Не думала, що на старості літ стану нікому не потрібна. Отак і доживатиму останні дні в розвалюсі.
Не думала, що на старості літ стану нікому не потрібна. Отак і доживатиму останні дні в розвалюсі.
Мені 67 років, усе життя прожила в нашому селі. Тут народилась, тут і заміж вийшла за Василя. Хата дісталася від його батьків. Невелика, стара, але наша. Василя вже 6 років як нема…
Єдина донька, Оксана, вчилася в місті й там залишилася. Спочатку студентка — бідно жила, потім на роботу влаштувалась, заміж вийшла. З чоловіком, Ігорем, по орендованих квартирах моталися, бо на своє житло не вистачало.
А моя хата сиплеться. Стеля тріщить, вікна продуває, а я сама на городі гнуся. Все, що вродить — на базар, бо на одну пенсію не виживеш.
Коли цього року знову натякала Оксані, що час уже квартиру купувати, бо оренда — то гроші на вітер, казала й про себе. Мовляв, може, заберете мене, щоб тут сама не гинула. Донька щось буркнула про складнощі, але я сподівалась… Аж поки вони не купили ту квартиру. Запросили на новосілля.
Заходжу — однокімнатна. Маленька кухня, кімната, де ледве ліжко помістилось, і балкончик.
— Оксано, чому так? Чому не подумали, що я сама в селі? Як ви мене до себе заберете?
— Мамо, ми більше не потягнули. Дешевше не знайшли, а вдвох на оренду й накопичити було важко…
— Але ж я казала! Сподівалася, що не буду доживати віку серед руїн!
— Мамо, ну старались… — Ігор ніяково почесав потилицю. — Зараз хоча б своє, не платимо чужим.
— А я? Як бути там? У хаті холодно, дах тече…
— Нам теж непросто. Ми не можемо зараз більше…
Вона не зрозуміла. Вони обоє не зрозуміли. Я повернулась додому і наступного дня знову взяла лопату. Садила картоплю. А що ще мені залишалося?