Олег Іванович залишився на ніч у своєї сусідки. Наступного ранку він прокинувся і не без посмішки згадав свою вчорашню пригоду. Але тільки він встиг вмитися, як у двері постукали. На порозі стояла та сама усміхнена сусідка, Оксана Сергіївна. – Ти? – здивувався Олег і пропустив її в коридор. – А я вже скучила… – сказала вона і поцілувала чоловіка. Олег Іванович тут же помітив у руках гості якийсь згорток… Жінка впевнено пішла на кухню. – Звідки ти дізналася номер моєї квартири? – здивувався чоловік. – Ти ж на балконі вічно стирчиш, – посміхнулася сусідка. – А що це в тебе в руках? – Олег Іванович застиг від здивування.
Олег Іванович залишився на ніч у своєї сусідки. Наступного ранку він прокинувся і не без посмішки згадав свою вчорашню пригоду. Але тільки він встиг вмитися, як у двері постукали. На порозі стояла та сама усміхнена сусідка, Оксана Сергіївна. – Ти? – здивувався Олег і пропустив її в коридор. – А я вже скучила… – сказала вона і поцілувала чоловіка. Олег Іванович тут же помітив у руках гості якийсь згорток… Жінка впевнено пішла на кухню. – Звідки ти дізналася номер моєї квартири? – здивувався чоловік. – Ти ж на балконі вічно стирчиш, – посміхнулася сусідка. – А що це в тебе в руках? – Олег Іванович застиг від здивування.
Олег Іванович стояв на балконі і дивився на подвір’я. Тут він бував не часто, але завжди тішився візитами до батьків.
Але тепер уже їздити стало ні до кого…
Рік тому за батьком пішла й мати, і Олег успадкував квартиру і жив тут, звикаючи до самостійного життя пенсіонера.
Із дружиною Олег Іванович був розлучений вже п’ять років. Ось тільки жили вони до недавнього часу все ще разом, не наважуючись ділити майно, а найголовніше, житло.
Тим більше, Олег Іванович знав, що переїде в інший район міста доглядати за матір’ю, щойно буде в цьому потреба.
Тепер, коли сум втрати трохи стих, і Олег зробив у квартирі косметичний ремонт, настрій у нього помалу покращувався.
Травень видався теплим, з дощиками, і дихалося так добре.
Сусіди, особливо пенсіонери й діти, заповнили велике подвір’я, спів птахів змішався з гудками машин і сміхом дітей. Олег Іванович із задоволенням здійснював прогулянки в парк, поєднуючи їх із походом на базар або в магазин.
Кілька разів він зустрічав сусідку з другого під’їзду, теж пенсіонерку, симпатичну жінку, яка мило посміхалася і завжди при зустрічі говорила щось приємне, на кшталт «гарна погода, сусіде!» або «ви чудово сьогодні виглядаєте».
Це спочатку дуже бентежило Олега Івановича, але потім він почав відповідати жінці майже тими ж люб’язностями, і теж посміхався.
Якось вони зустрілися в парку і навіть посиділи на лавці разом, а потім пройшлися до свого двору.
Так і почалися їхні приятельські стосунки.
Олегу Івановичу було шістдесят сім років, а Оксані Сергіївні шістдесят рівно.
Вона була струнка, мила жінка. Одне тільки насторожувало Олега Івановича – її безперервний щебет, і компліменти, якими вона щедро обдаровувала його.
Їхні начебто випадкові зустрічі почали повторюватися, а невдовзі Оксана Сергіївна стала сама призначати час вечірніх прогулянок.
Олег Іванович ішов з нею гуляти за компанію, вже звик до її присутності поряд і вміння вислухати його і схвалити всі його розповіді.
Якось після такої прогулянки, вони йшли до подвірʼя, і раптом почалася злива. Вони підбігли до під’їзду Оксани Сергіївни і сховалися під дашок входу, хоч уже встигли намокнути.
– Ходімо до мене, я ж на першому поверсі, трохи перечекаємо і підсохнете, – запропонувала вона.
Олег Іванович погодився. Зайшовши у коридор, Оксана відразу ж запропонувала приятелю рушник, щоб витерти обличчя, а сама пішла ставити чайник.
Після чаю симпатія між ними спалахнула сильніше, коли Олег Іванович, збираючись іти, поцілував руку сусідці.
Вона погладила його по голові, щоках і теж поцілувала…
Сталося те, що відбувається між дорослими людьми. Олег затримався у сусідки допізна… Тільки вночі повернувся до себе додому, хоч дощ давно скінчився.
Наступного ранку він прокинувся і не без посмішки згадав свою вчорашню пригоду. Але тільки він встиг вмитися, як у двері постукали. На порозі стояла усміхнена Оксана.
– Ти? – здивувався Олег і пропустив її в коридор.
– А я вже скучила… – вона припала до його губ, і тут же ж він помітив у її руках якийсь згорток.
Жінка помітила його погляд і впевнено пішла на кухню.
– Звідки ти дізналася номер моєї квартири? – здивувався він.
– Нісенітниць не говори, – засміялася вона. – Ти ж на балконі вічно стирчиш. Ясно який поверх і які двері.
– Ох так, і справді… – похитав головою Олег. – А що це в тебе в руках?
Олег застиг від здивування.
– Як що?! Сніданок… – Оксана виймала з пакету сирники на гарній тарілочці, за ними – млинці з сиром, і баночку зі сметаною.
– До речі, ти з чим більше любиш сирники? Зі сметаною чи згущеним молоком? А, втім, я принесла і те, і те, – на столі опинилася і банка згущеного молока.
– Відкрий її! – кивнула вона на банку. – І сідай за стіл.
Він погодився, хоча не розумів, як це так швидко вона все вирішила? Не дала йому навіть схаменутися після їхнього ніжного побачення.
– Взагалі я так рано не снідаю, – почав було Олег. – Але раз ти прийшла…
– Ні б «дякую» сказати, а ти начебто й незадоволений? – усміхнулася вона, а потім зробила ображене обличчя.
– Та ні, дякую, звісно, просто я не звик… Все роблю сам. Один.
– А тепер звикай… Бо ж як це приємно, коли за тобою доглядають… – вона з сяючими очима підсунула йому тарілочку з сирниками.
Він їв і кивав на знак подяки, все ще не розуміючи, як так швидко ця жінка перебралася на його територію.
А вона пила чай з млинцями і все говорила про кохання, про те, як важливо не бути одному, особливо у зрілому віці, і тим більше – чоловікові.
Потім Оксана почала мити посуд, у тому числі й той, що стояв у мийці в Олега з учорашнього дня.
– А я ось не маю такої звички залишати брудний посуд… – зробила вона йому зауваження, і знову поцілувала його, а потім пройшлася по квартирі.
– Нічого в тебе так, затишно навіть для неодруженого… Але не вистачає жіночої руки, енергетики, тепла…
Він сів на диван, а Оксана визирнула на балкон, а потім швидко повернулася в кімнату.
– У нас у під’їзді всі так і стежать один за одним, бо одні пенсіонери майже живуть. Пліткарі. Краще зустрічатись у тебе, тут не так багато літніх людей. Менше очей і пліток. Але це поки що… – вона посміхнулася, дивлячись на його зніяковіння.
– Мені зараз треба йти, Оксано Сергіївно, – згадав Олег. – Дякую за частування, було смачно і несподівано.
– Куди так рано, ти ж не працюєш? – поцікавилася вона.
– Я обіцяв приїхати доньці. Там я потрібен на якийсь час за сімейними обставинами. Як повернуся – скажу. А зараз мені треба збиратися, а то запізнюся на електричку… Дякую.
Вона пішла, прихопивши свої тарілочки, а він полегшено закрив за нею двері, і швидко зібравшись, пішов на вокзал.
У дочки він пробув тільки два дні.
– Ну, тату, не очікували ми на тебе, а ти приїхав. Іноді не докличешся, а тут – раптово. Ганна закінчує школу, ти ж знаєш, їй ніколи з тобою побути, на носі іспити.
– Так от я й привіз їй трохи грошей, бо ж скоро випускний, щоб вона причепурилася з цієї нагоди, – Олег Іванович поклав на стіл гроші.
Внучка поцілувала діда, і зникла в кімнаті.
Переночувавши у доньки, Олег Іванович поїхав додому, але не пішов до себе, а напросився погостювати до давнього приятеля, який жив один у приватному будинку.
– Прихисти на тиждень, заплачу, їй-богу, – попросив він колишнього колегу. – Обставини такі, розумієш…
– Та живи скільки треба. Ми з тобою хоч картоплю посадимо, бо в мене спина тільки пройшла, а картопля ще не посаджена.
Друзі зробили всі сезонні роботи на городі, і обидва були задоволені.
Потім Олег повернувся пізно ввечері до себе додому, і ще кілька днів ховався у квартирі, не виходячи на балкон і навіть у магазин, під’їдаючи запаси і поглядаючи у двір через тюль на вікні.
Він радів, що ще не встиг обмінятися телефонними номерами з новою своєю знайомою, і вона не змогла недоречно подзвонити йому.
Проте в останні два дні його перебування вдома він вечорами чув дзвінки у двері, але не виходив навіть у коридор.
– Ні, люба моя, – шепотів він собі під ніс, ховаючись від настирливої «нареченої». – Звісно, я й сам грішник, але одружуватися мене тепер уже ніхто не змусить…
Надихатися не можу від минулого свого життя, і знову на ті ж граблі! Ну, ні…
Нарешті, він вирішив, що достатньо дав зрозуміти, що зайнятий і не хоче близького спілкування і перестав ховатися.
Як завжди, пішов у магазин, повертався з великою сумкою через парк, не поспішаючи, насолоджуючись теплом і сонцем. Він сів на лаву під великим кущем бузку, щоб перепочити.
У парку було небагато людей, можливо через настання полуденної спеки.
Олег Іванович уже збирався встати і йти далі, як раптом побачив пару, яка наближається алеєю.
Безперечно, це була Оксана Сергіївна з якимось чоловіком. Він впізнав її здалеку по яскравій сукні і червоному береті.
Вони про щось жваво розмовляли. Жінка тримала пенсіонера під руку, і намагалася йти з ним у ногу, слухаючи його і киваючи.
Першим бажанням Олега Сергійовича було – втекти.
Але він змінив своє рішення вмить, чекаючи на пару і сидячи на лавці.
Коли Оксана зі своїм приятелем підійшли ближче до Олега, вона, побачивши його, підібгала губи і рішуче відвернулася, наче не помічає.
– Доброго дня! – сам голосно привітався Олег Сергійович. – Радий за вас, дуже радий, гарного дня й відпочинку!
– Що він сказав? – не почув недочуваючий супутник Оксани.
– Нічого, він просто привітався… – голосно відповіла Оксана.
– Але, здається, я його не знаю, – знову сказав сивий чоловік.
Оксана махнула рукою і повела свого друга далі алеєю, слухаючи його розповідь.
– Господи, дякую тобі… – прошепотів Олег Іванович. – І гріхи мої прощаєш, і допомагаєш розуму набратися… Ох дякую…
Олег Іванович встав, підняв свою важку ношу і пішов додому.
«Зварю сьогодні борщу, насмажу котлеток побільше, і тиждень лінуватимуся… От добре…»
Сусідка більше не намагалася відвідувати Олега. Вона навіть вдавала, зустрічаючи його випадково, що вони не знайомі.
А він вітався, як завжди з усіма.
Через деякий час він почув від літніх сусідок, що Оксана переїхала до співмешканця, літнього чоловіка, а свою квартиру здала в оренду молодій парі.
«Ось так воно й мало бути… Але тільки не зі мною», – подумав Олег Іванович, дивлячись на себе в дзеркало.
Він мав гарний настрій і поспішав на вокзал, щоб бути присутнім на врученні внучці атестату.
Оце гарна подія!
Хоч би не запізнитися…