У неї і раніше були стосунки, і пропозиції про заміжжя були двічі, але обидва рази справа не йшла далі після того, як Ліля чесно попереджала потенційного чоловіка, що вона не може мати дітей.

Коли Ліля виходила заміж за Віктора, вона знала, що до неї він уже був одружений і що має чотирирічну доньку.

Для тридцятирічної Лілі цей шлюб був першим. У неї і раніше були стосунки, і пропозиції про заміжжя були двічі, але обидва рази справа не йшла далі після того, як Ліля чесно попереджала потенційного чоловіка, що вона не може мати дітей.

Віктору вона про це теж сказала, очікуючи, що їхні стосунки на цьому й припиняться. Але він сприйняв інформацію абсолютно спокійно:

– У мене вже є дочка. І знаєш, як показав досвід, я не належу до особливо “чадолюбних” батьків.

Дійсно, Віктор чесно платив аліменти, іноді, на вимогу колишньої дружини, на день-два забирав дочку до себе. Але робив це без особливого бажання.

Після того, як Ліля та Віктор одружилися, Ліля стала на свята купувати подарунки для Аліси – так звали дівчинку, а батько передавав їх, часом навіть не знаючи, що знаходиться у пакеті, який він вручав дочці.

Ліля ніколи не питала у Віктора, чому він розлучився з матір’ю Аліси, але якось під час пікніка на дачі одного з друзів чоловіка, почула, що Наташа – перша дружина Віктора – вела не дуже здоровий спосіб життя. Він намагався лікувати її, але безуспішно.

– Добре, хоч дівчинка здорова, – сказала дружина господаря дачі.

Ліля та Віктор прожили разом уже півтора року, коли одного разу в суботу йому хтось зателефонував. Віктор вислухав те, що йому сказали, мовчки зібрався та пішов.

Повернувся він години за чотири. В одній руці він тримав невелику дорожню сумку, за другу трималася Аліса.

– Наталки більше немає. Догралася. Вона була з дитбудинку, так що ніяких бабусь та інших рідних у Аліси немає. Я її єдиний родич.

– Тож подзвонили мені. Будь ласка, зараз нічого не кажи, я сам не в захваті від ситуації, що склалася. Але поки що Алісу більше діти нікуди.

Продовжилася розмова після того, як дівчинка, яку Ліля викупала та нагодувала, вже заснула у гостьовій спальні.

– Сама розумієш, – сказав Віктор – я не можу здати її до дитячого будинку – постраждає наша репутація: і моя, і твоя.

– Алісі скоро виповниться шість, ще рік – і вона піде до школи, а там я намагатимуся влаштувати її до якогось престижного приватного навчального закладу з проживанням.

– Я прошу тебе до школи зайнятися дівчинкою. Я розумію, що Аліса для тебе чужа дитина, тому про любов до неї не йдеться. Просто опіка.

– Добре, – погодилася Ліля. – Завтра треба буде піти з Алісою в крамницю і купити їй пристойний одяг. Те, що ти приніс, годиться лише для зйомок фільму про дітей із нетрів.

– А взуття там взагалі немає – тільки ті пошарпані сандалі, які були на ній. Ти ж переказував Наталі пристойні аліменти, чому дівчинка так погано одягнена?

– Не став запитань, на які сама знаєш відповіді.

– Я просто не можу зрозуміти, як ти припустився, щоб твоя дочка жила в таких умовах? – Запитала Ліля.

– А що я міг зробити? Забрати її до себе? Я постійно на роботі, кілька разів на рік їжджу у відрядження. Я просто не впорався б із усім цим, – відповів чоловік.

У неділю Ліля з’їздила з Алісою в крамницю, купила їй кілька комплектів білизни, сезонний одяг та взуття. Заглянули у відділ іграшок – вибрали  ляльку та набір посуду. Ліля додала до цього абетку для дошкільнят та кілька дитячих книжок.

У понеділок Віктор відвіз Алісу до дитячого садка. Забирала її увечері Ліля.

– Вранці Алісу привів тато. Це правда, що… – вихователька подивилася на дівчинку, яка діставала з шафки туфлі, і замовкла.

– Правда. Я дружина Віктора Олексійовича. Аліса житиме у нас, – відповіла Ліля.

– Ви знаєте, вона сьогодні дуже дивно поводилася – майже весь день мовчала, не грала, як завжди, з іншими дітьми, – сказала вихователька. – Може, ви підкажете, як нам зараз спілкуватися з дівчинкою?

– Навряд. Ми самі не знаємо, що вона бачила, Віктор Олексійович привів її до нас позавчора, – відповіла Ліля. – А може, у вас у саду є досвідчений психолог, який міг би розговорити Алісу?

Дорогою додому Ліля вирішила сама спробувати поговорити з дівчинкою:

– Алісо, як у тебе сьогодні пройшов день? – Запитала вона.

– Добре, – відповіла дівчинка. – Катя сказала, що в мене гарна сукня.

– А чому ти з дітками не грала?

– Мені було сумно. Я маму згадувала.

– Це добре. Маму забувати не можна, – сказала Ліля.

– Треба перевезти Алісу до іншого садка, ближче до будинку, – сказав увечері Віктор. – Мені не зручно щоранку возити її в той район.

– Мені здається, не варто поспішати із цим. Відразу стільки змін у житті може погано вплинути на стан Аліси. Вона звикла до вихователів, дітей. Давай трохи зачекаємо. Нехай у її житті буде хоч щось звичне, хоч якась стабільність, – сказала Ліля.

– Ой, тільки не треба розводити психологію, тим більше, що ти фінансовий аналітик, а не дитячий психолог. Аліса зараз ще в такому віці, коли діти швидко забувають. Ось подивишся, за місяць вона про Наталю і не згадає, – заперечив Віктор.

Він таки перевів Алісу в сад, який знаходився через дорогу від їхнього будинку. Щоправда, зробити це вдалося тільки через місяць.

Тепер Алісою займалася Ліля: вона відводила дівчинку в садок, після роботи забирала її, вчила з нею літери, у вихідні водила до розважального центру, в зоопарк та басейн.

Віктор просто жив поряд, не дуже цікавлячись дитиною. Щоправда, грошей на одяг, взуття та розваги не шкодував.

Минуло півтора року. Аліса пішла в перший клас. Першого вересня у школу її відводила Ліля. У Віктора прямо з ранку була важлива нарада, яку він ніяк не міг пропустити.

І взагалі, останнім часом Ліля помітила, що Віктор дистанціювався не лише від дочки, а й від неї. Вони жили в одній квартирі, але ніби існували в паралельних світах: Ліля з Алісою – в одному, а Віктор – в іншому.

І перетиналися вони лише вранці за сніданком та ввечері – за вечерею, коли Віктор вчасно приходив із роботи. А таке траплялося все рідше.

Якось Аліса занедужала. Нічого особливого – звичайна застуда, але була температура, кашель. Викликали лікаря. Брати лікарняний довелося Віктору. Ліля офіційно була для Аліси сторонньою людиною.

А коли вона прийшла з роботи, Віктор поклав перед нею медичну картку Аліси.

– Дивись, – переможним голосом сказав він. – Аліса не моя дочка.

– Чому ти так вирішив? – Здивувалася Ліля.

– Глянь: Сорокіна Аліса Вікторівна – група крові – перша. А у мене – третя. Сподіваюся, пам’ятаєш шкільні уроки біології?

– Перша група в дитини може бути лише у тому випадку, якщо в обох батьків вона перша. Прикро, звичайно, що я цілих сім років був дурнем, зате тепер це все спрощує.

– Що саме? – Запитала Ліля.

– Загалом у мене є інша жінка. Але я не міг піти від тебе через Алісу. Христина навіть чути не хоче про чужих дітей.

– А тепер все просто: роблю тест ДНК, подаю до суду на відміну батьківства, Аліса вирушає до дитячого будинку, ми з тобою розлучаємося.

Цієї ночі Ліля не спала. Віктор пішов. Вона поклала Алісу і просиділа в кріслі до ранку.

Наступного дня, коли Віктор повернувся додому, щоб переодягнутися, вона сказала йому:

– Пропоную тобі не поспішати з розлученням. Я хочу удочерити Алісу. Поки ми чоловік та дружина, а ти офіційно вважаєшся її батьком, зробити це буде легко.

– Звичайно, можливий і той варіант, який запропонував ти, але тоді мені буде складніше, а дівчинка якийсь час, можливо, пів року чи рік, проведе у дитячому будинку. А мені здається, що вона вже достатньо пережила за свої сім років.

– А якщо я не погоджусь? – спитав Віктор.

– Ти казав, що переживаєш за свою репутацію? Так ось: я її зруйную. І мене є для  цього дуже дієві засоби.

– Добре. Я згоден. Але з однією умовою: ти не подаватимеш на аліменти, – сказав Віктор.

– Не буду. Домовилися.

Ліля та Віктор розлучилися після того, як Аліса офіційно стала дочкою Лілі. Зробили вони це тихо, під час відпусток, коли всім навколишнім було не до них.

Ліля та Аліса залишилися жити у квартирі – вона належала Лілі. Віктор пішов до Христини – та теж мала свою квартиру.

Більше вони не зустрічалися – Ліля припинила з’являтися у компаніях, де вони бували разом із Віктором. Але поряд з нею залишилися подруги та рідні, які завжди були готові прийти їй на допомогу.

А Віктор… Бог йому суддя! Закон бумеранга ще ніхто не скасовував.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?