Чомусь їй раптом згадався той хлопчик в автобусі… У нього був такий же безтурботний і добрий погляд, як у Миколи. Він так тепло дивився, ніби він просто щасливий жити на цьому світі і радіє кожному дню. Хоча у того хлопчика мама і тато глухонімі і йому, мабуть, складніше, ніж іншим. І одягнений він просто, а очі щасливі.
— Пам’ятаєш, минулої зміни у нас дівчина народжувала? Ну, кричала ще грубо — за що їй все це дістається.
Брудно лаялася, не кожен мужик так зможе, аж неприємно таке було від жінки чути!
— Пам’ятаю, і що з нею? — відповіла Надя колезі, яка їй подзвонила.
— Відмову написала, кинула дитину і поїхала, ось же стерво!
Автобус тряхнуло і у Наді мало не випав з рук телефон.
Ту дівчину вона пам’ятала. Народжувала вона не сказати, що дуже важко, але кричала як ненормальна.
А коли дитина вже з’явилась, вилаялася, дізнавшись, що хлопчик, та ще додала, мовляв добре, що не баба, легше жити йому буде.
Чоловікам завжди легко!
Надя задумливо підняла очі і побачила перед собою повну жінку і хлопчика. Він тримався за мамин плащ.
Одягнені просто, але чисто, на жінці старомодний широкий плащ.
Надя не відразу зрозуміла, що ця жінка при надії. А як зрозуміла, відразу підхопилася і запропонувала їй:
— Сідайте, будь ласка!
Хлопчик відразу смикнув маму за руку, швидко на пальцях мамі щось показав, і посадив її, а Наді пояснив:
— Мама не чує, дякую вам.
Наді стало його чомусь шкода.
Напевно вони бідно живуть, і вона дістала з сумочки шоколадку. Завжди собі купувала, після зміни інший раз слабкість накриває, а шоколад допомагає.
— Дякую-у-у! — хлопчик сказав, розтягуючи слова, акуратно взяв шоколад і вдячно посміхнувся, — Ви не подумайте, у нас є тато, він теж глухонімий, а я ні!
Ми живемо добре, а скоро у мене сестричка буде, — хлопчик був гордий і щасливо дивився на маму, а вона на нього.
— Так у тебе дуже красива мама, найкраща, інакше й не подумаєш!
І тато є, і сестричка у тебе буде, ти дуже багатий хлопчик, — щиро сказала йому Надя.
Вона так на них задивилася, бувають же такі красиві у своєму тихому щасті люди!
І навіть мало не проїхала свою зупинку.
Хлопчик їй щось крикнув услід, але вона вже вистрибувала з автобуса, мало дверима її не прищемило.
На роботу Надя не запізнилася.
— Ну ти уявляєш, у цієї зозулі виявляється є чоловік. Точніше вона перед пологами на розлучення подала, заздалегідь так вирішила, ну треба ж! — зустріла в передпологовому відділенні Надю акушерка Зінаїда Петрівна. Вона була страшенно обурена.
Це вона і дзвонила їй вранці, все ніяк не могла заспокоїтися!
— А хлопчик який гарненький, дев’ять балів за Апгаром!
— Ну що робити, пішли краще новеньких дивитися, що там у нас? — спробувала заспокоїти її Надя.
Хто знає, чому одним дітей дають згори, а іншим наче не треба. А ті, хто мріє про сім’ю і дітей, самотньо мучаться?
Зінаїда Петрівна замовкла і мовчки погладила Надю по плечу. Даремно вона так розпалилася, адже знала, що Надя була заміжня, але вони розійшлися.
Чоловік її хотів дітей, а Надя йому це дати не могла, кажуть, тому що в дитинстві хворіла, якесь ускладнення було.
А швидше за все чоловік просто не любив, загалом це болюча тема для Надії.
Пізніше вона побачила батька того хлопчика.
Він приходив дізнатися, коли можна забрати сина. Повнотілий, незграбний, з трохи розгубленими очима, він і сам був схожий на велику дитину.
— Ти поглянь, а тато інший, не такий, як та зозуля, порядний. І видно ж, що не орел, а за сином приїхав.
Питав, як доглядати, намагається не показувати, що боїться, — штовхала Надю в бік Зінаїда Петрівна, тихо вказавши на великого чоловіка років під сорок.
Він забирав сина в її зміну, і Надія не витримала, підійшла:
— Якщо у вас є якісь питання, ви говоріть. Ось мій номер телефону, мене Надія звуть, я лікар дитячого відділення, якщо потрібно буде — телефонуйте.
— Дякую, а мене Микола звуть! — чоловік посміхнувся, але тут йому принесли блакитний згорток, і він навіть не знав, як його взяти.
Наді стало його шкода, і вона запитала:
— У вас хоч є помічники?
— Ні, моя мати з батьком у селі, вони Оксанку не любили, казали, щоб я не одружувався з нею. Що вона не для мене.
Я потім і сам зрозумів, та не хочу їм навіть говорити, сам впораюся! Я відпустку оформив, гроші на дитину відкладав, Оксанка про них не знала.
— Ви молодець, але до вас завтра ж з поліклініки прийде дитяча сестра, тож не бійтеся, — підтримала його Надя.
— А я й не боюся! — впевнено сказав Микола і дбайливо притиснув до себе синочка.
Та тільки його очі говорили про протилежне, він явно боявся, та й не дивно.
Молоді матусі й то не знають, що робити з новонародженим, а він чоловік.
Надя потім весь день подумки поверталася до Миколи та його сина. Як вони там справляються?
І треба ж, який він, речі сам купив, один малюка ростити зібрався, молодець чоловік, не кожен так зможе.
Надю так і підмивало йому зателефонувати і дізнатися, як справи. Микола свій номер їй теж залишив, щоб було ясно, хто дзвонить.
Чомусь їй раптом згадався той хлопчик в автобусі…
У нього був такий же безтурботний і добрий погляд, як у Миколи. Він так тепло дивився, ніби він просто щасливий жити на цьому світі і радіє кожному дню.
Хоча у того хлопчика мама і тато глухонімі і йому, мабуть, складніше, ніж іншим. І одягнений він просто, а очі щасливі.
Але добро, мабуть, не вимірюється грошима, воно живе в душі людини, або його просто немає.
От якби Надя могла народити собі дитину, вона теж була б щаслива.
Як же приємно їх брати в руки, адже вона і роботу таку вибрала тому, що любить дітей. Коли діти з’являються на світ — це дивно, це просто якесь диво!
Зміна добігала до кінця. Рука Наді вже потягнулася до телефону, вона хотіла набрати номер Миколи, але телефон раптом ожив і заграла мелодія — це він їй сам подзвонив.
— Надія, вибачте, це Микола, якщо пам’ятаєте, у вас же таких багато, — почав він плутано, а його голос заглушав відчайдушний дитячий плач.
— Микола, у вас щось сталося? — Надя була рада його чути.
— Та він не їсть, плаче і плаче, — розгублено сказав Микола, він явно був засмучений. — Що мені робити, підкажіть?
— А де ви живете, диктуйте адресу? Недалеко від пологового будинку? Я зараз підійду, чекайте, у мене якраз робочий день закінчується.
Надя поправила волосся перед дзеркалом. Вона чомусь сильно хвилювалася і в той же час їй було радісно, навіть дивно.
Поки вона йшла до будинку Миколи, знову згадався хлопчик з автобуса. Адже він їй щось крикнув наостанок, коли вона поспішила до виходу.
Тоді Наді здалося, що вона не розчула, а тепер у неї в голові немов зазвучав його дзвінкий голос:
— Дякую, ви така добра, нехай і вашим дітям буде добре!!!!
«Яким дітям?» — подумала Надя, хвилюючись від поки що незрозумілого, якогось солодкого передчуття.
Але вона відразу ж себе зупинила — до чого ці дурниці, ясно ж, що це були просто слова ввічливості…
Надя не встигла навіть торкнутися кнопки дзвінка, а Микола вже відкрив, ніби чекав її біля дверей.
Вигляд у нього був …жалюгідний. Малюк був весь червоний і дригав ніжками.
— Де можна руки помити? — в Наді “включився” дитячий лікар, але крім цього було щось ще, щось інше.
Вперше вона брала в руки малюка, а мами поруч не було. І тому малюк був ніби трохи її! Це було просто чудове відчуття!
— Він у вас навіть не плаче, як ви так вмієте?
Микола сором’язливо заглядав з-за її плеча і захоплено дивився, як вона вправно переодягала хлопчика, обтирала його вологими серветками, одягала йому чистий підгузок і костюмчик.
А потім, коли чистенький і вже наїдений малюк почав засинати на руках Наді, Коля дивився на неї, немов на мадонну з дитиною…
— Може, ви зайдете до нас ще якось, хоча, напевно, у вас вдома чоловік і діти, вам ніколи? — вже в передпокої тихо запитав Микола.
— Зайду, а сім’ї у мене немає, не хвилюйтеся, — йдучи пообіцяла Надя і побачила радість в його очах.
Вона їхала додому оновлена, немов вона теж відчула якусь краплину радості материнства.
Коли хлопчик заснув на її руках, їй раптом на секунду уявилося, що ось так і могло бути. Коханий чоловік і вона, Надя, разом годують і вкладають синочка…
Усі наступні дні Надя заходила до Миколи, ноги просто самі вели її до його дому.
І вона переконувала себе, що просто допомагає людині з дитиною. Але в душі вона вже чекала зустрічі і з ним.
— А як ви його назвали? — запитала Надя на другий же день.
Микола розгублено подивився на неї:
— Не знаю, мені ні з ким було це обговорювати. А як ви думаєте, яке ім’я підходить?
Надія навіть розсміялася:
— Я хоч і дитячий лікар, але досвіду давати ім’я малюкові у мене немає.
— У мене теж, Надя, а давай разом придумаємо? І давай на «ти» перейдемо, може, досить «ви»?
У мене тепер ближче за тебе і сина немає нікого!
Хлопчика вони назвали Дімка, таке тепле і затишне ім’я. А до того ж виявилося, що і у Колі був дід Мітя, і у Наді був дід Дмитро Костянтинович!
Коли Микола отримав розлучення, він відразу зробив пропозицію Надії.
Це було настільки очевидно і природно, адже вони майже постійно були разом втрьох — Микола, Надя і їх маленький Дімка.
Надя знайшла своє щастя.
Вона ніколи не думала, що з нею таке може статися.
Навіть надії ніякої не було, адже їй багато разів говорили, що дітей у неї ніколи не буде.
Але напевно не дарма вона носить ім’я Надія.
Через певний час жінка дізналась, що носить дитину під серцем. Вона навіть не зрозуміла, не повірила своєму щастю!
Надія зробила безліч тестів, їй все здавалося, що це всього лише щасливий сон!!!
Тепер у Миколи і Надії двоє діток. Син Дімка і дочка Діна.
Іноді Надя з особливим почуттям згадує того щасливого хлопчика з мамою з автобуса.
І їй здається, що саме він пророкував і навіть якось притягнув своєю світлою дитячою душею до Наді це немислиме і бажане щастя всього її життя!