– Люблю, коли твоя мама в гості приходить, – наливаючи чоловікові каву, сказала Лера. – Вона завжди така елегантна і позитивна. З нею поговорити можна про все. Не очікувала, що буду так радіти приходу свекрухи. Дівчата всі скаржаться на своїх змійок! Мені одній пощастило!

– Люблю, коли твоя мама в гості приходить, – наливаючи чоловікові каву, сказала Лера. – Вона завжди така елегантна і позитивна. З нею поговорити можна про все. Не очікувала, що буду так радіти приходу свекрухи. Дівчата всі скаржаться на своїх змійок! Мені одній пощастило!

Лера і Костя одружилися не так давно, хоча зустрічалися вже кілька років. Оксана Вікторівна нормально ставилася до подружки сина, а коли він сказав, що вони з Лерою вирішили одружитися, спокійно прийняла цю новину.

Жінка вона була діяльна, працювала на керівній посаді, завжди мала чудовий вигляд, стежила за модою і трендами. Зустрічаючись із Лерою, ненав’язливо підказувала дівчині, що носити, з чим, що поєднувати. Дарувала їй невеликі презенти: помаду, симпатичний шарфик, абонемент у спа-салон.

Лера не скаржилася на стосунки з матір’ю Кості. Перед весіллям Оксана Вікторівна взагалі, запропонувала Лері разом сходити до салону, вибрати сукню. Дівчина з радістю погодилася, адже її батьки жили в іншому місті і приїхати могли тільки на саме весілля.

Одружившись, Лера і Костя купили однокімнатну квартиру в іпотеку. Гроші на початковий внесок подарували на весілля батьки Лери, мати і бабуся Кості. Батько пішов від них, коли Костя був зовсім маленький.

Відтоді мати заміж більше не вийшла і жила з сином, доти, доки він не одружився.

– Ой, дівчатка, – хвалилася Лера подружкам, – така класна в мене свекруха! Ніколи не чіпляється, не бурчить. Ми з нею можемо по магазинах разом пройтися, поговорити, як дві подружки. А ось бабусю чоловіка я боюся.

Мати Оксани Вікторівни, Зінаїда Григорівна, жила в заміському будинку, побудованому ще її батьком. Вона все життя прожила в селі і не розуміла, як можна рватися в місто, де “стільки шуму, диму і сміття”.

Вона навіть на весілля онука не хотіла йти.

– Чого я там не бачила? – бурчала вона, коли Костя приїхав до неї із запрошенням. – Знаю я ці весілля міські. Старухи вам там тільки не вистачало. Нехай молодь розважається.

Але онук, все ж, зміг умовити бабусю і дуже радів, коли вона погодилася. Щоправда, тільки після того, як познайомиться з його нареченою до весілля.

– Що ж ти, онучик, приховуєш від мене свою обраницю? Із мамкою, мабуть, познайомив уже? Чи що там, страховисько яке? – завалила запитаннями онука Зінаїда Григорівна. – Вези, давай, її до мене, подивлюся, кому в руки віддаємо такий скарб.

– Леро, треба до бабусі з’їздити, – сказав Костя своїй нареченій перед весіллям, – вона хоче з тобою познайомитися. Ти тільки її не бійся, вона хоч і сувора і буркотлива, але добра.

– Може, не треба? – Лера вже з розмови боялася бабусю нареченого. – На весіллі познайомимося і добре.

Але Костя переконав її, що треба з’їздити, вшанувати літню жінку. Діватися нікуди, Лера погодилася.

З перших хвилин Зінаїда Григорівна не сподобалася Лері.

– Куди йдеш у черевиках? – гаркнула бабця, коли Лера ввійшла в дім і хотіла пройти в кімнату, не знімаючи легких босоніжок.

– Це хто ж тебе, дівице, так учив? Невже ви у своїх квартирах у взутті ходите з вулиці? Знімай, давай! Он, капці стоять.

– Вибачте, – Лера зніяковіла і роззулася, поглядаючи на Костю. Той не звертав уваги на бурчання бабусі, мабуть, звик.

– Ну що, дівице, як звати тебе? – збираючи на стіл, запитала Григорівна.

– Лера, – відповіла та.

– Дивне ім’я, – хмикнула Бабця. – Це ж як по-дорослому тебе величатимуть?

– Валерія, вона, бабуся, – прийшов на допомогу нареченій Костянтин.

– Тьху ти! Це що ж, як чоловіка назвали?! – сплеснула руками Зінаїда Григорівна. – Невже дівочих імен не залишилося на світі? Ну сідай до столу, Валере. Млинців напекла зранку, їжте.

– Дякую, я на дієті, – Лера необачно поділилася своєю проблемою. – Треба до весілля схуднути.

– Костику, ти чого дивишся? Яка дієта? Вона ж буде в тебе як дошка – опуклостей ні спереду, ні ззаду! – заохала бабка. – Сам втечеш потім.

– Бабусю, перестань, – засміявся онук, а Лера сиділа червона і мріяла якнайшвидше поїхати звідси, аби не слухати бабциних причіпок і шпильок.

Дві години минули як на голках. Бабуся здалася Лері такою глухоманню, що Валерія навіть здивувалася, що такі ще існують. Але найбільше її дратувало, що в літньої жінки не було жодного почуття такту. Вона говорила те, що думала.

Валерія дуже засмутилася, коли дізналася, що Зінаїда Григорівна все-так погодилася прийти на весілля. Щоправда, на самому весіллі бабця поводилася, на подив, пристойно. Хіба що висловилася з приводу сукні Лери з відкритими плечима і спиною:

– Костику, це що ж у тебе наречена так безсовісно одягнена прийшла?! Люди-то що скажуть?! – охнула вона, коли побачила Леру. – Доню, навіщо тобі ця дірка на спині? На, хоч хусткою прикрийся.

Зінаїда Григорівна вже хотіла стягнути з себе яскраву хустку , але дочка її зупинила.

– Мамо, так зараз модно, – заспокоїла матір Оксана Вікторівна, яка допомагала вибрати Лері сукню, – тож ніхто нічого не скаже, не хвилюйся.

– Ну, дивіться… Вам видніше, – пробурмотіла та.

Відтоді Лера побоювалася бабку Костика і намагалася відкрутитися, коли чоловік кликав її з собою до неї в гості, посилаючись на зайнятість, втому або головний біль.

Через рік після весілля Лера дізналася,що чекає дитину.

– Невже я стану бабусею? – зраділа Оксана Вікторівна, сидячи біля молодих. Лера знову здивувалася, наскільки свекруха хороша і розуміюча. Вона заходила до них, щоб проконтролювати, який температурний режим у будинку, вологість, чим Лера харчується.

– Дитина має рости в належних умовах. Леро, їж побільше овочів, фруктів. До речі, можемо сходити з тобою в магазин для майбутніх матусь, купимо тобі що-небудь.

Лера із задоволенням йшла, і вони що-небудь купували.

До Зінаїди Григорівни Лера так і не їздила, хоч та й просила онука приїжджати з дружиною.

– Чого там, у місті сидіти? Тут повітря он яке! Дихати – не надихатися! – говорила бабуся Костику. – У город вийшла – морквину смикнула, помила – ось ті й вітаміни. Ягоди достигнуть скоро.

– Костику, любий, я буду весь час нервувати, а мені хвилюватися не можна! – відмовлялася Лера. – Поїдь без мене, придумай там що-небудь.

Так і пройшов весь термін. Лера б і зовсім не стала з бабусею Кості зустрічатися, і показувати правнучку вона їй не поспішала.

Але сталося так, що, коли Леру виписали з лікарні, квартиру молодих затопили сусіди зверху.

– Лерко, це капець! Шпалери висять пластами, підлога здулася, стеля майже до підлоги провисла, – Костя ледь не плакав.

Дружину з донькою везти було нікуди. Квартира потребувала пристойного ремонту. Страховка покрила б витрати на ремонт, але її ще треба було отримати. А це час.

– Костику, може, у мами твоєї поживемо? – запропонувала Лера. – Вона все одно одна живе в трикімнатній квартирі. І вона так онучку чекала. Дивись, і допоможе з малятком.

– Точно! Я поговорю з нею, – зрадів чоловік, не розуміючи, як сам не додумався до цього. Він одразу ж поїхав до матері додому.

– Костику, ти чого так пізно? – здивувалася мати.

– Мамо, у нас серйозна проблема, – син пройшов до кімнати. – Нас сильно затопили сусіди. Потрібен ремонт.

– У вас є страховка, – не дала договорити Оксана Вікторівна. – отримаєте й відремонтуєте все.

– Мамо, мені Леру з дитиною нікуди везти! – вигукнув Костя, не розуміючи – мати реально не здогадується, чого від неї хочуть чи…

– Синку, ну а я чим можу допомогти? Ремонт вам зробити? Так я не вмію, – знизала плечима новоспечена бабуся.

– Ми сподівалися, що ти пустиш нас до себе пожити, поки в нас ремонт буде йти, – син нервував, бо мати казала дурниці. – Ми багато місця не займемо, лише одну кімнату!

– Ой, ні, синку, ти що?! Ти ж знаєш, що в мене відповідальна робота. Мені потрібно висипатися. А маленька дитина – це безсонні ночі. Ще ці підгузки, пелюшки. Весь час вологість у будинку. Так і до цвілі недалеко. А мені вже, вибачте, не двадцять років, а п’ятдесят, якщо ти пам’ятаєш. Драїти стіни – у мене немає ні бажання, ні здоров’я, – замахала руками Оксана Вікторівна.

– Тим паче, ми частенько з подругами в мене збираємося. Ну уяви, що за посиденьки в нас будуть: “Тихо, дівчатка, дитина спить” або: “Зачекайте, зараз я підгузок поміняю і прийду”. Ні поспівати, ні посміятися. Та й сторонні люди в будинку мене будуть бентежити.

– Мамо! Які сторонні? Я твій син! Лера – моя дружина і ще твоя маленька онучка. Хіба ми сторонні? – сторопів Костя.

– Ні, ти мені син, це правда, – погодилася мати, – але інша жінка в моєму домі ніколи не буде господарювати!

Костя не очікував від матері такої байдужості й черствості. Він вискочив із квартири і кинувся звідти, щоб не наговорити гидоти.

“Що ж я скажу Лері?” – думав він, присівши на лавку в парку. – “Куди везти її після лікарні? Доведеться квартиру знімати. Треба зайнятися пошуками”. У цей момент задзвонив телефон. “Бабуся” – з’явилася на екрані. Він узяв слухавку.

– Костю! Ти б заїхав до мене. Ягід дружині відвіз би свіженьких. Огірочків, – Зінаїда Григорівна замовкла, чекаючи відповіді.

– Бабусю, мені поки що не до цього, – зізнався онук зітхнувши.

– А чого? – здивувалася бабуся. – Трапилося чого?

– Та затопили нас сусіди, а Леру скоро виписують . Треба квартиру шукати, щоб їх привезти кудись. У батьків Лери дідусь старенький хворіє, там дитяче ліжечко нікуди поставити, та й без нас там клопоту вистачає. Доведеться знімати щось тимчасово.

– Так ти до матері поїдь. У неї хороми великі, всі влізете! – порадила Зінаїда Григорівна.

– Був я в неї, не пускає вона нас, – Костя передав розмову з матір’ю.

– От гадюка яка! Посиденьки в неї! Я їй покажу посиденьки! – розлютилася на доньку Зінаїда.

– Пелюшки їй завадили, поглянь-но! Загалом онучику, слухай мене: забирай Валерку свою і вези до мене. Місця всім вистачить. Не чужі. І не думай відмовлятися і шукати квартиру.

Костя так і зробив. Привіз Леру з донькою до Зінаїди Григорівни в будинок. Там уже була готова кімната для батьків і малятка.

– Ось і скінчилася моя казка про добру свекруху. Тепер у мене їх одразу дві… і обидві зміюки, як виявилося, – поділилася вона з подругою, яка допомагала їй із переїздом.

– Батьків чоловіка не вибирають, Леро .Терпи.

І Лера вирішила терпіти. Щоправда, всі її побоювання були марними. Бабуся виявилася хоч і буркотливою, але дуже доброю, уважною і мудрою жінкою. Вона хоч і бурчала на Леру за те, що та робила щось не так, але після жінка підходила і показувала як треба. У свої роки вона була ще досить жвавою і міцною. Легко сама справлялася в городі та з господарством. А тепер ще й із правнучкою із задоволенням няньчилася, іноді даючи Лері поспати довше.

Згодом Лера звикла до характеру бабусі, почала помічати, що чесність – набагато краща за фальшиву доброту і нещиру посмішку. А вже якщо Григорівна сміялася, то це було від серця і так, що всі навколо теж мимоволі починали посміхатися.

– Яка я дурна була! – сказала Лера чоловікові. – Зінаїда Григорівна зовсім не зла. І чого я її боялася? Якби не вона, що б ми зараз робили?

– Сам не знаю, – погодився Костя.

Через деякий час до матері в гості приїхала Оксана Вікторівна і дуже здивувалася, побачивши в домі сина і невістку.

– З’явилася, нахаба! – зустріла її біля дверей Зінаїда Григорівна. – Чого приперлася?

– Мамо, ти чого? Я в гості приїхала, – оторопіла від такої зустрічі донька.

– А хто тебе тут чекав? У нас усі вдома. Сторонні нам не потрібні, – бабця відчинила двері ширше. – Давай, котись на свої посиденьки. Мало того, з дітьми не помінялася квартирою, як я веліла, так ще й на поріг їх не пустила! Ти хоч подзвонила, дізналася, куди вони поїхали з дитиною? Йди геть, бачити тебе не хочу!

Лера і Костя не очікували такої підтримки від бабці й тихенько штовхали одне одного вбік, стоячи за стіною. Вони обидва здригнулися, коли зачинилися двері.

– Чого вишикувалися? – побачила їх Григорівна. – А ну ,швидко на кухню млинці їсти, поки мала спить.

Квартиру Кості та Лери відремонтували за два місяці. За цей час молоді так звикли до бурчання і неоціненної допомоги Зінаїди Григорівни, що навіть засмутилися, що довелося повертатися.

– Ми обов’язково будемо часто приїжджати, – обійняла стареньку Лера. – І ви до нас приїжджайте!

– На кой мені ваш мурашник? – відмахнулася та. – Ось скоро аґрус встигне і яблука дозріють, тож, ласкаво прошу!

Вийшовши з дому, всі побачили свекруху. Оксана Вікторівна стояла з великою коробкою подарунків.

– Вибачте мене, діти, я хочу з вами помиритися. Квартиру свою я вам, звісно, не віддам, але допомагати готова, – вона крадькома поглянула на матір. Зінаїда Григорівна ледве помітно задоволено кивнула. Вигляд у неї був суворий, як завжди, але очі посміхалися.