– Ніколи, чуєш? Моя нога не ступить на їхній поріг, – різко і твердо відповіла Ярослава.
– Ярославо, а може, настав час припинити цю ворожнечу? У нас тепер онучка, діти чекають, давай підемо до них, на хрестини! – намагався вмовити Петро дружину, щоб вона все ж пішла на свято до сина з невісткою.
– Ніколи, чуєш? Моя нога не ступить на їхній поріг, – різко і твердо відповіла Ярослава.
Коли їхній єдиний син Руслан закохався в бідну сусідку, сирітку Галину, Ярослава, відома своєю господарською вдачею в селі, одразу ж заявила, що не підтримує його вибору.
А коли син не послухався, Ярослава вирішила “зробити все правильно” і допомогла Галинці поступити в технікум у місто. Вона надіялась, що дівчина не витримає і Руслан сам про неї забуде.
Галинка ж була без батьків, але з розумом і красою, хоч і без грошей. Вона не підходила для того, щоб стати невісткою сина багатих батьків.
Якщо Петро мовчав, то Ярослава одразу ж дала зрозуміти: такої невістки вона не прийме.
З усіма цими планами, Ярослава сама везла дівчину в місто, поселила в гуртожиток і іноді привозила їй продукти. Не з доброї волі, звісно, а з метою показати Галинці, що вона не пара їхньому синові.
– Я рада за тебе, Галинко. Вчишся добре, бачу. А там, певно, і хлопця собі знайдеш. А наш Руслан вже скоро одружується. Ось-ось весілля. І ти своє щастя обов’язково знайдеш.
Ярослава обманула дівчину, сказавши, що Руслан одружується, і та повірила. Вона не хотіла повертатись у село, аби не переживати зайвий раз, і, зрештою, погодилася на пропозицію одного молодого чоловіка, який звернув на неї увагу.
Але до весілля не дійшло: як тільки хлопець дізнався, що Галина чекає дитину, одразу ж втік.
Тому, не маючи змоги продовжити навчання, Галина повернулася додому, вже з животом.
Бабуся її прийняла, але сама не могла допомогти. А Руслан спочатку був сильно ображений, бо думав, що Галина його зрадила.
Але коли він дізнався, що це його мама приїхала до Галинки і сказала, що Руслан одружується, він прийняв рішення, що справді одружиться з Галиною і визнає дитину за свою.
Вони подали заяву, не сказавши матері, і тихо розписалися.
Це вчинок сина сильно розізлив Ярославу, і вона вирішила викреслити його з свого життя.
А Руслан з Галиною поїхали в місто, знайшли квартиру і почали жити разом. Незабаром у них народився син, якого Руслан записав на своє ім’я, як і обіцяв.
Через півтора року в них народилася ще одна дитина, цього разу дівчинка, яку назвали Ярославою на честь бабусі. Сподівались, що це змусить Ярославу змінити своє ставлення, адже онука носила її ім’я.
Та Ярослава знову категорично заявила, що не поїде на хрестини онуки. Тоді Петро, якого зазвичай не можна було змусити до рішучих дій, вирішив, що цього разу не буде слухати дружину. Він купив подарунок і сам поїхав привітати сина і подивитися на онучку.
Тим часом Ярослава вдома сумувала, вважаючи, що її рідні люди зрадили її. Це був такий біль, якого вона ніколи раніше не відчувала. Того вечора її серце наче обірвалося від жалю, і вона потрапила в лікарню.
Коли вона прийшла до тями, то побачила сина з невісткою і свою рідну внучку, схожу на неї як дві краплі води.
Ярослава не втримала сліз:
– Пробачте мене, діти…
– Мамо, не хвилюйтеся, – промовив син. – Ви не повинні хвилюватися. Вам сили треба, щоб дивитись за внуками.
Ці слова допомогли Ярославі наче повернутись до життя. Внуки… Що може бути важливішим для бабусі? Тепер у неї є сенс життя. Син щасливий, внуки здорові, а що ще потрібно?
Іноді ми самі створюємо собі проблеми, там, де їх немає, замість того, щоб просто радіти життю і дякувати за все.
Як важливо вміти цінувати те, що маємо.