Вже стемніло, Тимко одягнувся і вийш ов надвір. Небо було чистим і вже все в зірках. Світив місяць, освітлюючи все навколо. Він замкнув курник, відв’язав Шарика і зайшов до хати, не забувши зачинити двері на засув. Спав Тимко тривожно, йому снилася мама, яка весь час говорила, щоб він слухався бабусю і весело сміялася. Йому теж було весело.

– Синку, мені треба виїхати на шість місяців у відрядження, так треба, заразом і більше зароблю грошей, а ти слухайся бабусю Віру, – говорила мати Тимкові.

– Мамо, а ти далеко поїдеш? – трохи злякався він, бо ніколи ще без матері не залишався, хоч йому вже за пів року буде одинадцять.

– Зароблю грошей і купимо з тобою квартиру у місті. Далеко синку, але час швидко мине, поки вдвох з бабусею поживете, я буду з вами на зв’язку, – заспокоювала сина Марина.

Мати поїхала у відрядження, Тимко залишився жити з бабусею Вірою. У цій хаті вони з мамою живуть вже три роки, відколи не стало його тата, з серцем у нього щось трапилося.

Тоді вони жили у бабусі Марії, матері батька, але, коли його поховали, вона виселила їх зі своєї квартири.

– Іди з моєї квартири, – говорила бабуся Маша мамі, чув таку розмову Тимко. – Хочу жити сама, втомилася я від вас, тим більше, мого сина більше немає.

– А куди нам іти, – розгублено, зі сльозами в очах питала мама, – ти ж знаєш, що моя мама давно покійна.

– Це твої проблеми, не потрібні ви мені більше тут, – різко відповіла бабуся.

Тимко пам’ятає, як вони з мамою збирали речі, потім приїхала машина «Газель», завантажили нечисленний багаж і поїхали до бабусі Віри в селище, недалеко від міста.

Віра була рідною сестрою матері Марини, жила сама у своєму будинку. Тимко й не знав бабусі, бо її не стало, коли його ще на світі не було. А бабуся Віра була йому двоюрідною.

І ось уже три роки вони живуть із бабусею Вірою. Життя у них з мамою, за словами бабусі, «ворогові не побажаєш». У мами зарплата невелика, на їжу, звичайно, вистачало, ну й на одяг, але жили скромно.

– Тітко Віро, мені треба поїхати у відрядження на пів року, подивишся за Тимком, обіцяють хороші гроші, може й куплю невелику квартиру в місті.

– Гаразд, придивлюся, куди я подінусь. Та й не маленький, уже десять років хлопчику. Тимко у нас слухняний і спокійний. Їдь, Бог дасть, все вийде.

Погодилася бабуся Віра за Тимкою дивитися, годувати-поїти, й в школу проводжати та зустрічати. Ходить він у четвертий клас, добре вчиться. Проблем не завдає.

Щоправда, у Віри є син Андрій, йому сорок три роки, він живе в місті в однокімнатній квартирі, живе один, розійшовся з дружиною.

Саим винен, постійно не просихає, здоров’я почало підводити. Набрякле жовте обличчя, під очима мішки, повний, ходить важко.

Тимко жалів його, бо за характером дядько Андрій добрий і спокійний. Але бабуся Віра його завжди лає за такий спосіб життя. Останні пів року Андрій ніде не працював, звільнили за прогули.

Хитався без діла по місту, бенкетував із дружками, але щосуботи завжди приїжджав до матері в селище. Допомагав їй по господарству, дрова колов, дещо ремонтував по дрібниці, хвіртку поправив, бо бовталася абияк, паркан теж підладнав місцями.

Віра вже й надію втратила, що її син колись знову одружиться.

– Досить тобі бовтатися одному, – лаяла вона Андрія, коли він приїжджав додому до матері, – п’ятий десяток тобі, а ти все недолугий. Знайшов би нормальну жінку, та й жив  собі спокійно.

Андрій слухав мовчки, іноді посміхався, а потім говорив те саме:

– Та де її знайти нормальну, хто на мене подивиться …

– Ось саме, – казала мати, – кинь чарки облизувати, бо на такого ніхто не подивиться. А коли людиною станеш, то й знайдеться гарна жінка.

Сьогодні субота, й бабуся Віра смажить млинці. Артем знав, що дядько Андрій дуже любить млинці, як і він. Щосуботи бабуся балувала млинцями і Тимка, й Андрія, – той обов’язково приїде з міста.

Артем сидів на низенькому стільчику недалеко від плити, спостерігаючи за тим, як бабуся смажила млинці, брала млинець зі сковорідки, кидала на високий стос, щедро змащуючи вершковим маслом.

Вже один млинець Тимко вм’яв, а коли бабуся спекла останній, намазала маслом, то  сказала:

– Це твій, – Тимко знав, що останній млинець завжди його, він найсмачніший, так говорила бабуся, а потім вони із задоволенням разом із бабусею їли млинці, пили чай, чекаючи на Андрія.

Тільки налила бабуся чай Тимкові, заливисто загавкав у дворі Шарик, у хвіртку хтось голосно постукав.

– Іду-іду, – скоромовкою заспівала бабуся і почала одягатися, бо на вулиці холодно.

Поки бабуся була на вулиці, Тимко відривав від млинця маленькі шматочки і жував, запиваючи обережно гарячим чаєм.

Потім узяв ще млинець, захопився смакотою і навіть не помітив, що бабуся Віра увійшла до хати заплакана. Але все-таки зрозумів з її вигляду, щось трапилося.

– Бабусю, що трапилося?

– Тимошо, дядька Андрія більше немає в живих… – промовила вона і не знімаючи верхнього одягу пройшла до кімнати.

– Як немає? А з млинцями що тепер робити, їх же багато, – спитав ошелешений Тимко, дивлячись на великий стос млинців.

Він ще не встиг усвідомити всієї трагедії того, що сталося, і коли почув гучний плач  бабусі, теж заплакав. Він підійшов до дивана, де лежала бабуся, присів на край, поклав одну руку їй на спину і ще дужче заплакав.

Скільки вони плакали вдвох, Артем не знав. Але потім бабуся начебто заспокоїлася, піднялася, він приніс їй води в чайному кухлі. Бабуся випила воду і обійнявши Тимка, притиснула до себе. Мовчки гладила по голові, мов у забутті.

– Гаразд, одягайся, поїдемо до міста у квартиру. Я зараз до баби Ані та баби Каті сходжу, грошей у них позичу. Моїх не вистачить на похорон, а ти одягайся поки що…

Коли бабуся Віра повернулася, Тимко так само сидів на дивані.

– А ти чого не одягнений, що сидьма сидиш?

– Я боюсь небіжчиків, – тихо відповів він.

– То це ж твій дядько.

– Ну і що, все одно боюсь…

Бабуся Віра вийшла спочатку на кухню, потім повернувшись до кімнати, промовила:

– Гаразд, все одно за тобою там не буде кому дивитися. Краще вдома сиди… Шарика на ніч у дворі відпустиш, курей нагодуєш, тобі скільки ще на канікулах бути?

– П’ять днів

– Я за два дні приїду. Не боїшся один у будинку? Їжу маєш. Борщ у холодильнику, млинців он скільки, – обійняла вона його.

– Ні, не боюся, – по-дорослому відповів Тимко, і уткнувся носом у груди бабусі. – Не хвилюйся, їдь спокійно.

– Ох, ти мій хороший, ти вже виявляється у нас дуже великий, ну залишайся з Богом, будь господарем у будинку, на ніч зачиняйся, а я поїхала.

Бабуся пішла. Артем вже наївся, й вирішив вийти надвір. На вулиці морозно, зимно. Він запріг Шарика в санчата, і той катав його подвір’ям, а Тимку було весело.

Потім разом бігали по двору, перекидалися в снігу. Досхочу набігавшись, прив’язав Шарика і пішов у хату.

Знову наївся млинців і увімкнув мультики на телевізорі.  Не помітив, як заснув на дивані, але тут задзвенів телефон, виявилося, що бабуся забула його вдома. Тимко відповів, дзвонила мама.

– Привіт синку, а чому ти відповів, де бабуся?

– Привіт мамо, – і розплакався, чомусь не зміг стримати сліз.

– Щось з бабусею трапилося, синку?

– Мамо, не з бабусею, з нею все гаразд. Нема її, поїхала в місто… Дядька Андрія більше немає в живих… – тихо промовив.

– Як немає… – Марина трохи помовчала, – а ти що, один?

– Так, мамо. Я сам не захотів їхати в місто, я краще вдома. Мені не страшно. А ти скоро приїдеш, мамо, я скучив?

– Ще півтора місяці, синку. Ще трохи, й будемо разом. Розумію, я теж дуже сумую, – вони ще поговорили, і мама відключилася.

І знову, вкотре за сьогоднішній день, Тимко заплакав. Йому було шкода себе, сумував за мамою, бабусею Вірою, дядьком Андрієм.

– Хоч би швидше пролетіли ці півтора місяці, – думав Тимко, – скоріше б мама повернулася.

Вже стемніло, Тимко одягнувся і вийшов надвір. Небо було чистим і вже все в зірках. Світив місяць, освітлюючи все навколо. Він замкнув курник, відв’язав Шарика і зайшов до хати, не забувши зачинити двері на засув.

Спав Тимко тривожно, йому снилася мама, яка весь час говорила, щоб він слухався бабусю і весело сміялася. Йому теж було весело.

Прокинувшись, він глянув у вікно. Там сяяв світанок. Ще трохи полежавши, він квапливо вдягався, в хаті холодно, піч охолола.

– Треба розтопити грубку, як мене вчила бабуся, – думав він одягнувшись, – спочатку треба наколоти дрібних трісок. Так, складно бути господарем у будинку, все сам маєш робити.

Наколовши трісок він, за допомогою клаптика газети, підпалив їх, поклавши зверху кілька тонких полін, зачинив дверцята, дрова почали потріскувати.

Тимко сидів на своєму низенькому стільчику, й дивився, як вогонь уже палав у печі.

– Що б таке зробити, як підігнати швидше час, щоб приїхала мама, дуже я скучив, – думав він.

Потім раптом згадав:

– Треба ж нагодувати курей, та й Шарика прив’язати, потім засипати вугілля в грубку, хай топиться, скоро буде тепло в хаті. Ще ніч переночую, а там і бабуся приїде.

За два дні приїхала бабуся Віра. Вона була сумна та втомлена.

– Ну як ти тут, мій господаре, все добре? Я бачу, ти навіть грубку топиш, ну молодець, – знявши з себе верхній одяг, вона пройшла на кухню.

– Так, бабусю, у мене все добре, давай чаю наллю, він гарячий.

– Ну налий, Тимошо, налий. Тепер мамку твою чекатимемо, бо життя продовжується…