– Вибач мені! Вибач, дочко! Здається, я весь ліс під сокиру пустив… Одні тріски залишилися… А хотів же помирити вас…
– Не буду я з нею жити, тату! Не примусиш! Ви з мамою мене вмовили на цей шлюб, а тепер навіщо вона мені, коли я своє справжнє кохання зустрів?! – Олег рвав і метав, геть-чисто забувши про те, що та, про кого він говорив, укладала спати його сина в сусідній кімнаті.
– Ти, Олеже, не лайся! Стривай! Ми вмовили?! – Василь Іванович, батько Олега, скривився, але розмову припиняти явно не збирався.
Не діло! Чи мало яка віжка під хвіст сину потрапила?! Кохання… Знав би ще, що це таке, бовван! Сім’я вже є! Дитина!
Спадкоємець всього роду Сергієнко! Це вам не кіт начхав! А Олег Васильович, сучий син, що задумав?! Розлучатися?! Не буде цього!
– Тату, ти, звичайно, наполягатимеш на тому, щоб я Ольгу не кидав. Щоб жив із нею заради сина. Та тільки я не можу! Розумієш ти це, чи ні? Не люблю я її!
– А коли дитя робив, любив?! – таки дав волю гніву Василь. – Коли додому її до нас із матір’ю привів? Коли під вінцем стояв?
– Не починай, га?! Витівка з вінчанням ваша з мамою була. Не моя! Ви хотіли, щоб усе, як у людей! І навіть не спромоглися мені пояснити, на яких це людей ви рівнятися надумали. Завжди своїм розумом жили, а тут – на тобі! Вирішили моді відповідати!
– Ох, Олеже! Не був би ти мені сином, я б…
– Що, тату? Повчив би по-свійськи? Так давай! Я ж не проти!
– Немає в тебе поваги до старших, – зітхнув Василь. – Матір погано згадав зараз. Вінчатись вона тебе вмовила, а ти згоду дав. І в розмовах з батюшкою не раз казав, що миліше за Ольгу для тебе нікого немає. А тепер що?
– Була мила, та припинила! – відрізав Олег. – Так теж буває!
– І що ж ти тепер думаєш? – Василь вирішив промацати ґрунт.
– Розлучуся. Одружуюсь з Дашею. І житиму щасливо!
– А Сергійко як же? Син твій?
– Зі мною житиме!
– То як же це?
– Ользі йти нікуди. У неї ні рідні, ні будинку свого. Хіба дозволю я їй свого сина по світу тягати за собою? Ні!
– Нехай своє життя влаштовує, як знає, а дитині краще буде зі мною. Я з Дашею вже говорив про це. Вона не проти. Сказала, що прийме, як рідного…
Домовити Олег не встиг. Двері в сусідню кімнату відчинилися, і на порозі стала Ольга з сином на руках.
Бліда, мов полотно, вона притискала до себе дитину, і шепотіла беззвучно: «Не віддам…» На більше сил її не вистачило, адже всю розмову чоловіка зі свекром вона чула.
– Ні, Олю! Ні! – кинувся до неї Василь. – Не турбуй душу! Не буде цього! Іди! Укладай Сергія. Ми самі порозуміємося!
Не привчена суперечити Ольга послухалася. Перехопила зручніше сина, що запхикав, і підвела очі на чоловіка.
Синь безмежна, що стала враз грозовою, нагадала йому про ту дівчину, за якою він бігав крадькома в школі, мріючи хоч на хвилинку зловити її погляд чи посмішку.
Але смикнуло лише на мить. Немов поділяючи його з Ольгою і сином, встала перед очима Даша – чорнобрива, усміхнена, зваблива, яка грайливо заманює кудись.
Ольга ніколи так не поводилася. Не було в ній цього вогника, який побачив Олег у своїй колезі Дар’ї. Вони з Олею не схожі були, як небо та земля.
Від однієї жаром пашить, а інша… Крижинка. Дзвінка, гарна, але холодна, не навчена, як чоловікові догодити та сподобатися.
З Ольгою Олег навчався в одній школі. Був на рік старший, і спочатку навіть не дивився у бік молодших дівчат.
Навіщо вони потрібні, якщо в класі такий квітник, що тільки вибирай! І, головне, всі добре знайомі, не треба думати, які забаганки в голову прийдуть і що привидиться.
Але раз-другий шкільним коридором майнула повз мрія синьоока, і пропав Олег. Начебто й не було нічого в Олі особливого. Зріст – невеликий, непомітна серед інших дівчат.
А зачепила! Чи то сміхом, який дзвіночком дзвенів, тішивши серце, чи сором’язливістю, якої Оленьці було не позичати. Не вміла вона приймати знаки уваги від хлопців.
Червоніла, блідла, заїкалася, і намагалася якнайшвидше позбутися галантного кавалера, який просив дозволу проводити її додому. Нікого до себе не підпускала.
Для Олега така поведінка була новинкою. У його класі дівчата були жваві. Будь-якого хлопця могли одним словом за пояс заткнути, варто було тому неправильно повестися. Можливо, тому він звернув увагу на Ольгу і намагався завоювати її довіру.
Завдання було цікавим, але без невідомих. Красивішого та успішнішого хлопця в школі просто не було.
Зовнішність Олегу дісталася у спадок від батьків, а успіхів своїх він домагався сам – наполегливістю і працею.
Отримуючи золоту медаль на випускному, він мимоволі шукав очима Олю в натовпі. Раптом прийшла на нього подивитися?
Вона прийшла. Але стояла тихенько в куточку, і Олег просто не помітив її.
Залицятися Оля дозволила далеко не одразу. Олег встиг в армію сходити, вступити до інституту, а ночами йому снилися сині очі Ольги.
А вона тим часом росла. Закінчила школу, вступила до того ж інституту, де навчався Олег, і одного разу ніс до носа зіткнувшись з ним у коридорі, вперше не відвела очей, вітаючись.
Так і почався їхній роман.
Він був коротким і якимось недолугим. Олегові хотілося пристрастей та життя, а в Олі не було сил дарувати йому все це.
Життя, яке так вимагав від неї коханий, тихо йшло з єдиної людини, яку Оля любила без жодних умов і всім серцем. Мама Олі хворіла, і танула з кожним днем, мріючи тільки про одне – встигнути видати дочку заміж.
Мрія її здійснилася. Весілля грали похапцем, звичайно, але Олі не було до цього жодної справи. А Олегу й поготів.
Ольга ще встигла повідомити матері, що чекає на дитину, а потім гірко плакала, обіймаючи чоловіка, і прощаючись з єдиною рідною людиною. Більше рідні Оля не мала. Батька її не стало, коли вона була маленькою, а мати Ольги була сиротою.
Батьки Олега Олю прийняли одразу і без застережень. Поважна, добра, завжди готова допомогти, вона підкорила їхні серця своєю безпосередністю.
– Мамо, які у вас пиріжки смачні! А я такі не вмію робити. Тісто мене не слухається!
– Нічого, Олю! Це ми виправимо!
– Так? Ой, дякую! А ще навчите мене білизну крохмалити? Мама так не робила, а ви вмієте. А я вам наволочки вишию гладдю. Бажаєте? Мене мама навчила! Які квіти ви любите?
Згасала свекруха Ольги на тих самих наволочках з вишитими незабудками. Тяжко згасала, плачучи ночами від болю. Але поряд була та, що забирала її смутки.
– Не плач, матусю! Потерпи, люба! Все минеться…
І ставало легше. Оля вміла домовлятися із болем. Чи це був дар, чи вона просто дуже хотіла хоч трохи полегшити страждання тієї, що намагалася замінити їй маму, але матері Олега і справді ставало легше дихати.
– Ангел ти мій … Олю … Скільки ж радості ти в наш дім принесла! Онука подарувала… Дай Боже, щоб ти була щаслива!
Побажання свекрухи чомусь не справдилося. Не встигла Оля оплакати її, як дізналася новину, яка підкосила, позбавила останніх сил і змусила подумати про страшне. У Олега з’явилася коханка.
Притискаючи до себе сина, що плакав, бо у нього різалися зубки, Оля ночами сиділа на краєчку ліжка, чекаючи чоловіка, і дивлячись в одну крапку.
В голові було порожньо, думки текли повільно і мляво, а десь на краєчку свідомості тихенько цокав дивний лічильник, відміряючи хвилини. І Оля ні-ні, та й шепотіла собі під ніс:
– Сто вісімдесят сім… Чотириста двадцять три… П’ятсот…
Вона завжди любила математику. І сказане вголос число наче на мить повертало її в реальність, де все було просто і зрозуміло. Ось вона, ось син, а є ще чоловік.
Але відразу Оля згадувала, що чоловіка в неї більше немає, і знову скочувалась у ту безодню розпачу та нерозуміння, з якої її могли витягнути тільки двоє – син і свекор.
Василь Іванович розумів, що діється в сім’ї у сина. Навіть спробував по-батьківському повчити Олега, закликаючи до порядку.
Але з цього зовсім нічого не вийшло. У Олега ніби завіса перед очима стояла. Даша, Даша, Даша… Тільки вона! Про Олю йому думати не хотілося.
А Василь намагався допомогти Ользі. Няньчився з онуком, який миттєво заспокоювався на руках у діда і тільки пхикав, скаржачись на хворий зуб, який ніяк не хотів прорізуватись.
Готував їжу, намагаючись підгодувати Олю, що стала майже прозорою від переживань. І чекав. Розумів, що зробити нічого не може, і це мучило його душу.
Якби він міг, то зробив би все, що завгодно, щоб ця дівчинка, яку він прийняв у сім’ю дочкою, припинила плакати! Але це було не в його силах.
Єдине, що діставалося йому зрідка, це бліда подоба її посмішки, та її тихе: «Дякую, тату!», коли вона забирала з його рук сина, щоб нагодувати, чи викупати.
І Василь сердився. Ох, як же він сердився! Він був готовий піти до розлучниці та висловити все, що про неї думає, або розшукати в комоді старенький ремінець, яким колись навчав сина розуму.
А залишалося лише одне – скаржитися тихо дружині, піднявши очі до небес і сподіваючись, що вона його чує, і підтримувати Олю в міру можливості.
Останньою ж краплею, яка переповнила чашу терпіння Василя, стала заява сина про те, що він збирається забрати в Ольги дитину.
– Ну ось що, любий ти мій синку! – Василь, ледве стримуючи лють, намагався говорити якомога тихіше, щоб не почула Ольга.
– Збирай свої штучки, і шуруй туди, де чекає тебе коханка! А Ольги я тобі торкнутися не дам! І дитину в неї забирати не дозволю! Я поки що в цьому будинку господар!
– Думав я за матір’ю поспішати, та, мабуть, рано! Поки Сергія на ноги не поставлю, не можна мені до моєї голубоньки…
– Де ми тебе пропустили, сину? Як проморгали той момент, коли ти припинив бути людиною? Як же це?
– Ти, батьку, кинь мене винуватити! Серцю не накажеш! Ольгу я колись любив! І все для того, щоб вона була щасливою, зробив! А тепер я хочу бути щасливим із тією, кого зараз люблю! Хіба це гріх, тату?!
– Гріх, сину! – припечатав Василь, хитаючи головою. – Гріх кидати перше кохання своє зі злістю в серці! Ти себе послухай! Дитину у рідної матері відібрати та віддати чужій тітці?! Де совість у тебе?
– Де заснула, і не добудитися її?! Не дозволю! Потрібно буде – будинок на Ольгу з онуком перепишу! І тоді в неї буде, чим крити!
– Бач, надумав! Над сиротою знущатися! Геть звідси! І щоб очі мої тебе не бачили, поки не порозумнішаєш! Геть!
Василь сам не помітив, як загримів, перейшовши з шепоту на крик, і лише коли Олег махнув рукою і вискочив за двері, а поруч опинилася Оля, яка обійняла свекра, заспокоюючи, він схаменувся.
– Вибач мені! Вибач, дочко! Здається, я весь ліс під сокиру пустив… Одні тріски залишилися… А хотів же помирити вас…
– Не хвилюйтеся так, тату! Не треба! Не дай Боже із серцем погано стане! – Затараторила Ольга, витираючи сльози Василю. – Все минеться! Ви самі мені так говорили! Я пам’ятаю!
– Ех, ти … – Василь схлипнув, і зовсім по-дитячому витер ніс рукавом сорочки. – Добра душа… У самої серце плаче, а вона мене заспокоює! Ох, Олю, як же жити ми тепер будемо?
– А добре будемо жити! – розлютилася раптом Ольга. – Найкраще! Думаєте, я забуду, що ви щойно для мене зробили? Адже я вам чужа…
– А, ну! – Розсердився вже Василь, і не на жарт. – Що це за розмови? Яка ти мені чужа? Дочка ти мені! А Сергійко – онук! І крапка!
– А кому що не подобається – попросимо вийти, та жити нам не заважати! Ти, доню, накапай мені там чогось, добре? Серце щось… А я приляжу…
Оля метнулася було на кухню, але передумала. Викликала швидку, вкрила Василя ковдрою і побігла за водою.
Все обійшлося. Василь пробув у лікарні тиждень, а потім просто втік.
– Ну, чого я там боки пролежую, поки ви тут одні маєтеся?! – поцілував він в обидві щоки Ольгу, та підхопив на руки онука.
Сергійко радісно загукав, визнавши діда, і продемонстрував йому одразу два нові зуби. Ці біленькі провісники дорослішання, ледь видні, але такі довгоочікувані, справили на Василя найсприятливіший вплив. Він заспокоївся.
– Як ти, Олю?
– Краще, тату. Все минеться. Так?
– А то! Все у нас добре буде, дівчинко! Ось побачиш!
Заміж Ольгу Василь видасть через дев’ять років, честь по честі. Як рідну дочку. Відведе під руку до майбутнього чоловіка, і утре скупу сльозу:
– Будь щаслива, Олюшко!
А після весілля зателефонує Олегу, з яким Ольга його таки помирить, і скаже:
– Опудало, ти Олеже! Таке щастя проґавив!
– Тату, ти думаєш, я не знаю? Але тепер, що вже…
Олег до того часу вже встигне стати батьком знову, розлучитися з Дашею та одружитися знову, і зрозуміє, нарешті, що синьоока дівчина, яка дісталася йому колись за дружину, була найкращим випадком, що траплялося з ним.
Але лікоть не вкусиш, а час на місці не стоїть. І повертаючи Ользі сина після чергових «татових» вихідних, він теж побажає їй щастя і, не стримавшись, скаже:
– Повернути б усе…
– Ех, Олеже! – Усміхнеться у відповідь Ольга, – пізно схаменувся ти! А я ж чекала тебе. Довго чекала. Думала, що одумаєшся. Повернешся до мене та до сина. Але ти вибрав інший шлях. А тепер що?
– Знав би, де впадеш, Оль…
А Василь із радістю прийме запрошення Ольги жити у її домі. І до останнього дня вранці підійматиме очі на лик Спасителя, залишений йому дружиною, на честь того, що в нього є дочка.
Сергійко стане старшим братом двом сестричкам-близняткам через рік після того, як у нього з’явиться вітчим, який стане йому другим батьком.
Усього в Олі буде п’ятеро дітей. І всім вона зможе дати те, чим до країв, з надлишком була сповнена її душа – кохання.
І її, колись названу нелюбою, в день п’ятдесятиліття оточать діти та онуки, навперебій вітаючи та бажаючи щастя, а вона розсміється так, що синь її очей стане прозорою і світлою, немов море рано вранці, і запитає:
– Яке ж мені ще щастя потрібне? От його скільки! Не перерахуєш! Ви моє щастя!
Буду вдячна за ваші коментарі та вподобайки! Якщо вам сподобалася розповідь, поділіться зі знайомими та друзями.