– Ти моя доля. – ласкаво говорив мені наречений.
– Ти моя доля. – ласкаво говорив мені наречений.
А перед самим весіллям прийшов додому і оголосив, що зустрів іншу.
– А як же доля? – тупо, як папуга, перепитала я.
Кості, судячи з усього, було трохи ніяково від того, що він кидає мене перед весіллям, але тут він не стримався. Посміхнувся.
– Яка доля, Христинко, ну ти що?! Казки це все.
Зібрався і пішов…
Телефон дзвонив, у двері теж дзвонили – я не хотіла бачити нікого.
Мама кинула мене ще в дитинстві – вийшла заміж за іноземця і втекла в інше, яскраве і красиве життя. Виростила мене бабуся. Але вона пішла з життя. Немає рідного плеча, щоб сховатися і виплакатися.
І я плакала в подушку. Іноді, поплакавши, засинала, але сон був неспокійним, тривожним. Якісь руки тягнулися до мене звідусіль, намагалися схопити. Схопили. За плече. Мене сильно струснули, і я зрозуміла, що вже не сплю.
– Ну? І що ти робиш?
Голос належав Юлі, найкращій подрузі.
– Як ти потрапила сюди? – байдуже запитала я. – Я дуже злякалася.
– Це видно. – хмикнула Юля. – Я заплатила людині, і він зламав двері. Це було непросто. Я ж тут не живу.
– Скільки заплатила? Я поверну.
– Ой, та ти сама-то повернися спочатку! Чого ти так страждаєш? Через цього козла, чи що?
До слова, Юля, з якою ми разом вчилися в школі, але в інститути пішли в різні, завжди недолюблювала Костика. І говорила мені, що він козел. Невже, вона була права, а я так помилялася?
– Чому він так вчинив?
– Та тому, що він тепер зустрічається з Маринкою Нестеренко. У тебе що? У тебе тільки квартира, яка дісталася від бабусі. А у Маринки таких квартир… твоєму Кості провінційному випав джекпот.
Так вже вийшло. Батько Марини був великим бізнесменом. Але вона вчилася в нашому інституті, звідки тоді Юлька…
– Звідки ти взагалі знаєш?
Юля пояснила, що коли не змогла до мене додзвонитися, зателефонува Костику. Він їй сказав, що ми розлучилися, і він нічого не знає.
Тоді вона просто залізла до нього в соц. мережі, і все винюхала. Я раптом подумала не про те, який сволота мій колишній, а про те, що проти Марини шансів у мене немає. Боже, що я за дурепа? Про що я думаю?
– Я не піду більше в інститут, – сказала я.
– Ну, не ходи, – знизала плечима Юлька. – Взагалі на твоєму місці я б насамперед поїла.
Вона витягла мене з цього стану. Тягнула і витягнула. Змушувала їсти, змушувала виходити на вулицю. Поїхала зі мною за документами в інститут, де я вчилася до сьогоднішнього дня.
Слава Богу, ні Костю, ні Марину ми не зустріли. Нікого не зустріли, перед ким би мені довелося червоніти і соромитися, що мене кинули.
Перед нечисленними гостями, запрошеними на наше з Костею весілля, я вибачилася в письмовій формі.
Наступного літа я вступила до медінституту. Там уже три роки навчалася Юлька. Мені довелося несолодко, але я змогла.
Щодня навіювала собі, як молитву: «Ти сильніша за всіх разом узятих козлів. Ти впораєшся».
Про хлопців не думала. Всі зустрічалися, закохувалися, а я боялася. Ніби на кожному кроці, за кожним кутом, на мене чекав козел.
Коли Юлька вже проходила інтернатуру – вона вийшла заміж на останньому курсі – подруга сказала мені:
– Христино, ну не можна ж так! Скільки, ти думаєш, разів у житті тобі буде двадцять чотири роки? Ти не помітиш, як стукне двадцять п’ять, а потім і тридцять. А ти сидиш все, по Костику страждаєш.
– З глузду з’їхала? – підхопилася я. – Давно вже й не пам’ятаю, хто це.
– Пам’ятаєш, Христино. Пам’ятаєш. І дозволяєш керувати своїм життям. Не дозволяй! Не всі на світі козли.
На п’ятому курсі мені набридло всіх відшивати, і я прийняла залицяння дуже скромного і дуже розумного Славка.
Через півроку ми одружилися. Славко виявився чудовим чоловіком, крім того, йому пророкували гарну кар’єру в медицині.
Дивлячись на те, як розвивається мій чоловік, і що він робить для мене, я думала: «Ось і мені випав джекпот». У серці розливалася вдячність, поступово переходячи в любов.
Тоді я ще не знала, що це не просто почуття. Це відгомін ще одного серця, що зародилося всередині мене – нашого зі Славою сина. Сашка.
Ще на старших курсах я вибрала анестезіологію. Мій чоловік, коли почав пристойно заробляти, намагався вмовити мене кинути роботу. Але при всій моїй любові і вдячності до Слави я не хотіла сподіватися ні на кого, крім себе.
– Ні, Славко. Я не хочу втрачати професію. Навички пропадуть, куди мені потім, у разі чого? Санітаркою?
– Христино, – про який випадок ти говориш? Я завжди буду твоїм чоловіком.
– Я знаю. Знаю! Але, таке життя. Воно іноді підкидає і лимони.
Він обіймав мене і все. Суперечка на цьому закінчувалася. Розуміння в нашій родині було на тому ж рівні, що і все інше – на максимальному.
Ми жили,виховували Сашка, думали про свій будинок. Точніше,думав Славко, я була в сумнівах. Чоловік хотів жити за містом весь час.
– На роботу добиратися складно. Затори. – я загинала пальці. – Ми лікарі, нам треба бути вчасно. Від нас залежить життя пацієнтів.
– Так, ну-ну, далі…
– Взимку, як замете під самий дах, відкопуватися ще півдня.
Славко обійняв мене і посадив до себе на коліна:
– Скажи чесно, ти просто боїшся привидів?
– Яких привидів? – розплющила я очі в подиві.
– У будь-якому пристойному будинку просто зобов’язані жити привиди.
Я розреготалася і поцілувала Славка. Зняла з нього окуляри, заглянула в очі. І тут до кухні увійшов Сашко. Похитав головою:
– Ну дорослі ж люди. Як підлітки, їй-богу.
Взяв йогурт з холодильника і пішов до себе.
– Ти поводишся непристойно. – прошепотіла я Славку.
– Я в курсі.
– Привіт, Люся. Кого завтра оперують у вас?
– Ось, Христино Андріївно, історія. П’ята VIP.
Я пробігла очима – онкологія. Множинні злоякісні новоутворення… шлунок… стадія III. У серці шуми, тиск підвищений.
– А чому він у вас, в терапії? – здивувалася я.
– Так за гроші. За гроші ж, Христино Андріївно, де хочеш, там і лежи. Хоч у гінекології. – хихикнула медсестра.
– Так. Ну, добре.
Я пішла до палати, закриваючи історію. Потрібно було прочитати ім’я пацієнта на коробці, щоб звернутися до нього в розмові.
Костянтин Нестеренко. Щось мене зачепило. Ніби я вже чула це прізвище. Ну, звичайно, чула! Маринка Нестеренко на третьому курсі перед самим весіллям відвела у мене нареченого. І звали його…
– Привіт. – кисло сказав мені лисий і худий Костя. – Чудово виглядаєш.
Я б хотіла сказати йому те саме, але… «привиди» – спливло в голові слово. «Ти боїшся привидів». Ось він. Привид мого минулого.
– Добрий день. Я буду анестезіологом на вашій операції. Давайте виміряємо тиск?
Я намагалася взяти себе в руки. З абсолютно незрозумілих причин моє серце калатало. Хотілося виміряти тиск собі в першу чергу.
Костя дозволив оглянути його. Він був пригнічений, це й зрозуміло. А мене в таку хвилину підмивало запитати, навіщо він взяв прізвище дружини.
– Все в межах норми, – сказала я. – Операція повинна пройти добре.
– Яке добре… ти ж бачила історію.
Ммм так. Ну і історія. Навмисно не придумаєш. Я пішла до виходу. Що сказати цій чужій, дуже зміненій людині, яка колись боляче мене поранила, я не знала.
– Христино, зачекай. Не йди.
Я обернулася від дверей.
– Вибач мене. Будь ласка. Мене, напевно, Бог так карає. За тебе.
– Костя, все гаразд. Це було давно.
– Ні. – наполягав він. – Я вчинив, як … Я багато думав про це. Потім.
– Відчував себе винним? – поцікавилася я з посмішкою.
– Ну… так. – здивовано відповів Костя.
– Знаєш, взагалі лікарям не властиво відхилятися від курсу, але я іноді читаю. Психосоматика… цікава наука. Почуття провини чи не найруйнівне з усіх. Подумай про це.
І оскільки у нього було дуже здивоване обличчя, я сказала:
– Я не серджуся! Я вдячна. Якби ти тоді не вчинив так, я б не була зараз щаслива.
Я сказала це вголос і зрозуміла: адже це правда! Серце відчутно сповільнило свій біг, заспокоїлося. Я повернулася до ліжка, присіла і обійняла Костю. Чорт, як же добре, що він кинув мене тоді!
– Що це за фігня? – почувся за моєю спиною верескливий голос.
Марина. З маленьким пакетиком чогось там. Дружина Кості виглядала чудово, якщо не брати до уваги мішки під очима, які не міг приховати навіть вмілий макіяж. Почувши голос дружини, Костик виразно здригнувся і прибрав руки з моєї спини.
– Все добре. – сказала я, встаючи і повертаючись до Марини. – Просто хвилинка психотерапії.
Вийшовши з палати, я подумала, як мені шкода мого колишнього. Так, відсторонено шкода, як чужу людину, але… я така щаслива, у мене все є. А у Кості немає нічого: ні здоров’я, ні кохання, судячи з усього. Навіть власного прізвища. Ось вже точно: доля – не позаздриш. Не перетравив Костя свій джекпот…
Я відійшла в куток до вікна і, діставши телефон з кишені, зателефонувала Славі:
– Щось сталося? – стривожено відповів він.
Ми не телефонували один одному без особливої потреби до кінця робочого дня. Така була домовленість.
– Я кохаю тебе. Так сильно кохаю! – сказала я в трубку, стримуючи сльози.
– Я в курсі. – спокійно відповів він. – Радий, що і ти тепер теж це знаєш.