розбитим коліном, як читала йому казки перед сном, як в’язала светри взимку.

– Все, Артем, – сказала вона з несподіваною твердістю в голосі. – Завтра ж піду до нотаріальної контори. Скасую цю довіреність.

– Не вийде, – посміхнувся онук. – Вона вже завірена. А післязавтра я покупця приводжу. Знаєш, скільки за твої нещасні сорок метрів дають? Досить і тобі на однокімнатну, і мені…

– Знаєш що, – перервала його Валентина Петрівна, набираючи номер на старому кнопковому телефоні, – мій Сергій – адвокат. Нині приїде, пояснить, як доручення анулювати. А з тобою, голубчику, ще поліція поговорить.

На обличчі Артема промайнув страх, але він швидко опанував себе.

– Лякаєте? Не вийде. Все законно оформлено, – він подався до дверей. – До післязавтра, бабусю. Збирай дрібнички.

Коли Артем пішов, Галина Андріївна довго сиділа нерухомо. Вечірні тіні подовжилися, а вона дивилася в одну крапку.

– Галю, ти чого застигла? – Валентина Петрівна торкнула подругу за плече. – Сергій скоро буде. Розберемося.

– Та що тут розбиратися, Валю? — тихо озвалася Галина. – Мій онук хоче мене виставити з дому, як кішку подерту.

Валентина підібгала губи та рішуче попрямувала на кухню. Загримів посуд, зашипів чайник.

– У тебе в буфеті міцненьке ще стоїть? Що Наташа на Новий рік привозила?

– У далекому кутку, – машинально відповіла Галина Андріївна. – Наташі дзвонити не будемо. Вона тільки засмутиться.

– Ще і як будемо! – Валентина налила у кухлі міцний чай, хлюпнула з пляшки для смаку. – Нехай знає, якого виродка виростила.

– Не кажи так, – в очах Галини блиснули сльози. – Це я недогледіла.

– Ну звичайно, ти винна, що онук пройдисвітом виріс, – пирхнула Валентина. – Пий давай. Зараз мізки прочистимо і придумаємо, як бути.

У двері подзвонили. На порозі стояв сухорлявий чоловік років шістдесяти з портфелем.

– Здрастуйте, Галино Андріївно, – він простяг руку. – Сергій Михайлович. Мені мама пояснила ситуацію.

Вони пройшли до кімнати. Сергій Михайлович дістав папери, ручку, почав щось писати.

– Отже, Галино Андріївно. Довіреність можна анулювати. Завтра з ранку їдемо до нотаріуса, подаємо заяву про відкликання. – Він помовчав.

– Але ж є проблема. Якщо ваш онук діє швидко, може встигнути укласти договір купівлі-продажу. Тому потрібно подати заяву не тільки нотаріусу, а й до реєстру.

– А це як? – розгублено спитала Галина.

– Заява про заборону реєстраційних дій, – пояснив Сергій Михайлович. – Тоді навіть, якщо буде договір, його не зареєструють.

Телефон Галини Андріївни задзвонив. На екрані висвітлилося «Наташа».

– Мамо! – голос доньки звучав схвильовано. – Артем тільки-но подзвонив, сказав, що продає твою квартиру! Це правда?

– Правда, Наталю, – голос Галини здригнувся. – Тільки я про це дізналася годину тому.

– Господи, мамо, я зараз до тебе приїду!

– Не треба, Наталко, – Галина подивилася на Валентину та її сина. – У мене Валюша та Сергій Михайлович. Адвокат. Ми вже це вирішуємо.

У слухавці повисла пауза.

– Мамо,- нарешті сказала Наталка,- ти тільки не подумай… я не знала. Присягаюсь тобі. Артем сказав, що ви домовилися, що тобі так буде зручніше.

– Гаразд, доню, – втомлено озвалася Галина. – Я знаю, що ти тут ні до чого.

– Я все одно приїду. Завтра після роботи.

Поклавши слухавку, Галина Андріївна обвела поглядом кімнату – старі шпалери, фотографії на стіні, шафа з книжками. Тут пройшло все її життя. Тут виріс Артем. Кожен кут зберігав спогади.

– А як не встигнемо? – тихо спитала вона. – Якщо він уже знайшов покупців? У мене ж і справді грошей на адвоката немає.

– У нас є, – твердо сказала Валентина Петрівна. – Сергій у борг попрацює. Справді, сину?

– Звичайно, – кивнув він. – Але головне – швидкість. Завтра зранку, о восьмій, я за вами заїду.

– А як же черги? – занепокоїлась Галина. – У нотаріальній конторі…

– У наш час, Галино Андріївно, – усміхнувся Сергій Михайлович, – є електронний запис. Я вже надіслав заявку. О 9:30 на нас чекатимуть.

Валентина Петрівна стиснула подрузі руку.

– Не хвилюйся, Галю. Не таке переживали. Впораємося і з цим.

Ранок видався вогким. Галина Андріївна змерзла в тонкому пальті, поки вони з Сергієм Михайловичем та Валентиною Петрівною чекали своєї черги в нотаріальній конторі.

– Двадцять третій! – Оголосила секретар.

Вони встали й пройшли до кабінету. Нотаріус – повна жінка середнього віку – уважно вислухала їхню історію, вивчила документи.

– Відкликання довіреності ми оформимо, – кивнула вона. – Але проблема в тому, що ваш онук може встигнути скористатися нею до того, як інформація про відкликання потрапить до реєстру.

– І що ж тоді? – спитала Валентина Петрівна.

– Тоді буде потрібний судовий розгляд, – нотаріус розвела руками. – Можливо, потрібно буде доводити, що довіреність була отримана обманним шляхом.

Телефон Галини Андріївни задзвонив.

– Так, Наталко, – вона відійшла до вікна. – Ми у нотаріуса, оформляємо відгук… Що? Коли?

Вона різко обернулася, обличчя зблідло.

– Артем вже з покупцями! Вони їдуть до рієлтора підписувати договір!

Сергій Михайлович миттєво зібрався:

– Адреса рієлторської контори є? Диктуйте!

За п’ятнадцять хвилин вони зупинилися біля невеликого офісу у центрі міста. Галина Андріївна першою кинулась до дверей, але адвокат м’яко зупинив її:

– Галино Андріївно, дозвольте мені. Юридично грамотно.

В офісі вони побачили Артема, поряд з ним – сімейну пару та рієлтора, що розкладав папери на столі.

– Перепрошую, – голосно сказав Сергій Михайлович. – Але ця угода не може бути здійснена.

Артем схопився:

– Ви хто такий? Що це за втручання?

– Адвокате Сергій Михайловичу Лебедєв, – спокійно відповів той, дістаючи з портфеля документи. – Я представляю інтереси Галини Андріївни Сомової, власника квартири. Довіреність, якою ви маєте намір скористатися, відкликана. Ось підтвердження.

Він поклав на стіл свіжий папір із печаткою нотаріуса.

– Це підробка! – Випалив Артем, хапаючи документ. – Бабуся дала мені довіреність! У мене є право…

– Артем, – Галина Андріївна вийшла вперед. Її голос звучав тихо, але твердо. – Ти обдурив мене. Сказав, що папери для пільг на комуналку, а сам…

– А що таке? – Перервав її онук. – Ти все одно не погодилася б! Тобі краще буде в новому районі, чистому, тихому…

– А вам, юначе, – Валентина Петрівна тицьнула пальцем у його бік, – краще буде з грошима від продажу бабусиної квартири? Зовсім сором втратив?

Сімейна пара – потенційні покупці – переглянулися. Жінка схопила свою сумку:

– Вибачте, але ми у сімейних конфліктах брати участь не маємо наміру. До побачення.

Рієлтор розгублено дивився то на тих, то на інших.

– Якщо довіреність відкликана… – почав він.

– Та брешуть вони все! – Закричав Артем. – Ця стара карга просто зі шкідливості… Вона ж нічого не розуміє!

– Так, – адвокат дістав телефон. – Думаю, що нам варто викликати поліцію. Спроба шахрайства – серйозне звинувачення.

– Яке шахрайство? – Артем побілів. – Все законно!

– От нехай поліція й розуміється на законності отримання довіреності шляхом обману власника, — спокійно відповів Сергій Михайлович, набираючи номер.

У цей момент двері відчинилися. На порозі стояла Наталка – мати Артема. Її очі метали блискавки:

– Артем, що ти твориш? – Вона підійшла до сина. – Я всю ніч не спала! Ти обдурив бабусю? Свою бабусю?

– Мамо, ти не розумієш, – Артем позадкував. – Це вигідна пропозиція! Бабусі гроші залишаться, і мені вистачить на перший внесок.

– На перший внесок чого? – Наталка схрестила руки на грудях. – Іпотеку взяв, так? А виплачувати немає чим? Вирішив бабусиною квартирою борги закрити?

В кімнаті зависла важка тиша. Артем опустив голову.

– Розумієш, мамо, я вклався невдало… А тут запропонували… – він покосився на бабусю. – Бабулю, я ж не зі зла. Справді. Просто гроші були потрібні терміново.

Галина Андріївна стояла, спершись на руку Валентини Петрівни. Вона дивилася на онука довгим сумним поглядом.

– Артем, – нарешті сказала вона, – якби ти просто попросив допомоги… Але ти вирішив обдурити. Забрати квартиру. Адже ти знав, що я не переживу переїзду, правда?

Артем мовчав, низько опустивши голову.

– Мамо, ходімо звідси, – Наталка взяла Галину Андріївну під руку. – Із документами все гаразд?

– Так, – кивнув адвокат. – Довіреність відкликана офіційно.

Минуло два місяці. У квартирі Галини Андріївни пахло пирогами. За столом сиділи вона, Валентина Петрівна та Наташа.

– Нічого, що без запрошення? – Наталка розливала чай. – Не хотіла дзвонити, чи мало, зайнята ти.

– Доню, кинь, – Галина Андріївна похитала головою. – Це й твоя квартира теж. Завжди була.

Валентина Петрівна багатозначно хмикнула, але промовчала.

– А де новини? — спитала вона, відламуючи шматочок пирога. – Що там з Артемом твоїм?

– Валю! – Галина Андріївна кинула застережливий погляд на подругу.

– Та нічого, мамо, – зітхнула Наталка. – Хай питає. Тема… він працює зараз. Влаштувався у фірму до Сергія Михайловича помічником.

– Та ти що? – здивувалася Валентина Петрівна. – Це ж треба… А сам Сергій що думає?

– Каже, хлопець не дурний, – знизала плечима Наташа. – А його іпотеку я взяла на себе. Виплачуватиму.

Галина Андріївна відставила кухоль і задумливо глянула у вікно.

– Він дзвонив учора, – тихо сказала вона. — Запитував, чи можна зайти.

Наташа з Валентиною переглянулись.

– І що ти відповіла? – Запитала дочка.

– Сказала – приходь, онуче, – Галина Андріївна повернулась до них. – Він же мій онук. Хто ж його навчить, якщо не я?

– Після того, що він зробив? – обурилась Валентина Петрівна. – Галю, у тебе серце голуб’яче! Він же тебе трохи без даху над головою не лишив!

– А куди мені подіти це серце, Валю? – сумно посміхнулася Галина Андріївна. – У ньому всі: і Наталка, і Артем… Навіть коли кривдять, все одно там.

У двері несміливо подзвонили. Наташа підвелася, але Галина Андріївна жестом зупинила її:

– Я сама.

Вона підійшла до дверей, відчинила. На порозі стояв Артем – змарнілий, у простій сорочці замість модної куртки.

– Бабуль, – він переступав з ноги на ногу, – я… не знаю, як сказати…

– Так і скажи, як є, – вона відступила, пропускаючи його всередину.

Артем ступив у коридор і несподівано бухнувся навколішки:

– Вибач мені, бабусю! Дурень я, непрохідний дурень!

Галина Андріївна гладила онука по голові. По її щоках текли сльози, але обличчя було спокійне і просвітлене.

– Вставай, Артем, – тихо сказала вона. – Мені не твої коліна потрібні. Мені твоє серце потрібне, щоб воно добре було, сумлінне. Як раніше.

Валентина Петрівна, яка спостерігала цю сцену з кухні, тихенько шепнула Наталці:

– Ось чому у старих учитися треба! Вмінню прощати!

А ви що скажете, слушно вчинила бабуся, пробачивши внукові? Як би ви повелися в подібній ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.