– Ми ж свої, чого соромитись? – Таня посміхнулася, знімаючи взуття. – А Андрій де, на рибалці? Ну, нічого, ми його зачекаємо. Нам у тебе добре.
Промені ранкового сонця пробивалися крізь штори, осяюючи обличчя Жанни. Сьогодні вона планувала провести день в тиші, насолоджуючись рідкісною можливістю побути на самоті.
Андрій, її чоловік, ще до світанку поїхав на рибалку. Він любив ранкову зірку, і Жанна поважала його захоплення, знаючи, що ці години допомагають йому відірватися від робочих буднів.
Вона повільно потяглася, передчуваючи спокійний день, наповнений читанням книг, переглядом улюблених фільмів і, можливо, невеликою прогулянкою парком.
Щойно Жанна встигла випити філіжанку кави, як пролунав дзвінок у двері. Вона здивовано спохмурніла. Андрій не міг забути ключів, він завжди був уважний.
Через вічко вона побачила Таню, сестру Андрія, і двох її дітей – семирічного Рому і п’ятирічну Дашу. Вони стояли на порозі, посміхаючись.
Жанна відчула легке збентеження. Таня ніколи не чекала на запрошення, але й так, без попередження, приїжджала рідко.
– Привіт, Жанно! – протараторила Таня, щойно Жанна відчинила двері. – Ми до тебе на весь день! Андрій сказав, що його сьогодні не буде, і ми вирішили тебе відвідати.
Жанна машинально відійшла убік, пропускаючи гостей. Діти, ніби з ланцюга зірвалися, одразу кинулися всередину, ледь не збивши її з ніг.
Рома, старший, з гуркотом пробіг по передпокої, Даша, наслідуючи його, заверещала і теж помчала слідом.
– Ми ж свої, чого соромитись? – Таня посміхнулася, знімаючи взуття. – А Андрій де, на рибалці? Ну, нічого, ми його зачекаємо. Нам у тебе добре.
Жанна відчула, як усередині починає закипати роздратування. Вона намагалася бути гостинною, але такі “раптові” візити завжди вибивали її з колії.
Їй здавалося, що Таня спеціально вибирала моменти, коли Андрій був відсутній, щоб проявити свою “близькість” до сім’ї.
– Я зараз чай поставлю, – Жанна спробувала посміхнутися, але куточки губ здригнулися. Вона пройшла на кухню, намагаючись зібратися з думками. “Спокій, тільки спокій”, – твердила вона собі. “Вони лише діти, і Таня, зрештою, сестра Андрія”.
Але цей спокій був оманливим. Стук, тупіт, дитячий сміх – все це змішувалося в какофонію, проникаючи крізь стіни кухні.
Жанна відчувала, як напруга повільно наростає. Вона не хотіла псувати стосунки з родичами чоловіка, але терпець її уривався.
День пішов не за планом. Діти Тетяни активно освоювали квартиру Жанни. Спочатку вони грали в хованки, бігаючи по кімнатах і залазячи в усі кути.
Жанна кілька разів просила їх бути тихішими, але її слова ніби розчинялися в повітрі. Таня ж сиділа на дивані, уткнувшись у телефон. Вона періодично підводила очі, посміхалася дітям, але ніяк не втручалася в їхні ігри.
– Ромо, Даша, будьте обережнішими! – сказала Жанна, коли Рома мало не перекинув вазу з квітами.
– Та гаразд, Жанно, це ж діти! – відмахнулася Таня, не відриваючись від екрана. – Їм треба вихлюпнути енергію.
Жанна важко зітхнула. Вона розуміла, що діти є діти, але їхня енергія, здавалося, була безмежна і спрямована на руйнування.
Незабаром Рома та Даша перейшли на дослідження вмісту шаф. Жанна виявила їх у спальні, де вони витягували з ящиків одяг та намагалися приміряти.
Даша радісно замоталася в її улюблений шарф, а Рома намагався натягнути на голову капелюха Андрія.
– Діти, припиніть! – Жанна спробувала говорити спокійно. – Покладіть все на місце.
Таня нарешті підвела голову від телефону.
– Діти, що ви як маленькі? – сказала вона їм, але її тон був скоріше заспокійливим, ніж суворим. – Дайте тітці Жанні відпочити.
Але діти, здавалося, не звернули на неї жодної уваги. Вони продовжували витягувати речі, перетворюючи спальню на суцільний безлад.
Після обіду, який Жанна нашвидкуруч приготувала для всіх, діти вирішили влаштувати пікнік на дивані. Вони кришили печиво, залишаючи слід з крихот по всій вітальні.
Жанна намагалася ігнорувати це безладдя, але коли Рома заліз на її улюблене крісло з ногами, тримаючи в руках морозиво, вона не витримала.
– Ромо, спустись! – сказала Жанна, її голос затремтів. – Не можна на крісло з їжею!
Рома здивовано подивився на неї, потім на ескімо, а потім знову на Жанну. Він не рушив з місця.
– Даш, ну що ти там робиш? – Жанна повернулася до Даші, яка в цей момент намагалася засунути фломастер у розетку. – Не можна!
Таня нарешті підвела голову від телефону.
– Жанно, що ти так нервуєш? – спитала вона. — Все ж нормально. Діти грають.
– Нормально? – Жанна відчула, як її терпець уривався. – Це ненормально! Моя квартира перетворюється на звалище! Діти бігають, ламають речі, кришать їжу!
Таня скривилася.
– Ну, знаєш, якщо ти така нервова, то навіщо кличеш гостей?
– Я нікого не кликала! – голос Жанни став голоснішим. – Ви приїхали без попередження!
Надвечір нерви Жанни були на межі. Ваза, яка стояла на комоді, була розбита. Кіт, зазвичай спокійний і лагідний, ховався під ліжком, наляканий постійним шумом.
Кухня, після того, як діти спробували “допомогти” Жанні з вечерею, була схожа на поле боротьби: борошно на підлозі, розлите молоко, сліди від пальців на всіх поверхнях.
Коли Рома спробував залізти на кухонний стіл, Жанна не витримала.
– Таню, ти раз уже з дітьми без запрошення приперлася, то хоч стеж за ними! – слова вилетіли з неї, наче випущені з пращі.
Настала тиша. Діти, що до цього шуміли, завмерли. Таня повільно підвела голову. Її очі звузилися.
Тиша на кухні була приголомшливою. Обличчя Тані повільно змінювало колір, стаючи червоним. Діти, Рома та Даша, припинили рухатися, дивлячись то на маму, то на Жанну. Їхні очі були великими й зляканими.
– Що ти сказала? – голос Тані був низьким, сповненим обурення.
Жанна, попри тремтіння в руках, відчула приплив рішучості. Вона втомилася, що її будинок перетворюють на прохідний двір, а її думку ігнорують.
– Я сказала, щоб ти стежила за своїми дітьми, – повторила Жанна, намагаючись говорити рівно, але її голос все ще трохи тремтів. – Хочеш, я скажу це ще раз, голосніше, якщо ти не почула!
Таня підвелася. Вона підійшла ближче до Жанни, її руки були стиснуті в кулаки.
– Ти зовсім озвіріла? Ти смієш так розмовляти зі мною? Із сестрою Андрія?
– Я розмовляю з людиною, яка не поважає інших, – відповіла Жанна. – Мій дім – мої правила! І якщо ти не збираєшся їх дотримуватись, то тобі тут не місце!
Таня посміхнулася, злісно і зневажливо.
– От як? Значить, ми тут зайві? Ану, діти, вставайте! Ми йдемо! Це стерво не хоче нас бачити!
Рома та Даша, все ще злякані, потяглися до Тані. Даша заплакала.
– Не плач, сонечко, – Таня обійняла дочку. – Ми йдемо від цієї злої тітки.
Жанна відчувала, як її серце калатає в грудях. Вона вперше не відступила, не спробувала згладити конфлікт. Їй було неприємно чути такі слова, але вона розуміла, що це вимушений крок.
– Я не зла, Таня, – сказала Жанна, дивлячись їй у вічі. – Я просто вимагаю поваги. Поваги до себе, свого будинку, свого особистого простору.
– Якщо ти хочеш приходити в мій дім, ти маєш поважати мої правила. Або так, або… – Жанна замовкла, показуючи на двері.
Таня різко розвернулася. Вона підхопила дітей, потягла їх за собою.
– Андрій про все дізнається! – крикнула Таня, коли вони вже були у передпокої. – Я йому все розповім! Як ти мене виставила! Як ти на мене накричала! Він тобі цього не пробачить!
Нарешті Жанна залишилася одна серед розгромленої квартири. Тиша, що настала, як вони пішли, була незвичною та важкою.
Жанна повільно опустилася на стілець. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Їй було страшно. Страшно, що зараз буде. Таня обов’язково зателефонує до Андрія, і він, швидше за все, стане на бік сестри.
Жанна заплющила очі, намагаючись заспокоїти дихання. Вона уявила собі майбутній скандал, гнів Андрія, його закиди.
Але навіть із цим страхом вона відчувала дивне задоволення. Вона нарешті зробила те, що мала. Вона захистила свій будинок.
Встала, пішла на кухню, почала прибирати безладдя. Кожна крихта, кожна розлита крапля молока були свідченням дня, що минув. Жанна механічно рухалася, забираючи тарілки, витираючи стіл.
Вона намагалася не думати про майбутнє, про розмову з Андрієм. Але думки все одно крутилися в голові одна за одною.
– Що він скаже? Як він відреагує? Можливо, я даремно це зробила? Треба було промовчати? Але тоді це ніколи б не скінчилося.
Квартира поступово набувала свого колишнього вигляду. Чистота та порядок, які так цінувала Жанна, повільно поверталися. Але внутрішня напруга нікуди не поділася.
Жанна пішла в душ, намагаючись змити з себе втому та негатив цього дня. Тепла вода стікала по її шкірі, але тривогу змити не змогла.
Вона вийшла з душу, загорнулася в рушник і підійшла до вікна. Сутінки вже спускалися на місто. Жанна дивилася на вогні будинків, на машини, що проїжджали. Їй хотілося, щоб Андрій скоріше повернувся. І водночас – ні.
Вона приготувала вечерю, але апетиту не було. Просто сиділа на дивані, перемикаючи канали, не заглиблюючись в те, що відбувається на екрані.
Кожен шурхіт за дверима змушував їх здригатися. Вона чекала. Чекала його повернення, чекала його слів, чекала бурі, яка мала вибухнути.
Андрій повернувся пізно увечері. Жанна почула, як він відчиняє двері, і її серце завмерло. Кроки коридором, потім у ванній зашуміла вода – він мив руки. Жанна, яка до цього сиділа у вітальні, зробила глибокий вдих і вийшла.
Андрій стояв біля раковини, його плечі були опущені. Він обернувся, коли Жанна увійшла.
– Привіт, – сказав він, його голос був глухим. – Рибалка не дуже вдалася.
– Привіт, – відповіла Жанна, намагаючись, щоб її голос звучав рівно. Вона не знала, з чого почати, і вирішила дочекатися, доки Андрій сам заговорить.
Він пройшов на кухню, налив чай, сів за стіл. Мовчання затяглося. Жанна відчувала напругу, яка витала в повітрі. Вона сіла навпроти нього, чекаючи.
– Таня дзвонила, – сказав він нарешті, не зводячи очей. Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася нотка втоми.
Жанна стиснулася. Ось воно. Почалося.
– Що вона сказала? – спитала Жанна, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
– Сказала, ти на неї накричала, та виставила їх, – Андрій подивився на Жанну. У його очах не було звичного тепла. – Сказала, що ти її образила.
Жанна відчула, як усередині все стискається. Їй хотілося кричати, виправдовуватись, розповідати йому про все, що сталося. Але натомість вона поставила питання, яке, як їй здавалося, було найважливішим.
– А як ти вважаєш? – тихо спитала Жанна.
Андрій дивився у вікно. Довго. Він не відводив погляду від темряви за склом, наче шукав там відповіді.
Жанна чекала. Кожна секунда здавалась вічністю. Вона бачила, як по його обличчю пробігають тіні, як він обмірковує щось у собі.
Нарешті він повернувся до неї. Його очі були серйозними, у них не було ні гніву, ні засудження, тільки якась глибока задумливість.
– Ти знала, що вона давно прицінюється до цієї квартири? — раптом сказав він.
Жанна здивувалася. Слова Андрія були настільки несподіваними, що вона не одразу зрозуміла їхній сенс.
– У сенсі? – Запитала вона, її голос звучав розгублено.
– У прямому, – Андрій поставив кухоль на стіл. – Вона неодноразово заговорювала про це. Ця квартира дісталася мені від мого батька, але Таня впевнена, що вона мала перейти мамі.
– І тоді Таня також могла б на неї розраховувати. Тому вона періодично заводить свої дивні розмови, що ми могли б жити тут разом із нею: одна кімната моя, дві – їй із дітьми.
– Куди при цьому маєш подітися ти – розуму не докладу. Я кілька разів прикрикнув на неї, коли вона говорила подібне при мені, але, видно, вона вирішила йти іншим шляхом і просто вижити тебе сама.
Жанна відчула, як її огорнуло холодом. У її голові почали складатися шматочки пазла. Нескінченні “раптові” візити Тані, її дивні фразочки про “сімейність”, натяки на те, що “нічого чужим у родинній квартирі командувати”.
Жанна завжди списувала це на ексцентричність Тані, на її бажання бути ближчою до брата. Але тепер…
Жанна повільно сіла на стілець. Все те, що вона переживала, всі її побоювання, всі її здогади, які вона гнала від себе, тепер набули чіткого сенсу.
Вона згадала, як Таня від початку їхнього шлюбу постійно втручалася у їхні справи, давала непрохані поради, критикувала її звички.
Жанна тоді не надавала цьому значення, вважаючи, що це просто особливості темпераменту сестри чоловіка. Але тепер все мало інший вигляд. То була спланована стратегія.
– Я їй сказав – досить! – додав Андрій, його голос став твердішим. – І тобі дякую, що поставила крапку. Не згладила, не проковтнула.
– Бо я сам все відтягував. Завжди думав, що то дрібниці, що вона не зі зла. А виявляється, вона діяла свідомо.
Жанна подивилася на Андрія. В його очах більше не було втоми, лише рішучість. І Жанна побачила не лише свого чоловіка, а й союзника. Людину, яка, нарешті, зрозуміла і стала на її бік. А це було найважливіше.