І коли вони одружилися, Наталя Антонівна запропонувала продати її незручну двокімнатну квартиру в старенькому домі, і їм в іпотеку взяти велику квартиру в новобудові.

— А де червона рибка? Я ж просила купити!

Наталія Антонівна подивилася на свою невістку так, ніби готова була її прямо зараз вбити.

А Женя, її невістка, так і хотіла відповісти, що жодних грошей на цю рибу від неї не отримувала. Але стрималася. Свекруха, як не крути.

— Я тобі ще два дні тому казала, що треба випрати штори, вони всі запилені! Теж мені, господиня! — продовжувала бурчати свекруха.

— Взагалі, Наталя Антонівна, я працюю, — відрізала Женя.

— Працює вона! Теж мені, робота! Твої справи по дому ніхто не скасовував! Я свого часу…

Женя не стала слухати, а просто покинула кухню.

Це вже ставало нестерпним. Вона й подумати не могла, що буде настільки складно жити зі свекрухою. Адже все так добре починалося…

… Женя і Саша познайомилися чотири роки тому. І коли він познайомив дівчину зі своєю мамою, вона їй дуже сподобалася. Їй здалося, що Наталя Антонівна напродчуд приємна жінка, та й до Жені вона поставилася добре.

І коли вони одружилися, Наталя Антонівна запропонувала продати її незручну двокімнатну квартиру в старенькому домі, і їм в іпотеку взяти велику квартиру в новобудові.

— А що, це варіант, — подумала тоді Женя.

Її батьки жили разом з бабусею, і ніколи проблем вдома не виникало. Принаймні, Жені так здавалося. Вони були великою і дружною родиною, і чомусь Женя думала, що так завжди буває. До того ж, зі свекрухою вона знайшла спільну мову, принаймні, так вона тоді вважала.

Саша, чоловік Жені, відмовляв її від цієї затії.

— Моя мама — не найпростіша людина. Ти дійсно думаєш, це хороша ідея — жити разом?

— А чому б і ні? Потім, коли будуть діти, бабуся нам допомагатиме. Та й у великій квартирі, яку ми зможемо купити, всім буде достатньо місця.

— Ну, не знаю, — сумнівався чоловік. І даремно його тоді Женя не послухала.

— А які у нас варіанти? Житла зараз немає, навіть немає грошей на початковий внесок, щоб іпотеку взяти.

А якщо ми будемо мотатися по орендованих квартирах, на цей внесок і не вийде накопичити. Мені здається, це чудовий варіант. Та й у мене батьки вдвох, а твоя мама зовсім одна, їй з нами веселіше буде.

Тепер веселіше було тільки Жені. Ну і дурна ж вона була!

Чомусь думала, що жити всім разом — це чудово. Це допомога і турбота один про одного. Але все виявилося не зовсім так.

Спочатку і справді все було добре. Вони змогли продати квартиру свекрухи і купити трикімнатну в новобудові. У Наталі Антонівни була своя велика кімната, а ще там була спальня молодих, вітальня і велика кухня.

Всі були натхнені, раділи свіжому ремонту і жили дружно. Якийсь час. А потім Наталя Антонівна почала показувати характер.

І якщо хтось говорив їй слово проти, вона відразу нагадувала, завдяки кому вони так добре живуть.

— Якби не я, ви б моталися по орендованих халупах! А ви мені тут рот затикаєте!

Незабаром Наталя Антонівна відчула себе справжньою господинею. Все в домі та в житті родини мало бути так, як вона хоче.

— Завтра всі влаштовуємо генеральне прибирання!

— Мамо, у нас плани на завтра, — заперечував Саша.

— Скасуйте плани! Я що, даремно свою квартиру продавала? Щоб жити в хліві? Скрізь бруд і ніякого затишку.

Бруду, звичайно, ніякого не було, але свекрусі просто хотілося, щоб всі її слухалися.

До того ж, вона не працювала. Спочатку за свою пенсію купувала якісь продукти, десь щось оплачувала, але потім вирішила, що це зайве. Тепер вона не давала ні копійки, зате вимагала від молодої пари все лише найкраще.

А Саша і Женя працювали на знос. Потрібно було платити за іпотеку, оплачувати комунальні послуги, купувати продукти і задовольняти бажання примхливої свекрухи.

З кожним новим днем Женя думала про те, що готова її вже вбити. Притому, запити Наталі Антонівни тільки зростали з кожним днем. І з кожним днем ставало все важче жити разом.

Від тих хороших відносин, які були спочатку, не залишилося і сліду.

Або ж Жені тоді тільки здавалося, що Наталя Антонівна дуже мила людина, або вона дуже погано розбирається в людях.

Саша прийшов з роботи втомленим, і жінці дуже не хотілося його дратувати. Але вона вже більше не могла терпіти.

— Сашо, це все. Я скоро вкорочу собі віку і це буде краще, ніж у всьому слухатись твоєї мами…

Я не можу жити з нею. Ми говорили про дитину, але я просто зрозуміла, що не зможу привести в цю негативну атмосферу нову людину.

— І що ти пропонуєш? — запитав він. — У мами частка в цій квартирі, я ж не можу її вигнати. Та й якби не було, я все одно не зміг би, — додав він. — Адже завдяки їй ми змогли придбати житло.

— Так, і я їй дуже вдячна! Але терпіти її витівки я більше не можу! Я додому не хочу йти! Що це за дім такий, куди не хочеться повертатися?

Саша важко зітхнув. Женя сіла поруч з ним і поклала голову йому на плече.

— Давай поміняємо квартиру. Це непросто, враховуючи, що вона в іпотеці, але краще я буду голодувати, але жити окремо.

— Добре, — кивнув Саша. — Давай подумаємо, що можна зробити. Я дізнаюся в банку, чи є такий варіант. А потім звернуся до ріелтора.

— Я навіть згодна переїхати в кімнату в комуналці, якщо вона буде максимально далеко від твоєї мами, — посміхнулася Женя.

— Я теж, — хмикнув Саша.

Хоч Наталя Антонівна і була його мамою, але він від неї теж шалено втомився.

Саша все дізнався. Був варіант обміну: їхня трикімнатна на дві єврооднокімнатні. Женя була згодна на все, до того ж, єврооднокімнатна — дуже непоганий варіант.

Велика кухня-вітальня і спальня. Для маленької сім’ї, цілком достатньо. А для однієї людини, тим більше.

Але ось Наталі Антонівні новина про обмін не сподобалася. Їй дуже подобалася ця простора квартира, в якій вона і так відчувала себе господинею.

— Нікуди я не поїду. Буду жити тут, — стиснувши губи, сказала вона. — Якщо вас щось не влаштовує, то з’їжджайте. Хоча, я думала, що ми сім’я. І взагалі, ви забули, завдяки кому ви маєте житло?!

— Мамо, у тебе теж буде хороша квартира. До того ж платити все одно будемо ми, — вмовляв її Саша. — Іпотека так і залишиться, зміниться лише місце. Та й комунальні послуги ми готові повністю оплачувати.

— Ні, і крапка! Я свою квартиру продала, більше нікуди переїжджати не збираюся! — схрестила руки мама Саші, показуючи, що своєї думки вона не змінить.

— Мамо, але вартість нової квартири буде вищою, ніж та, що ти продала, — зайшов Саша з іншого боку. — Ти все одно в плюсі.

— Я вже все сказала, синку!

Женя мало не плакала. Щастя було так близько… А тепер вони приречені. Хоч і справді з’їжджай на орендовану квартиру. Хоча, це варіант…

Увечері вона підійшла до Саші з пропозицією.

— Якщо вже твоя мама відмовляється з’їжджати, нехай одна поживе, — запропонувала вона.

— Ага, а ми де?

— А ми поки що у моїх батьків або знімемо щось.

— І чого ми досягнемо цим?

Женя посміхнулася.

— Сашо, частки у нас виділені, розділимо особовий рахунок. Комуналку ми будемо оплачувати тільки за себе, продукти купувати не будемо. Ніхто не буде їй готувати.

Та й командувати їй буде ніким. Як швидко вона здасться без своїх слуг і улюбленої червоної рибки?

— Що ж, — знизав він плечима, — варто спробувати. А то я вже дійшов до того, що подумую циганам наші частки продати.

Зрозуміло, що це був жарт, але в кожному жарті є частка правди.

Наступного дня Саша і Женя повідомили, що з’їжджають з квартири.

— Ха! І де ви жити будете?

— Знайдемо, не маленькі, — промовив Саша. — А ти живи собі на втіху. Ах так, оплачувати комуналку ми будемо тільки за себе. Тому, мамо, готуйся оплачувати свою частку.

— З якого це переляку?

— Ну як, ти ж теж господиня, — знизав плечима син. Не хотілося доходити до таких заходів, але і так жити теж вже неможливо.

Наталя Антонівна лише фиркала, думала, діти її лякають. Але вже через пару тижнів стало зовсім не смішно.

Продукти закінчилися, а свою пенсію їй зовсім не хотілося витрачати. Вона звикла спускати її на одяг та свої якісь забаганки. А тут тепер потрібно було виділяти чималу суму.

Навіть третина квартплати виявилася значною сумою, та й чогось смачненького постійно хотілося.

А ще, одній було досить важко прибирати у великій квартирі. Так би вона, звичайно, сина і невістку змусила, та ось тільки вони не збираються до неї приїжджати.

Звичайно, вона на них була ображена. Вона їм все, а вони, невдячні, так з нею вчинили.

Але через місяць Наталя Антонівна зрозуміла, що сама все це не витягне. Тому зателефонувала, щоб помиритися.

— Гаразд, я згодна. Міеяйте квартиру. Але з умовою, що комунальні послуги ви мені будете оплачувати і їжу раз на місяць замовляти.

Женя мало не стрибала від щастя. У порівнянні з тим кошмаром, в якому вона жила останні кілька років, така вимога здавалася дурницею.

Адже головне, що вона тепер з радістю додому повертатиметься.