— Щоб мене зрозуміти, треба бути мною
– Алло, люба! У мене тобі великий сюрприз! Приготуй сьогодні на вечерю твою фірмову страву!
– А що сталося? – Занепокоїлася Світлана.
– Все чудово! Увечері розповім!
Дзвінок урвався, а жінка з сумнівом подивилася у вікно. Стояв вогкий жовтень. Дзвінок чоловіка не підняв настрою, адже за двадцять п’ять років заміжжя він жодного разу не робив сюрпризів, ще й великих.
Дзвінок у двері застав її якраз у момент, коли вона з духовки діставала фірмове м’ясо із секретним соусом.
— Привіт, господиня! Як смачно пахне! — із захопленням заговорив Микита. З розмаху ставлячи пляшку на стіл. – Накривай стіл! Здобувач у будинок прийшов!
— Ти чого це розпалений такий? А, здобувач? – Жінка примружившись подивилася на чоловіка.
— Зараз руки вимию і під тост розповім.
Розливши по келихах червоне, Микита пафосно почав,
— Я підіймаю цей келих, за найкращого у світі чоловіка та батька! А також за нас і… за два тижні чудового відпочинку у найкращому тризірковому готелі на березі океану.
На мить Світлана навіть зраділа, але чоловік продовжив:
— Ти не знаєш, а Мишко вміє пірнати з аквалангом?
– Хто? – розгубилася жінка.
— Ну ти чого, мати?! Мишко, чоловік нашої улюбленої дочки Поліни.
— А до чого тут Мишко та Поліна?
– Ти чого, Світлано? Вдома пересиділа? Ми їдемо всі разом, однією великою родиною.
Жінка поставила келих, навіть не зробивши ковток. Вона втомлено подивилася на чоловіка.
— Хто оплачував путівку?
– Я, звісно! — гордо тицьнув себе кулаком у груди Микита.
— Тобто ти годував мене обіцянками про подорож на райський острів, збирав на це двадцять п’ять років і зараз хочеш, щоб ми летіли з дочкою та її зятем?! Та я їх і так щодня бачу! Вони вдома не готують, бо в нас можна поїсти! Адже ти навіть продукти для них купуєш і за квартиру платиш. Тому що вони не розуміються в «дорослих папірцях».
— Але ж Поліночка… – почав Микита.
– Що Поліночка?! Вона в мене з’явилась у вісімнадцять! Я втішала себе, що потім поживу! А що зараз? Мені сорок п’ять. Я нічого не бачила і ніде не була. Працюю з дому. Не відходжу від плити та раковини.
На її очі навернулися сльози. Образа душила.
Світлана любила дочку, але абсолютно байдуже ставилася до зятя. Жінка вважала, що дорослі люди мають жити самостійно.
Коли у вісімнадцять років вона була в положені й одружилася, їй ніхто не допомагав. Від чоловіка, який працював, допомоги мало.
Освоївши бухгалтерську справу, вона й досі консультувала та вела кілька підприємств. Деколи тільки на її плечах лежала відповідальність за достаток сім’ї.
– Світлано! — голос чоловіка зазвучав суворіше. – Що за сльози? Ми з тобою і так багато часу проводимо разом, а молоді ще не відбулися у житті, шукають себе, допомагати їм треба.
— А ти не намагався подумати про мене?
– Звичайно! Адже ти теж їдеш! У чому проблема?
— Мабуть, проблема в мені… – прошепотіла жінка і, підвівшись зі стільця, пішла до кімнати.
Наступного дня у гості прийшла Поліна.
– Привіт мамо! А я не з порожніми руками, — помахала вона коробкою із замороженою піцою.
– Привіт. Мікрохвильова піч там. — Світлана вказала у бік кухні, а сама вмостилася в крісло перед комп’ютером.
— Ти чого, мамо? Скоро Мишко приїде, я думала, що до піци супчик якийсь приготуєш і до чаю щось.
– Кухня там, – ще раз показала напрямок жінка, не відволікаючись від роботи.
— А ти чого така зла? Тато скаржився, що ти його не оцінила.
— Щоб мене зрозуміти, треба бути мною, — тихо відповіла Світлана.
— Ти що там під ніс бурмочеш? Дочка прийшла в гості, а ти сидиш і вдаєш, що мене немає! Я думала, ми з тобою гардероб переглянемо і потім поїдемо за речами у відпустку. Ось і Мишка викликала, щоб пакети тягав!
Світлана не витримала і встала з крісла.
— Слухай, дочко, якщо ти не бачиш, то я працюю. І вже 27 років працюю на вас! Для того, щоб твій батько міг спокійно сидіти на п’ятій точці без перспектив і нормальної зарплати. Для того, щоб моя дочка використовувала мене, як куховарку та карту для оплати товарів у магазині.
Вона набрала повітря у легені, щоби продовжити, але тут у двері подзвонили. Прийшов Мишко. Тридцятирічний хлопець із густою бородою, вусами та незмінним самокатом.
— Вітаю, тітка Свєта! А я до вас із подарунком! Від усього, так би мовити, колективу. Микита Сергійович теж у долі! — сказав він і дістав із рюкзака… блендер. – Вибачте, що без коробки. У рюкзак не влазила. Але всі насадки тут.
— Ну, класно ж, мамо? Адже ти любиш готувати, це чудовий подарунок для домогосподарки!
Світлана лише гірко посміхнулася і пішла до своєї кімнати.
— Що це з нею? – Почула жінка спантеличений шепіт Михайла.
– Хто знає. Тато, може, наговорив чогось. Ходімо звідси.
– І що? Навіть не поїмо нічого?
— Піцу забери. Вдома поїж.
— Ненавиджу заморожену піцу. Краще свіжі пироги.
– Ось сам і випікай! – Огризнулася Поліна.
Коли двері за гостями зачинилися, Світлана прикрила обличчя руками та прошепотіла:
— Напевно, я погана мати та дружина…
Тривожний сон охопив напружений розум.
Їй снилася маленька Поліна, у якої болів на животик. Потім снилося, як її на подвір’ї ображають хлопчаки, і Світлана захищає дочку. Після снилося, що Микиті скоротили зарплату, і Світлана втішає чоловіка та бере додаткову роботу. Потім вона кудись біжить. За нею женеться Мишко на самокаті.
І раптом… Стало дуже спокійно та тихо. Вона стоїть на вершині пагорба. Внизу звивається річка, а вдалині проглядається ланцюжок гір, і захід сонця освітлює їх вершини.
Прокинувшись, Світлана знала, що робити.
– Привіт, люба! Я вдома! Як справи? Добре почуваєшся? Поліна сказала, що в магазин ти їхати не захотіла, і подарунок тобі не сподобався.
— Мені нічого не потрібно в магазині.
— А як же купальник та капелюшок, наприклад. А мені потрібно шорти та майку купити.
— То їдьте та купуйте. Я з вами нікуди не поїду! Ні в магазин, ні на пляж! Маю свій океан. Питаннями покупок та підготовки займайтеся самі. Мене не турбувати! Маю багато роботи.
Микита завмер.
– А як же гроші? Адже я вже за все заплатив.
— Вважай, що то плата за мої нерви.
Микита голосно засопів, що означало його крайню міру образи. І перестав розмовляти із дружиною. Світлану це цілком влаштовувало.
Через два дні вона закінчила важливі справи та, зібравши теплий одяг та ноутбук, зателефонувала чоловікові.
– Алло. Схаменулась? Я вже не серджуся.
— Мені начхати на твої образи, Микито. – Спокійно промовила Світлана. — Я дзвоню сказати, що їду у відрядження, наскільки не знаю. Не забудь перевіряти пошту та оплачувати квартиру. Все.
Перервавши розмову, жінка відчула, як стає легше дихати. Посміхнувшись собі у дзеркало, вона вийшла із квартири.
Довгий переліт не затьмарив враження від зустрічі з прекрасним. Заселення в готель, знайомство з розпорядком та послугами пролетіло, як у тумані.
І ось він! Той самий момент! Вулкани пускали дим з одного боку! Бурхливий океан з іншого! Світлана набрала повітря і з трепетом дивилася, як захід сонця забарвлював червоним кольором обрій.
А на іншому кінці світу, на теплому пляжі, вже четвертий день страждали від діареї Микита Сергійович та Михайло. Поліна ж, як могла, доглядала їх, лаючи батька за жадібність.
Адже готель, де вони зупинилися, зовсім не був схожий на образ шикарного резорту, намальованого у фантазіях дівчини. Вона висловила татові все, що думала, а батько у відповідь звинувачував дочку в егоїзмі.
Михайло ж просто страждав. Адже крім проблем із травленням, у його бороді щось дуже свербіло…
— Невже доведеться голитися? — нив він, чухаючись і бігаючи до вбиральні. – Ну, зроби щось!
– Що?!
– Дай мені ліки!
– Я не знаю, які…
— Подзвони мамі! Вона знає!
– Мама відключила телефон.
Багато разів усі вони поскаржилися на відсутність Світлани та її вимкнений телефон. Відпустка була спущена в унітаз практично в прямому значенні цього слова.
Світлана повернулася за місяць. Її зустрічали вдома. На столі стояли роли та підгорілий пиріг.
– Я переїжджаю жити до моря. – Заявила Світлана. — Якщо хтось хоче зі мною, то обговоримо. Решта не обговорюється.
— Ні… Ми краще в гості приїдемо, мамо… — Дочка трохи образилася, але відпустила Світлану.
Микита намагався говорити, погрожувати, ображатися. Але Світлана вже не жила минулим. Через два місяці вони з чоловіком розлучилися.
На півдні країни в неї з’явився справжній смак до життя! Смак солоного вітру в обличчя… А може, вона ще зустріне своє справжнє щастя…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?