У Миколи була цікава професія: хедхантер. Люда й не чула про таку. Микола розповідав, а вона тільки дивувалася.

Люда прожила з чоловіком двадцять п’ять років і була впевнена, що добре його знає. Ще б пак: трьох дітей виростили, випробування пожежею та хворобами пройшли, сюрпризів чекати не доводилося. І тут він її здивував: розсердився, що Люда купила собі на день народження справжню кавомашину. Грошей пошкодував, вирішила Люда, бо подарункових, звісно, не вистачило, і довелося взяти з «заначки».

— Нам машину треба лагодити, — нагадав чоловік. — Сама ж на дачу просишся, урожай потрібно збирати.

— Електричкою можна.

— Електричкою… Кожен день туди-сюди не наїздишся.

— Нічого, там поживу.

— Поживе вона… А домом хто буде займатися, я? І так на роботі як проклятий…

Раніше чоловік ніколи не дорікав Люді за те, що вона не працює, сам так вирішив: дітьми треба було займатися, домом, а зарплата у Люди була копійчана. Ну а потім яке вже повернення, коли стільки років минуло? Та й діти тільки-тільки з’їхали, було чим займатися Люді. А тепер ось, значить, як?

— Що-небудь придумаю, — образилася Люда.

І придумала. На дачі у них був новий сусід, Микола. І в місті жили вони недалеко. Люда зателефонувала і домовилася, що він її підвозитиме до дачі, коли сам збереться.

А чоловік нехай порається зі своєю машиною скільки влізе: сам вудки собі дорогущі купив, верстат цей дурний, а її кавомашиною дорікає!

— Ну а чого ти хочеш? — сказала подруга Анька, яка все знала краще за всіх. — Кохання живе три роки, а у вас уже дев’ять разів по три, я, он, за цей час чотирьох чоловіків змінила. Тут тільки відвойовувати особистий простір. Обіцяв тебе утримувати? Нехай утримує. Кавомашина в наш час не предмет розкоші, а необхідність. До речі, тобі ж забороняли каву пити?

— Ой, та ну ці заборони! Від кави у мене тиск не скаче, він від чоловіка, який грошей для мене пошкодував, скаче.

— Як знаєш. Я теж п’ю галонами, ти знаєш. Але ось Марія і не пила, наче…

Помовчали. Марії не було вже рік, а рана так і не затягнулася. Така молода, така талановита… Теж з тиском мучилася, але хто ж знав, що ось так.

— Я з Миколою домовилася, возитиме мене на дачу. А чоловік нехай поки машину лагодить. Підзбираємо грошей, купить запчастину свою. Правда ж?

— Правда…

У Миколи була цікава професія: хедхантер. Люда й не чула про таку. Микола розповідав, а вона тільки дивувалася.

— Треба ж, цікаве у вас життя.

— Може, на «ти» вже?

— Можна, — погодилася Люда.

І здивувалася легкому руху в грудях, немов метелик крилом махнув.

Микола був розлучений, старший син у нього був пілот, а молодший — артист балету, теж цікаві професії. Вони і дорогою розмовляли, і поки на дачі були, чай разом пили. Наче нічого такого в цьому і не було, але чоловікові Люда про ці розмови не розповідала. І що бігати вирішила, бо Микола бігає, теж не сказала.

— Ну яке бігати з твоїми колінами?

— Нічого, потихеньку.

— А сніданок хто мені готуватиме?

— Ти сам бутерброд не можеш собі зробити?

— Я не хочу бутерброд, що за звичка сухом’яткою харчуватися!

— Омлет ти теж в змозі приготувати.

— І навіщо мені тоді така дружина?

— Не подобається — шукай іншу!

Сказала і злякалася. Ніколи вони з чоловіком у подібних тонах не розмовляли. Мабуть, права Анька — кохання давно минуло, а як діти з’їхали, все й відкрилося. Раніше турбота про дітей створювала видимість любові, а тепер дітям тільки гроші потрібні, та рідкісні дзвінки вечорами.

А з чоловіком нічого їх і не пов’язує більше, навіть дача їм для різного потрібна: Люда овочі вирощувала, ягоди для варення, а він заради лазні та риболовлі туди їздив. Люда лазню не любила, їй там зле було — тиск цей…

Після цієї сварки чоловік із Людою довго крізь зуби розмовляв, а вона навіть зраділа, що бігати стала: у будь-який напружений момент можна було з дому втекти, щоб не дивитися на його невдоволене обличчя. Через два тижні, щоправда, чоловік спробував помиритися: купив їй браслет, щоб за пульсом стежити.

— Сам же скаржився, що грошей немає, — нагадала Люда.

— Мені його в магазин назад здати?

— Не треба…

Бігати Люді подобалося. І енергії більше з’явилося, так що на дачі і без допомоги чоловіка справлялася. І задумалася: а, може, їй роботу знайти? Тоді не буде чоловік її дорікати, і про розлучення можна сміливіше думати.

Про роботу вирішила поговорити з Миколою: нехай професійним поглядом оцінить, чи є у неї якісь шанси.

— Ну, шанси завжди є. Ти працювала ким?

— У клубі, організатором.

— Ну так, у клубах зараз сильно все змінилося. А інтернет, програми там — з цим як?

— Питаєш! Я трьох дітей виростила, з ними всьому навчишся.

— Так, може, з дітьми працювати? Гурток якийсь вести? Зараз стільки центрів розвитку — точно можна щось підходяще знайти.

Люда цією ідеєю загорілася. Микола склав їй резюме, порадив, куди відправити. Люда навіть Аньці не розповіла, боялася, що вона на сміх її підніме. А коли запросили на співбесіду, так рознервувалася, що зателефонувала Миколі. Він дав їй рекомендації і звелів заспокоїтися. Запропонував відвезти. І Люда погодилася.

— Взяли! — радісно повідомила вона. — Уявляєш, взяли!

І сама не зрозуміла, як обійняла його.

— Це привід відсвяткувати, — сказав Микола. — Їдемо в ресторан.

У ресторані Люда давно не була. І було це незвично, цікаво і дуже страшно. Розуміла: щось не те робить, але зупинитися не могла.

— Я радий, що став твоїм сусідом, — зізнався Микола. — Спочатку я був трохи збентежений такою… Незвичайною пропозицією. Знаєш, ми ж наче не були друзями там чи щось на кшталт того, а ти так легко попросилася їздити зі мною. Але потім я цьому навіть зрадів.

Його слова образили Люду, хоча вона і не подала вигляду. Про що він, що йому, шкода, чи що, підвезти її до дачі? Та вона ж сама приїжджала до його дому, жодних труднощів не створювала.

— Тепер я впевнений, що це було знаком долі! Ти знаєш, останніми роками все якось не складалося: наче все є, але від цього всього нудно до чортиків, розумієш? Упевнений, що розумієш. Ось колишня ніколи мене не розуміла. Слухай, щось я хвилююся, давай візьмемо пляшечку. Ти яке полюбляєш: біле чи червоне?

— У мене тиск, мені не можна…

— Ой, та один раз можна. Знаєш: хто веде здоровий спосіб життя…. Той…

Люді раптом захотілося додому. І якомога швидше: ось якби існував телепорт, щоб не доводилося нічого пояснювати цьому самовдоволеному Миколі. І як вона раніше цього не помічала? Говорить тільки про себе, а її взагалі не слухає! Як би втекти звідси? Подруга завжди виручить!

Під столом Люда набрала повідомлення Аньці. Та передзвонила через п’ять хвилин і заверещала:

— Я зламала ногу, швидко приїжджай!

Микола пропонував підвезти, але Люда сказала, що на таксі буде зручніше.

— А я так сподівалася, що в тебе буде з ним інтрижка, — зітхнула Аня.

— Що за дурниці, я не така. Ти знаєш.

— Ага. А сама скаржилася на чоловіка.

— Нічого я не скаржилася. Гаразд, ти знаєш, я додому поїду.

Чоловік був уже вдома і дуже задоволений.

— Людо, танцюй: я полагодив машину! Уявляєш? Зможу знову їздити на дачу. Вудки випробую… Краса! Може, просто завтра зганяємо?

— Завтра я не можу. Мене на роботу взяли, — відповіла Люда і запустила кавомашину.

— Знову кава? Ще й увечері. Людо, ну у тебе ж судини…

— І що? Судини у всіх. Я люблю каву, ти знаєш.

— А я тебе. І не хочу, щоб із тобою що-небудь трапилося. Як із Марією.

Губи у чоловіка затремтіли. Люда ніколи його таким не бачила.

— Та про що ти?

— Про те. Біг цей. На городі гаруєш. Каву п’єш. Зовсім не стежиш за здоров’ям. Діти поїхали, а мені страшно залишитися… Без тебе.

— Господи! Чого ти навигадував? От дурненький. Гаразд, якщо хочеш, я питиму каву без кофеїну, тебе це влаштує? Але бігати я не перестану, це ж корисно для здоров’я. А з дачею — тут тільки від тебе залежить, будеш мені допомагати чи ні. Від посадок не відмовлюся, заради чого дача тоді? Правда, як тепер із роботою встигати…

— Що за робота така? Анька твоя знову, чи що, придумала?

— Чому Анька? — образилася Люда. — Я сама. Скаржився, що грошей не вистачає: ось, будь ласка, буду теж гроші заробляти.

— Ну ти даєш! Гаразд, що — робота справа хороша. Я тут подумав: може, човен…

— Ніяких човнів! — перебила Люда. — Сам знаєш — тато потонув на човні. Не дозволю! А то, ти знаєш, я теж боюся одна.

На тому й вирішили. Життя тільки починалося. Нове, інше, про яке Люда і не мріяла. І добре, що дурниць вона не встигла наробити.

Ця розповідь показує, як важливо не робити поспішних висновків. Замість того, щоб шукати нове життя, Люда та її чоловік усвідомили, що можуть побудувати нові стосунки, залишаючись разом. Вони знайшли компроміс і відкрили нову, змістовнішу сторінку у своєму житті, навчившись довіряти одне одному.