Оксана пішла заміж за багатого. Її мати, Тетяна Андріївна, спочатку тихо раділи. А як же ж?! Нарешті її дочка влаштувалася в житті! Але радість Тетяни Андріївни поступово змінилася на сполох… Оксана стала приїжджати до батьків дедалі рідше. – Не хочу вас турбувати, мамо, – говорила Оксана…
Оксана пішла заміж за багатого. Її мати, Тетяна Андріївна, спочатку тихо раділи. А як же ж?! Нарешті її дочка влаштувалася в житті! Але радість Тетяни Андріївни поступово змінилася на сполох… Оксана стала приїжджати до батьків дедалі рідше. – Не хочу вас турбувати, мамо, – говорила Оксана… А одного разу, сильно занедужав батько Оксани, Валерій Іванович. Тетяна Андріївна хотіла порадитися з донькою, але так і не змогла додзвонитися ні до Оксани, ні до її чоловіка. У розпачі вона вже не знала, що робити, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Тетяна Андріївна поспішила відкрити. Але на порозі стояла зовсім не Оксана…
Не так уявляла долю своєї доньки Тетяна Андріївна.
Слухняна й лагідна в дитинстві Оксана, якою вони з чоловіком так пишалися, ні з того ні з чого почала вибрикуватися і тепер зустрічається з поганим хлопцем!
Схоже, цей Ярослав не просто пройдисвіт, у нього ще й нехороших звичок багато. Від таких хлопців будь-чого можна очікувати…
До дев’ятнадцяти років у Оксанки взагалі не було перехідного віку і жодних проблем, просто янгольська дитина.
У когось діти репетували в автобусі чи магазині:
– Купи-и-и, ну мама, купи-и-и!
А Оксана ніколи нічого не випрошувала, вдома завжди мила посуд і робила все, що їй доручали, і добре вчилася.
Поки всім її подругам діставалося від витівок своїх діток, Тетяна Андріївна гордо їм пояснювала, що довірчі стосунки з дитиною роблять дива.
І в неї з дочкою особливі стосунки, які перевірені часом і будуть такими завжди.
Вона ж добре пам’ятає себе в дитинстві і вміє робити висновки. Тетяна Андріївна не повторить помилки своєї матері й не зачепить самолюбство Оксани.
Правда їхній тато вважав інакше. Валерій Іванович казав, що вона надто сюсюкається з дочкою!
– На нас з братом мати насвариться. І ми як шовкові були, до всього привчила, соромно було таке слухати! – щоразу чоловік наводив приклади зі свого дитинства.
Чоловік у Тетяни Андріївни був чоловік дуже порядний і добрий.
Мати й справді їх до всього привчила, хоча побачивши свою свекруху Тетяні відразу стало ясно, що привчала вона дітей не з метою виховання, а щоб домашні справи на синів звалити…
Думки Тетяни Андріївни зупинив звук вхідних дверей.
Щось дочка сьогодні рано…
Вона важко зітхнула, дивлячись на Оксану, яка вже зайшла. Їй так хотілося сподіватися, що донька схаменеться і зрозуміє, що цей Ярослав не потребує її підтримки і не збирається змінюватися, а просто нею маніпулює.
Але, схоже, думки Тетяни Андріївни були кимось нагорі почуті.
Дочка, сяючи, почала розповідати про нового хлопця, з яким вона нещодавно познайомилася.
І після тривожного неприємного періоду з першим залицяльником, від якого у Тетяни Андріївни серце було повне поганих передчуттів, Роман здався їй просто подарунком долі.
Він був ввічливий, спокійний, непитущий… Щоправда, і не особливо амбітний, бо ж Тетяна Андріївна стільки вклала в Оксану. Вона в них і спортом займалася, і освіта здобула хорошу, і дві мови знає.
Але, як кажуть, клин тільки клином вибивається, а з двох бід вибирають меншу.
Дякувати Богові, що дочка відстала від цього Ярослава і кинула наївну ідею допомагати йому з усілякими проблемами.
Роман же ж хоч і самий звичайний хлопець, але доведеться з ним змиритися, значить доля…
Весілля Оксана й Роман зіграли скромне, і молоді оселилися у квартирі Тетяни Андріївни.
Спочатку вона навіть собі не хотіла зізнатися, що Роман почав дратувати її всім.
І тихим голосом, і своїми незграбними рухами, адже він високий і повненький. І тим, що любить увечері на дивані розвалитися у своїй кімнаті біля телевізора.
І, звичайно ж, своєю вічною нездатністю заробити нормальні гроші, освіта у нього незакінчена, він на заводі працює, і щось змінювати Роман схоже не збирається.
Але заради Оксані вона терпіла, навіть заспокоювала чоловіка, коли той починав бурчати.
– Це вибір доньки, їм жити, Валерію, не треба лізти! Подорослішають, переїдуть і все налагодиться.
– Переїдуть вони, ага, на які гроші цікаво? – бурчав чоловік…
Коли народився онук Петрик, турбот у всіх додалося. Тетяна Андріївна із чоловіком як могли допомагали, але дочка була незадоволена.
Оксана ледве дочекалася виходу на роботу, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. Та вже ж, прикро, Тетяна Андріївна мріяла про кращу долю для доньки, про справжнього чоловіка поруч із нею.
І видно не випадково кажуть – бійся своїх думок, своїх бажань.
Через деякий час, як Оксана вийшла після декрету на роботу, вона стала збираючись туди вранці, якось особливо чепуритися. А вечорами раз у раз розповідала, який у них новий начальник, молодий і перспективний…
Знаючи свою дочку, Тетяна Андріївна занепокоїлася, але було вже запізно…
Немов на замовлення у житті Оксані з’явився Тарас. Успішний, впевнений у собі, із власним великим будинком. Оксана була як у тумані, вона думала тільки про одне – нарешті їй зустрівся той самий, вона це тільки зараз зрозуміла!
Тепер Оксані було ясно, з ким і як вона хоче бути.
Життя одне і помилки треба виправляти одразу. А Петрик зрозуміє, йому краще рости в забезпеченій сім’ї, а не заздрити іншим. І розуміти, що ні нового смартфона, ні модних кросівок та й багато іншого йому явно не бачити.
Головним же ж було те, що Оксана в Тараса закохалася по-справжньому. Це був не Ярослав, якого треба було рятувати, і не Роман, з яким щасливого життя при вічній нестачі грошей вона так і не відчула.
Тарас був самодостатнім і справжнім чоловіком. До Петрика чудово ставився. Він відразу помітив, що той картавить і знайшов йому логопеда.
Він такий же ж, як Оксана, він прагне до більшого, хіба це погано? І Оксана його і любить за ті якості, які зробили його успішним.
Вона розлучилася з Романом і разом із Петриком переїхала до нового обранця.
Тетяна Андріївна спочатку тихо раділи. Нарешті дочка влаштувалася! І навіть чоловік, схоже, був задоволений, хоч він і бурчав, що це не діло, то одружуватися, то розлучатися!
Але радість Тетяни Андріївни поступово змінилася на сполох…
Оксана стала приїжджати до них дедалі рідше. І навіть народження онуки Єви нічого не змінило, їй одразу найняли няньку.
– Я не хочу вас особливо турбувати, мамо, ми з Тарасом самі впораємося, – говорила Оксана, але в голосі її звучала якась відстороненість.
Тетяна Андріївна з гіркотою відчувала, як між ними зростає стіна відчуження.
І одного разу, коли Валерій Іванович зліг, ця стіна стала зовсім очевидною.
Тетяна Андріївна хотіла з донькою порадитись і дещо попросити, але так і не змогла додзвонитися ні до Оксани, ні до Тараса. У розпачі вона вже не знала, що робити, коли раптом у двері пролунав дзвінок.
Тетяна Андріївна поспішила відкрити, вирішивши, що це дочка відчула лихо і приїхала їх відвідати.
Але на порозі стояла зовсім не Оксана. То був Роман, її колишній нестерпний зять, тримаючи за руку їхнього онука Петра.
– Я взяв до себе Петрика на вихідні, мені рано вранці на роботу, а Оксані я не зміг додзвонитися, можна я у вас сина залишу? – винувато пробурмотів він.
– Здоров, Роман, – важко вийшов у коридор і Валерій Іванович. – Раз зайшов, розкажи хоч як живеш?
– Потихеньку, Валерію Івановичу, працюю там же, на заводі. Замовлень побільшало, навіть зміг на перший внесок назбирати, ось переїхав від матері нещодавно в однокімнатну квартиру.
Хоч і на околиці, але своя, хоч звісно не велика заслуга, – і Роман по-доброму усміхнувся. – А ви видно занедужали? Не допомагає нічого? Так у матері є знайома у відділенні, давайте я домовлюсь і зводжу вас, з роботи завтра відпрошусь.
Пізно ввечері з’ясувалося, що Оксана й Тарас були в ресторані, а про Петрика просто забули, на годинник не дивилися.
Їхня байдужість дуже зачепила Тетяну Андріївну.
А Роман переживав і за сина, і за колишнього тестя.
Він передзвонив наступного дня, спитав про сина і сказав, що вже домовився про консультацію для Валерія Івановича.
А коли Роман привіз назад від лікаря колишнього тестя і Тетяна Андріївна й Валерій Іванович стали дякувати йому за увагу, Роман раптом сказав:
– Та що ви, я такий радий, що хоч чимось можу вам допомогти і цим віддячити за те, що ви ніколи не ставилися до мене зверхньо, навіть підтримували, незважаючи на мої недоліки.
Я любив Оксану, але не зміг відповідати її очікуванням, а ви навіть не зневажали мене за це. Мені ж соромно було, я ніби Оксану в чомусь обманув.
– Гарний хлопець, ну треба ж, просто не зустрів поки що свою долю, буває і так, – з якимось теплом сказав Валерій Іванович, коли Роман пішов.
А незабаром Валерій Іванович почав одужувати, до хорошого лікаря звозив його їхній колишній сердитий зять…
І якось так само собою вийшло, що Роман став заходити до них, коли брав Петрика до себе на вихідні.
Вони були дуже раді, тепер вони частіше онука бачили та й Роман став для них майже як син, хоч би як дивно це звучало.
Він часто відвідував їх і один, і з Петром, при нагоді допомагав по господарству і возив Валерія Івановича до лікарні.
Тетяна Андріївна й Валерій Іванович тепер намагалися відплатити йому добром, і навіть потихеньку підшукували йому гарну наречену, щиро бажаючи Романові щастя.
А Оксана? Оксана жила у своєму великому будинку з Тарасом, успішна і зайнята. У них все було добре, але часу на батьків залишалося дедалі менше.
Тетяна Андріївна часто думала, як дивно влаштований світ. Той, кого вона вважала негідним, виявився найнадійнішим і вдячним. А та, заради якої вона так старалася, віддалилася, поглинута своїм благополуччям.
Колишній нестерпний зять став майже як син, пам’ятаючи навіть те невелике добро, яке отримав у їхньому домі.
Ось тобі й правильне виховання дочки й довірчі стосунки. Не знаєш, де знайдеш, де втратиш…
Думаючи про всіх, Тетяна Андріївна зітхнула, дивлячись у вікно.
За вікном їхньої дачі Роман із Петром порались в саду, саджаючи квіти. Оксана й раніше село не любила, а тепер сюди взагалі не їздила.
Валерій Іванович, хоч і слабкий, сидів на лавці і з усмішкою спостерігав за ними. У цей момент у душі Тетяни Андріївни зародилося дивне, але тепле почуття. Вона зрозуміла, що щастя не завжди приходить у тій формі, в якій на нього чекаєш.
Тетяна Андріївна згадала, як мріяла про багатого та успішного чоловіка для Оксани. І тішилася появою Петра, хоча Оксана була ще заміжня за Романом, була впевнена, що успішність це головне.
Але в гонитві за матеріальним благополуччям дочка втратила щось важливе – зв’язок із сім’єю, здатність співчувати і бути вдячною. А Роман, якого вона колись вважала невдахою, виявився людиною з великим серцем, здатним на справжню любов та відданість.
Тетяна Андріївна встала і вийшла в сад. Вона підійшла до Романа і обійняла його.
– Дякую, Романе, – прошепотіла вона. – Дякую за все.
Роман ніяково посміхнувся.
– Що ви таке говорите, Тетяно Андріївно, це я вам дякую. Ви ж виходить мені рідні, адже нас Петро зв’язав назавжди!
Тут підбіг Петрик, тримаючи в руці ромашки,
– Бабусю, це від нас з татом, вони самі виросли, дивись, як гарно, тут сонечко в серединці…
Тетяна Андріївна взяла квіти, подивилася на Романа, на Петра, на Валерія Івановича, який грівся на сонці. І зрозуміла, що вона має все, що потрібно для щастя.
Нехай Оксана живе у своєму великому будинку з Тарасом, хай у них все буде гаразд. І Єву вони обов’язково вмовлять до них у гості приїхати. Та може й дочка з віком зрозуміє, що у житті головне.
А в неї незважаючи ні на що, є сім’я, хай і не зовсім така, яку вона собі уявляла. Сім’я, де всі люблять і піклуються один про одного. І в цій родині завжди знайдеться місце для Романа, колишнього зятя, який став майже сином.
Увечері, коли Роман із Петром поїхали, Тетяна Андріївна сіла поряд із Валерієм Івановичем.
– Валерію, а ми з тобою щасливі люди і здається я знаю, з ким треба нашого Романа познайомити. Запрошу-но я в наступний їхній приїзд мою шкільну подругу Світлану з донькою Поліною, ну що у нас Роман один, і один!
Валерій Іванович усміхнувся і взяв її за руку.
– Це ти чудово придумала!
Щастя не завжди багатство й успіх, а ось без любові і близькості воно не повне.
Іноді найнесподіваніші люди можуть стати найближчими.
І навіть із двох бід можна раптом несподівано вибрати ту, що виявиться не меншою бідою, а найбільшим благом…