Батьки повернулися з роботи. Мати відразу кинулася на кухню, заглянувши в кімнату, де син робив уроки. Дмитро ж, зайшовши в кімнату, відразу звернув увагу, що настрій у сина не дуже.

Спалах… Гучний вибух… Темрява…
Нарешті, темрява почала розсіюватися. Почувся голос:

– Віро Володимирівно, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.

Крізь біль відчув на шиї дотик руки. Спробував відкрити повіки. Це вдалося з трудом. Перед очима кулон у вигляді прямокутника , на ньому знаки зодіаку… Очі жінки в білому халаті…

– В операційну! – пролунав голос зовсім поруч.

Батьки повернулися з роботи. Мати відразу кинулася на кухню, заглянувши в кімнату, де син робив уроки. Дмитро ж, зайшовши в кімнату, відразу звернув увагу, що настрій у сина не дуже.

– Толю, що сталося? – батько погладив його по голові.

– Нічого, – буркнув син, чотирикласник.

– Гаразд, давай, кажи!

– Скоро Восьме березня. Вчителька нас сьогодні затримала і сказала, що ми повинні дівчаткам подарунки приготувати.

– Ну, і в чому проблема? – посміхнувся батько.

– У нас хлопчиків і дівчаток однаково. І вона розподілила, хто кому дарує, – син важко зітхнув. – Мені дісталася некрасива, Вірка Єрошко.

– Всі дівчатка хочуть отримати подарунок на Восьме березня, і некрасиві – теж, – батько намагався говорити з сином, як з дорослим. – А як вона розподіляла? За алфавітом?

– Ні, за знаками зодіаку?

– Як це? – Дмитро не зміг втриматися і знову посміхнувся.

– За сумісністю. Вірка – Діва, а Дівам найбільше підходить Телець. А я, якраз, Телець.

– Це ж добре, якщо підходите! Виростеш, може ще закохаєшся в неї.
Батько не витримав і розсміявся. У кімнату одразу забігла мати:
– Що у вас тут відбувається?

– Олено, йди на кухню, – обличчя батька стало суворим. – У нас із сином серйозна розмова.

Коли мати вийшла, Толя сумним голосом запитав:
– Тату, і що мені тепер робити?

– Готувати подарунок!

– Який?

– Завтра на роботі я зроблю твоїй обраниці подарунок.

– Тату, який ти можеш зробити подарунок? Ти ж на заводі працюєш.

– Так! Але я працюю в гальваніці. А нас всі види покриття металів виробляються.

– Тату, я не зрозумів.

– Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у вигляді прямокутника, який здавався золотим. На одному боці було два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншому дрібно, але красиво написано:
«Моїй однокласниці Вірі на Восьме березня! Анатолій».

Ох, як цей кулон красиво виглядав! А коли мама запакувала його в целофановий пакетик, він став виглядати зовсім приголомшливо.
***
І ось сьоме березня. Вчителька не збиралася вести уроки. Спочатку школярі вручили їй подарунок. Вона довго дякувала. Потім оголосила, щоб хлопчики подарували подарунки дівчаткам.

Що тут почалося! Всі хлопчики кинулися до своїх «обраниць». Толя теж підійшов до Віри і вимовив, як вчив тато:

– Віро, вітаю тебе зі святом Восьмого березня! Можливо, колись доля поєднає Тельця і Діву.
Промовивши завчену фразу, Толя попрямував на своє місце і, звичайно, не помітив, як забилося серце цієї некрасивої, на його думку, дівчинки.

Незабаром батьки Віри переїхали жити в інший район, і сама Віра з п’ятого класу стала вчитися в іншій школі.
***
Анатолій розплющив очі. Біла стеля лікарняної палати. Спробував поворушити руками і ногами. Рухалася тільки ліва рука.

– Я де? – звернувся не зрозуміло до кого.
Почувся якийсь цокіт і до його ліжка підійшов хворий на милицях, уважно подивився на нього і запитав:

– Прокинувся? Ти в відділенні екстреної хірургії.

– У мене руки, ноги всі цілі? – запитав Анатолій тихим голосом.

– Схоже, все на місці, – повідомив той радісну новину. – Тільки ти весь забинтований з голови до ніг.

– Це добре, якщо все ціле.
Тут підійшла медсестра і співчутливо запитала:

– Як себе почуваєш?

– Що зі мною! – відповів питанням на питання Анатолій.

– Твоєму життю нічого не загрожує. Руки, ноги працюватимуть. Ось шрамів багато залишиться, – подала увімкнений телефон. – Твоя мама просила зателефонувати, коли ти прокинешся.

– Синочку, – пролунав крізь сльози голос матері.

– Мамо, все гаразд, – він намагався говорити якомога бадьоріше. – Сказали, що залишаться лише невеликі шрами. Скоро вже випишуть.

– Мені не дозволили залишитися з тобою на ніч. Синочку, я зараз прийду.

– Мамо, ти особливо не засмучуйся!
Поклав телефон поруч із собою, спробував посміхнутися медсестрі:

– Дякую!

– Ну, не скоро тебе випишуть, – посміхнулася у відповідь медсестра. – Тижнів три пролежиш. Це точно!

– Що у вас сталося? – запитав сусід по палаті, коли медсестра вийшла.

– Я – рятувальник. На заводі кисневі балони почали вибухати, – став згадувати Анатолій. – Викликали нас. Приміщення величезне, всередині троє постраждалих. Забігли туди, там балони розкидані. Почали виносити постраждалих… Я останнім виходив… Коли вже біля дверей був, черговий балон вибухнув… Далі не пам’ятаю.

– Так, дісталося тобі.

– Гончарук Анатолій, – пролунав голос медсестри. – До тебе колега по роботі.

– Привіт, Толю! Ти як?

– Руки, ноги цілі! – оптимістично відповів потерпілий. – Але привітатися поки можу тільки лівою рукою!

– Та годі тобі!

– Що там далі було?

– Ми вже виходили, коли вибухнуло. Відразу кинулися назад, витягли тебе… ти весь у крові… лікарі вже були поруч…

– Дякую!

– Толю, про що ти говориш?! – раптом на обличчі друга з’явилася посмішка.

– Гаразд, я пішов. У вас зараз обхід буде. Медсестра сказала, щоб недовго.
Не встиг друг піти, як зайшов лікар, чоловік років сорока:

– Ну, як справи, герой? – підійшов до його ліжка.

– Нормально.

– Раз вже розмовляєш, значить, жити будеш. Давай, я тебе огляну!

– Ви мене зашивали? – запитав Анатолій.

– Ні, Віра Володимирівна. Вона післязавтра прийде.
***
Минуло два дні. Анатолій вже намагався вставати. Правда, біль у ногах був ще сильний, права рука роздерта. А ран по всьому тілу не менше десятка. Дві на обличчі, коли вибухнуло, об ворота вдарився, добре, що праву руку встиг висунути вперед. Подивився в дзеркало. Обличчя досі опухле.

Сьогодні обхід повинен здійснювати лікар, який позавчора п’ять годин поспіль його зшивав в операційній залі. Анатолій навіть трохи хвилювався.

І ось вона зайшла. Молода, струнка, правда, в окулярах, але вони її анітрохи не псували, а білий халатик зовсім пасував до обличчя.

Анатолій у свої двадцять сім вже був одружений. Але через півроку розлучилися – характерами не зійшлися, як написали в заяві, а насправді колишній дружині не подобалася зарплата Анатолія.

– Добрий день! – сказала лікар і попрямувала до його ліжка.

– Добрий день! Це ви мене зшивали?

– Я, – посміхнулася. – Щось не так?
– Давайте, я вас огляну!

І вона нахилилася над ним… Перед очима кулон із знаками зодіаку, що звисав з її шиї:
– Віра Єрошко!!! – вигукнув він.
Вона уважно подивилася на його розпухле обличчя.

– Вибачте! – сказала, так і не впізнавши.

– Я – Телець, – і вказав на кулон.

– Толік Гончарук? – її губи затремтіли. – Ти мене ще пам’ятаєш?

– Ну, що ти, Віро? – побачивши сльози на очах жінки, він опустив долоню на її руку.

– Вибач! – вона дістала хустинку і промокнула очі. – Ніколи не думала, що ми з тобою так зустрінемося.

Більше в цей день Віра в його палату не заходила. Але Анатолій вже зрозумів, що у неї графік, як і у нього.

Йому так не хотілося виглядати перед нею безпорадним. Весь наступний день він намагався ходити по палаті, спираючись на ліжка, пару раз, тримаючись за стіну, вийшов у коридор.

Вечір. Лікар, який працює в денну зміну, пішов. Прийшла нова зміна – це відчувалося з розмови в коридорі. Зараз обхід…І раптом крики, поспішні кроки в коридорі. Так буває, коли привозять чергового потерпілого.

Ось уже й десята година. Зайшла медсестра, вимкнула в палаті світло. Але щось не спалося. Вже за північ у коридорі почулися чиїсь кроки, ось вони стихли, і в цій тиші Анатолій швидше відчув, ніж почув, що в коридорі хтось плаче.

Встав і обережно вийшов у коридор.
За столом сиділа і, опустивши голову на руки, плакала його колишня однокласниця. Підійшов, поклав здорову руку їй на плече:

– Ти чого, Віро?
Вона встала, схопилася за його плече:

– Я оперувала жінку, вона потрапила під машину, – захлинаючись сльозами, почала розповідати. – Я зробила все можливе і неможливе… Вона зараз в реанімації, але їй не вижити. У неї двоє дітей… її чоловік зараз з нею в палаті…

– Заспокойся,Віро!

– Три роки вже хірургом працюю і все не можу звикнути, що люди йдуть…

– Заспокойся, заспокойся! Такі вже у нас з тобою професії. За п’ять років теж стільки всього бачив, але ж ми з тобою і життів чимало врятували, – Анатолій важко зітхнув. – Від мене і дружина тому пішла. Каже: що я сам не свій додому приходжу і грошей мало заробляю.

– У мене все те ж саме, – вона подивилася йому в обличчя. – Хлопці на мене як на божевільну дивляться. Досі не була заміжня, як малолітка з батьками живу.

– Та годі тобі, нам з тобою тільки по двадцять сім – все життя попереду.

– Ні, Толю, нам вже по двадцять сім.

– Віро Володимирівно, у неї пульс зникає, – крикнула медсестра, що вибігла.

– Вибач! – і Віра кинулася в реанімацію.
Заснути цієї ночі Анатолій так і не зміг. Вранці прийшла медсестра, як зазвичай зробила йому укол.

– Жінка, якій сьогодні вночі робили операцію, жива? – запитав він несподівано навіть для себе.

– Жива, але стан вкрай важкий.
***
Минуло три тижні. Рани на тілі Анатолія затягнулися. З Вірою вони бачилися, коли були її зміни, більше того, його все сильніше і сильніше тягнуло до неї. Але відділення екстреної хірургії не те місце, де можна говорити про щось дуже особисте.

І ось під час одного з ранкових обходів лікар-чоловік повідомив:

– Сьогодні я вас виписую, – посміхнувся і додав. – Тобто, з лікарні. Відразу підете до вашої поліклініки, а там вже вирішать, скільки вам ще сидіти на лікарняному.

– Можна збиратися!

– Так, так! Особливо не поспішайте. Зараз вам виписку приготують.

Коли лікар вийшов, Анатолій поголився. Дивлячись у дзеркало, задоволено зазначив, що два шрами, які залишилися, зовсім не псують обличчя, скоріше, додають мужності. На інші шрами зовсім не варто звертати уваги.

Зібрався, вийшов у коридор. Назустріч, тримаючись за стіну, йшла хвора.

«Вона все-таки вибралася!» – промайнула радісна думка.
Вийшла медсестра, подала виписку:

– До побачення, Анатолію! Більше до нас не потрапляй!
***
У нього була своя однокімнатна квартира, але він поїхав до батьків. Адже мама так його чекала і хвилювалася. Навіть відпустку взяла.

– Синочку! – кинулася до нього в обійми мати.

– Все, мамо! Як бачиш, я живий і здоровий.

– Ходімо, я тобі їсти приготувала. Який худий став.

– Ой, як я за домашньою їжею скучив!

– Поки не поправишся і не одружишся, будеш жити в рідному домі. Твоя кімната досі пустує, – і крикнула немов дитині. – Іди, руки вимий!
***
До вечора Анатолій сходив до перукарні. Зайшов до своєї квартири. Забрав деякий одяг.

Увечері прийшов батько з роботи. Сіли, як бувало раніше, всі разом і розмовляли до самої ночі.

Спати він ліг у своїй кімнаті, де пройшло дитинство і юність, але заснув не відразу:
«Завтра потрібно в поліклініку сходити. Потім на роботу. А ввечері…»

Ось з думкою про наступний вечір він і заснув… далеко за північ.
***
Наступного дня Анатолій зранку пішов до поліклініки. До обіду походив по кабінетах. Після обіду сходив до себе на роботу, якраз була його зміна.

– Ти, куди? – поцікавився батько.

– Тату, пам’ятаєш, давно-давно, коли я ще в четвертому класі навчався. Ти мені кулон зробив для подарунка однокласниці?

– Некрасивій Вірі? Пам’ятаю.

– Пам’ятаєш, ти ще сказав: «Виростеш, може ще закохаєшся в неї».

– І це пам’ятаю.

– Тату, Віра зараз хірург. Це вона робила мені операцію. І вона досі носить на шиї той кулон.

– Оце так.

– Тату, твої слова збулися. Я йду до неї!
***
Двадцять сім років – не так вже й багато для початку життя з коханою людиною.