– Або я, або кіт! Вибирай, Гено! – Навіщо так відразу. Кота я три роки знаю, звик до нього вже, а тебе лише третій тиждень. – Ось як? Тоді не дзвони мені більше! І так тривало, доки не з’явилась вона…
– Олено, ти чого, стривай, зупинись, – Гена вже майже біг за жінкою, що швидко йшла попереду.
Перехожі оберталися. Одна жінка похилого віку навіть зупинилася, поспостерігати за подіями.
– Та ти сміявся з мене! – різко зупинилася вона й обернулася.
– Лєно, ти чого? – Він схопив її за руку. – Все ж добре було, ну його цього кота, що ти на дрібниці звертаєш увагу.
– Або я, або кіт! Вибирай, Гено!
– Навіщо так відразу. Кота я три роки знаю, звик до нього вже, а тебе лише третій тиждень.
– Ось як? Тоді не дзвони мені більше! Три роки…
Генка махнув рукою їй услід, сунув руки до кишень і пішов додому.
Відчинивши двері, Геннадій зробив дуже сердите обличчя і, притуливши кулак до рота, прокашлявся.
– Досі мстишся мені за свої бубонці, Рижику – безглуздо! Мені для повноцінної сім’ї потрібна жінка, діти, а ти…
Кіт стояв навпроти дверей у коридорі, піднявши свій пухнастий хвіст трубою і, здавалося, посміхався примружуючись.
– Навіщо було псувати Олені пальто? Кігті точити в тебе є де. Рижик! Гаразд би з двох боків зробив зачіпки – мовляв, авторський дизайн, але з одного?
– Знаєш, скільки це пальто коштує? А мені тепер платити. Ех, ти! – Генка здався, схопив кота на руки, змінив тон і притиснув вихованця до себе, провівши рукою по рудій шерсті.
– А ти маєш рацію, щоразу маєш рацію. Це не моя друга половинка, не моя.
Гена відпустив кота та пройшов на кухню. Рижик поспішив за господарем.
Геннадій пройшов повз накритий стіл, навіть не глянувши на їжу, відсунув шторку і визирнув у вікно. Осінь давно і безповоротно вступила у свої права.
Гена не любив осінь. Не любив сльоту, невизначеність із температурою: вночі морозець, удень +10. У такі дні все більше хотілося затишку, тепла, та не бути самотнім.
Гена зітхнув, подивився на годинник, потім на накритий стіл. Стало ще сумніше. Кіт крутився під ногами.
– А я тебе годував, чи забув? – Гена намагався згадати, чи годував він кота увечері. З цим побаченням він зовсім про все забув…
…Кіт з’явився у Геннадія три роки тому. Зовсім не заплановано. Тоді Гена зустрічався з Олею. Вони йшли парком, розмовляли про щось, як раптом почули писк, зовсім поруч. Гена обернувся. Писк пролунав знову, жалібний, тривожний.
– Ти теж чула? – Запитав він в Ольги.
– Так. Це там, – показала вона у бік ставка. Гена прискорив крок і опинився на березі першим. Ставок уже був вкритий тонкою кригою, а за метр від берега у воді бовталося кошеня. Гена, не роздумуючи, поліз у воду.
– Ти що! – Ольга закричала на нього невдоволено. – Ноги промочиш.
А Гена, посміхаючись, повернувся з крихітною рудою грудкою в руках. Грудка тремтіла, пищала.
– Втопився б, шкода стало.
– Ти пошкодував би себе.
– Просушу взуття, ходімо додому.
– Ми ж збиралися в ресторан? – підняла одну брову Ольга.
– Потім сходимо, – відповів Гена, міцніше притискаючи кошеня до себе, щоб зігріти.
– Візьмеш собі кошеня?
– Я? – очі Ольги помітно збільшились.
– Так. Ти ж хотіла, щоб я подарував тобі кошеня. Ось.
– Ні. Я хотіла, щоб ти купив породистого. А не це?
– Гаразд, вирішу питання. Ходімо до мене, ноги мерзнуть.
– Я не піду, – образилась вона, – виклич мені таксі, поїду додому.
Ольга поїхала, а Гена пішов додому.
Наступного разу Ольга була в гостях у Геннадія через тиждень. Кошеня постійно траплялося їй під ноги, вона наступала йому на лапи, або хвіст. Гена відносив кошеня на його лежанку, але те знову прибігало – і все повторювалося.
– Гена, чому ти його й досі нікуди не віддав? – Воно нам заважає.
– Ніхто не бере.
Ольга чхнула.
– Ну ось. Тепер у мене ще й алергія на шерсть.
– А як ти хотіла завести тварину?
– На благородні породи у мене немає алергії.
– Ясно, – засумував Гена, дивлячись на кошеня біля ніг.
Минали тижні за тижнями. У результаті Ольга пішла, а Рижик лишився. Він виріс у великого красивого кота з довгою шерстю, що переливається всіма відтінками золота, від ніжного медового до насиченого бурштинового.
Кожна волосинка блищала, наче освітлена зсередини сонячними променями. Очі у Рижика були в кольорі вовни. Рижик був котом із характером.
Він знав собі ціну, та пишався своїм статусом господаря будинку. Вдень любив відпочивати на підвіконні, спостерігаючи за птахами та перехожими.
Для Геннадія згодом кіт став не просто вихованцем, а справжнім другом та членом родини. Його присутність наповнювала будинок теплом та затишком.
До жінок, які приходили до квартири, кіт ставився дуже напружено. Довго принюхувався, чхав, якщо запах парфуму забивався йому в ніс.
Якщо голос незнайомки йому здавався неприємним, або видавав неприємні нотки, кіт починав діяти.
Він ніби відчував фальш у голосі й відразу нападав на гостю, дряпався, рвав колготки під столом, кидався на жінок і шипів, вигинаючи спину.
Бувало, діяв тишком-нишком, якщо отримував ногою в живіт, або капцем по голові. Кіт приходив у коридор і точив кігті об пальто чи пуховик, а потім псував взуття: гриз його, або використовував, як лоток.
Жінки кричали, тупотіли ногами, вимовляли все Гені, вимагали викинути кота надвір. А Геннадій лише знизував плечима, або посміхався.
Ніхто з жінок не розумів, коли він намагається не приводити їх до себе додому, називаючи причину – невгамовного кота.
– Що. Нема корму? Ні, сам запитав і сам на нього відповів Гена, досліджуючи полиці. – Піду в крамницю. Молока теж нема і хліба.
Гена одягнувся і вийшов надвір. Похолоднішало. Мигцем глянув у своє вікно на кухні. Рижик сидів на своєму місці стовпчиком і стежив за господарем.
– Вибачте. Підкажіть, будь ласка, де тут Стуса 15 а?
Гена посміхнувся:
– Квартиру винайняли подобово?
– Так, – розплющивши ще більше й без того великі очі чайного кольору, сказала дівчина у червоному береті.
– А немає такого будинку, обдурили вас, – весело протараторив Гена. – Постійно хтось на хитрощі цих шахраїв ведеться. Ви не перша.
Вона тихо промовила:
– Дякую.
– Нема за що. У нас Стуса, тільки п’ятнадцять, інших будинків немає, але там старий дід живе, який свій будинок не дав знести. Он, за парканом.
– Так-так, я зрозуміла, – розгублено сказала дівчина і, притиснувши рюкзак, відвернулася.
Гена теж відвернувся і поспішив до крамниці. Потрібно було встигнути до закриття. Повертаючись, Гена помітив, що дівчина нікуди не пішла, так і стоїть трохи розгублено.
– Шукайте нове житло, краще готель, тут у нас неподалік є один, непоганий.
– Я не маю зайвих грошей, доведеться повернутися на автовокзал.
– У нас автовокзал закривають на ніч.
– Ясно, – знову сказала вона, засмутившись остаточно.
Гена був гордий собою. Двічі дав слушну пораду дівчині. Він пішов до свого під’їзду, потім розвернувся і раптом сказав:
– Можете переночувати в мене, якщо не боїтеся кота.
– Я? Кота? Тобто не вас, а кота? – Не зрозуміла вона.
– Так, кіт у мене дуже ревнивий, не любить жінок.
– У мене немає виходу, – знизала вона плечима. – Паспорт покажіть, будь ласка.
– Я? – тепер настала черга йому дивуватися.
– Так. Я вас не знаю.
– Справді, – усміхнувся Гена. – Покажу, ходімо.
Гена відчинив двері в під’їзд і почекав, поки вона підійде.
– Рижик у мене добрий, але іноді на нього щось находить і він дивує.
– У мене немає свійських тварин і ніколи не було. Я живу з тіткою, вона їх не любить.
– Проходь, – Гена відчинив двері, та впустив її у квартиру, перейшовши на “ти”. – Я Геннадій.
– Злата, – зніяковіла вона.
Гена скинув черевики, швидко повісив куртку, та звільнив місце у коридорі для гості. Він пройшов на кухню, поставив пакети з покупками на столі й розвернувся. Рижик зістрибнув з підвіконня і підійшов до господаря.
Вони обидва завмерли, кілька секунд не рухалися, і, якби було доречно, розкрили роти. Злата повісила куртку, зняла берет…
По її плечах розсипалися золоті кучері, що переливалися всіма відтінками золота, від ніжного медового, до насиченого бурштинового. Кожна волосинка блищала, наче освітлена зсередини сонячними променями.
Гена навіть дихати припинив. Кіт першим зробив крок уперед і сів. Він нахилив голову набік.
– Дуже милий котик. Руденький. Як звати?
– Рижик, – схаменувся Гена.
Вона засміялася:
– У нього шерсть такого ж кольору, як моє волосся.
– Так, ми помітили, правда ж, Рижик?
Кіт облизнувся і повернувся на кухню, згадавши, що на господаря він чекав для того, щоб його погодували.
– Голодна? – спитав Гена, і, не дочекавшись відповіді, почав виставляти з холодильника на стіл все, що він готував для романтичної вечері з Оленою.
– Дякую, не відмовлюся.
Кіт підійшов до своєї миски й вимогливо її торкнувся.
– Так, я пам’ятаю про тебе, зараз.
– Гена, давай я його погодую, який корм покласти?
– Він не їсть із чужих рук, – усміхнувся Гена.
Злата підійшла до чоловіка, трохи соромлячись, провела по сорочці руками й потерла їх одна об одну.
– Тепер мої руки будуть пахнути тобою, – Злата розкрила пакетик із кормом і поклала в тарілку коту.
Рижик такого повороту не очікував, але запах господаря був присутнім, та й дуже хотілося їсти, не до розбирання. Рижик уткнувся у тарілку.
– Оце так! – Гена навіть здивувався.
Після пізньої вечері вони пили чай. Злата взяла кухоль і сіла на підвіконня.
– У тебе тут чудовий краєвид на місто. У рекламі з оренди був такий же, мені сподобався.
– Ну, так. Скільки вже на них заявляли, а вони все одно дурять. А ти чого приїхала?
– Я хворіла, після втручання треба пройти якусь діагностику, в нашому місті не роблять таку.
– Ясно. Скільки днів?
– Думала на два, – знизала вона плечима. – Результати одразу не віддають, за день.
Гена ствердно похитав головою, щоб не повторювати слово “ясно”.
Рижик стрибнув на підвіконня і сів на свою лежанку. Злата погладила кота і зробила ковток чаю.
– Гарний у тебе кіт, даремно ти на нього намовляєш.
Гена нічого не відповів, знав, що Рижик сам собі на думці.
Вранці Гена прокинувся з будильником, настав час йти на роботу. На кухні чувся шурхіт, смачно пахло їжею.
Гена зробив глибокий вдих, розширивши ніздрі. Він підвівся, вийшов у вітальню. Постільна білизна, подушка та ковдра були акуратно складені на краю дивана.
Злата сиділа на кухні на підвіконні з Рижиком на руках.
– Розбудила?
– Ні, мені час.
– А ми з Рижиком приготували тобі сніданок на наш смак. Рижик сказав, що ти любиш омлет.
– Так і сказав?
– Так, – притиснула вона кота до себе.
– Який же ти друг, Рижику, коли всі мої таємниці видаєш? – пожартував Гена і сів за стіл.
Злата готувала чудово. Омлет був пишний, як хмарка. Давно Гена такого омлету не їв. Златі було призначено пізніше, але вона не залишилася в чужій квартирі одна, і вийшла на вулицю разом з Геною.
– Дякую тобі, ти мене дуже врятував.
– І тобі дякую за компанію та чудовий сніданок, – відповів він.
Вони стояли біля під’їзду і ніяк не могли піти кожен у своїх справах.
– Стривай, – схаменувся Гена, коли вони вже попрощалися.
– А сьогодні ти де ночуватимеш?
Вона знизала плечима.
– Так не піде. Давай телефон. І приїжджай. Я буду о пів на сьому.
– Незручно мені, – Злата трохи стиснула плечі.
– Припини. Радий був допомогти.
Наступного ранку вона поїхала і ввечері, повернувшись із роботи, Гена зрозумів, що чогось не вистачає. Рижик довго стояв біля дверей, вимогливо шкрябав одвірок і кликав.
– Злата поїхала, – Гена сказав це з досадою. – Я вже теж сумую за нею.
Кіт сидів біля дверей дуже довго, пішов на своє місце лише тоді, коли Гена вимкнув всюди світло і ліг спати.
Злата не відповідала на повідомлення цілий день. Гена вже не знаходив собі місця, часто дивлячись на телефон.
Вона відповіла наступного ранку. Перепросила, що не могла написати раніше і повідомила, що результати досліджень добрі, вона вже вдома. Гена навіть видихнув уголос і розповів усе Рижику, що сидів поруч.
З того дня Геннадій та Злата почали листуватися. Часто дзвонили один одному. Через три місяці Злата знову приїхала в місто Геннадія, знову на обстеження. Зупинилася у Гени.
Більше він не захотів відпускати її, й запропонував залишитися. Для Злати така пропозиція була надто несподіваною. Вона провела у Геннадія тиждень і поїхала до себе додому, обговорити все з тіткою.
Повернулася Злата за пів року. Але вже, щоб прийняти пропозицію Геннадія і стати його дружиною. Рижик, здається, був радий найбільше, бо він точно знав, що Злата – друга половина Геннадія.
Можливо, хтось скаже, що це казка, до чого тут кіт? Але, хочу вас запевнити, що тварини теж відчувають гарних людей. Що і сталося з Геннадієм, Златою, та Рижиком.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?